Маємо своєрідний ювілей рубрики в «Галичині» – «Не лукавмо!». Вона з’явилася на сторінках першої демократичної газети України з моєї ініціативи 1995 року. «Щоб не збочити ні вліво, ні вправо, бо тоді сходи будуть нерівними, одні іншим затінятимуть світло... Тому не лукавмо, не лицемірмо, коли щось не вдається, не додаваймо рожевих фарб, не вигадуймо й не припасовуймо того, чого нема», – ішлося в її анонсі. У рамках авторського проєкту «Війна хрестами чорніє» цікавою є дотичність рубрики «Не лукавмо!» до воєнного сьогодення. На початку цього року майже одночасно вийшли в етер і були надруковані публічні виступи журналіста, правозахисника та військового ЗСУ Максима Буткевича, який повернувся з російського полону, радника голови Офісу Президента (ОП) Михайла Подоляка й Ентоні Блінкена, державного секретаря адміністрації президента США Джозефа Байдена. Їх об’єднують мої роздуми про російсько-українську війну, про правду та вигадки тих, кому вона вигідна з багатьох причин...

Перед новоріччям Україна визволила з рашистського полону у форматі чергового обміну 189 своїх громадян, більшість з яких – військові ЗСУ. Трохи раніше, 18 жовтня торік, повернувся додому, де серце тішили рідні синьо-жовті знамена, про які мріяв у ворожих катівнях, і наш колега Максим Буткевич. Він був у полоні російських окупантів два роки й чотири місяці. В’язницю для українських захисників москалі облаштували в Луганську, який тимчасово окупували.

Максим Буткевич не втрачав надії на своє визволення. Хоча, як зізнається в інтерв’ю «DW Українською», страх не оминав його, як і тих, кого катували там разом із ним. В’язні не могли спати, бо голод сковував мозок і не давав заплющувати очей. Ніяких санітарних умов. Як згадує полонений журналіст, вони «нігті сточували до бетону»...

Вивчаючи архівні документи про дисидентів Ярослава Лесіва, Дмитра Квецка, Зеновія Красівського, родину Січків – Петра, Стефанію та Василя, інших політичних в’язнів, переконуємося: кати українців якими були тоді, такими є й тепер. Як розповідає Максим Буткевич, російські загарбники роззули їх, бо черевики українських військових кращі, ніж їхні, і полонені йшли бездоріжжям у шкарпетках. Як і колись, у 60-70-ті роки, нашим патріотам шили білими нитками кримінальні статті, так і тепер оборонців України штучно підганяють під кримінал. Журналіста, наприклад, засудили за законами рф на 13 років суворого режиму.

Розмова з Максимом Буткевичем засвідчує, що він віруючий. Без пафосу й надумувань. Його інтерв’ю – це сповідь із чітко означеними засадничими цінностями. Саме таких журналістів ой як не вистачає в нашій професії, знівельованій пропагандою: і російською, і американською. Філософ за освітою, він працював на провідних телебаченні та радіо закордонних і українських редакцій.

Добре, що колега не лукавить про так званих російськомовних українців. Навряд чи всі внутрішньо переміщені особи (ВПО) переосмислили свої погляди на росію на зразок «путін, памагі». «Вони виїдуть. Та нехай!», – вважає він. Обґрунтовано розмірковує про те, що переселенцям, а також людям на тимчасово окупованих територіях України «буде важко інтегруватися в українське суспільство».

Максим Буткевич – доволі відомий своєю професійною та громадянською позицією в Україні та за її межами. Заслужив численні міжнародні й вітчизняні премії та відзнаки за активну якісну журналістику й захист прав людини. Під час полону удостоївся престижної правозахисної премії Української Гельсінської спілки, якою дорожить.

Не вперше чути критику про Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ), який ігнорує вимоги українських полонених. Але в теперішніх його планах – захищати українців у рашистському полоні від катувань відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права.

У понад дворічному рашистському полоні Максимові Буткевичу допомагав вистояти приклад незламності колеги Станіслава Асєєва в проросійському окупованому Донецьку. Так звана «днр» викрала журналіста 11 травня 2017 року й утримувала до 29 грудня 2019-го у в’язниці на загарбаній москалями Донеччині. Самопроголошена прокуратура «днр» засудила його на 15 років тюрми.

Максим Буткевич і Станіслав Асєєв, за їхніми словами, сподівалися лише на обмін полоненими. Як згадує С. Асєєв, лавреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, яку отримав за книгу «В ізоляції», «бути в полоні страшніше, ніж на «нулі». Після звільнення з російської тюрми згодом, у часі великої війни, він воював на фронті піхотинцем. Тому знає, що каже. Поранений журналіст демобілізувався як колишній в’язень згідно з чинним законодавством. Нині планує, як і Максим Буткевич, працювати з правдивим словом, гостро затребуваним у суспільстві. Письменник і правозахисник переконаний, що Україну чекає складний громадянський процес після перемоги над ворогом, бо «Донецьк ніколи не буде іншим».

Ось хто нині має формувати інформаційну політику для керівника держави Володимира Зеленського – Максим Буткевич, Станіслав Асєєв, Олег Сенцов, Андрій Цаплієнко та інші журналісти, котрим довіряють українці. Звичайно, на його бажання. Тоді менше було б необдуманих висловів з його боку, до того ж нецензурних навіть щодо Будапештського меморандуму, держави-підписанти якого не дотримуються його гарантій, в інтерв’ю американському журналістові Лексу Фрідману. Так, саме вони, а не радник голови ОП Андрія Єрмака Михайло Подоляк, який свого часу сидів у перших рядах вибраних журналістів на пресконференціях президента-зрадника та втікача віктора януковича.

Збіглося в часі, коли журналісти Максим Буткевич і Станіслав Асєєв, котрі знають, що таке ворожий полон, розмірковують про майбутню нелегку долю України з її викликами – сотнями тисяч убитих і ще більше скалічених українців, руїнами міст і сіл, то Михайло Подоляк у розлогому інтерв’ю для телекомпанії FreeДом, діяльність якої для тих же так званих російськомовних українців на тимчасово окупованих територіях нашої держави фінансує український уряд, озвучує хаотичні думки, просякнуті зневагою до України. Про що ж розповідає брат полковника російської розвідки Володимира Подоляка, свояцтво з котрим спочатку приховував, а після його смерті торік всіляко незграбно його виправдовує?

Головна тема – Україна та партнери, зокрема НАТО, під час російсько-української війни. Цитую: «... у них багато зброї, вона набагато ефективніша, але вони не готові її використовувати». Говорив так, як видається, наче з якогось переляку або на замовлення. А далі – на тобі: «Єдина можливість перемогти москву (правда, тут і далі в тексті телекомпанії такі слова – з великої літери, – авт.) – зробити це за рахунок України». І пояснює свою думку: «Тобто потрібно допомогти Україні, зробити все, щоб росія програла війну, яку розпочала на українській землі». Це ж не якийсь блогер про це каже, яких розвелося хоч греблю гати, а посадова особа високого рангу, можливо, з тих «5–6 менеджерів», якими публічно гордиться Президент та Верховний головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський. За рахунок України? М. Подоляк обмовився чи сказав те, що думають на Банковій, а він лише доніс вислів москальською мовою для «населення на окупованих територіях»?!

Наступна ж його думка пролунала, на моє розуміння, як певне залякування Північноатлантичного альянсу: «І це може зробити, але тоді країнам НАТО треба готуватися до дуже важких наслідків».

...Згадала березневу зустріч 2023 року в ОП з блогерами-«мільйонниками» за ініціативи того самого Михайла Подоляка й колективні світлини з ним у центрі. За ними навіть Державний Прапор згорнувся лише в синій колір... Через сором, мабуть. Писанина цих блогерів у соцмережах винятково забарвлена таблоїдною жовтизною. А така собі Саша Бо з Івано-Франківська ще й похвалилася: «Приємно, коли твою роботу на інформаційному фронті помічають. Приємно, коли тебе запрошують в Офіс Президента на особисту зустріч!». Отакий рівень інформаційної політики!

І це все відбувається у час нападу ворогів! М. Подоляк не обтяжує себе поясненнями, пише як на духу, мовляв, «ОП створює пул блогерів, які в соцмережах говоритимуть про позитивні тренди у внутрішній політиці».

Чиновник ще й надає привілеї так званим «ботоксним блогерам», публічно акцентує, що вони «мають можливість приходити до офісу на зустріч у форматі off the record». Ось так. У перекладі з англійської те означає – «не для запису».

Уважний читач пам’ятає, як ті майже всі блогери, запрошені до ОП М. Подоляком, у Львові влаштували гучну вечірку в скорботний день вшанування пам’яті жертв геноцидного голоду в Україні, який організувала імперська комуністична москва. На іменинах Олександра Заліска, одного з улюблених блогерів за посередництва ОП, вся та «туса» вульгарно розважалася. Була там і Саша Бо. Тоді веселив компанію примітивними масними жартами Володимир Остапчук, який тепер заробляє гроші на Буковелі в потішних розвагах для багатіїв. Це той В. Остапчук, що після роздягання на межі злягання на столах з наїдками та напоями у день пам’яті жертв голодомору написав на своїй сторінці в соцмережах москальською:«Блогерская голодная туса», насміхаючись над нашою трагічною історією.

Суспільство дозріває, хоча з арени за тих «5–6 ефективних менеджерів» не сходять а-ля юрії горбунови зі своїми придуркуватими фільмами, в яких висміюють українців. Тепер вони хитрують, залучаючи до своїх бездарних стрічок військових. Свого часу я порушувала наболілу проблему в статті «Москальські покручі в обгортці «файної патріотичної комедії» (сайт «Галичини» за 27 липня 2023 року). Ті ж горбунови й далі зросійщують нашу культуру під хахоньки та хіхоньки публіки, вихованої антиукраїнським зборищем – «95-кварталівцями».

Свіжий приклад – гумористичний фільм «Потяг у 31 грудня». Один з його творців, зокрема головний за всіма гидотними серіалами сценарист Микола Куцик, котрий народився в Івано-Франківську, нікуди не подівся. Він і далі штампує, а Юрій Горбунов продюсерує, як це робили в україноненависних серіалах «Останній москаль», «Великі вуйки», «Скажене весілля», «Скажені сусіди». А тепер – «Потяг у 31 грудня». Це означає, що «Квартал 95» – живучий, як і ті, що нездатні відрізнити українське лайно вкупі з російським болотом від мистецтва!

У недофільмі «Потяг у 31 грудня» – саме так називають його професійні кінокритики, – та ж крутійська компанія із заробляння грошей, лише змоскальщених співаків-зрадників винників та потапів замінили на монатіків і дзідзів, що співають здебільшого на закритих вечірках для «корумпантів», як називає корупціонерів на крові українців журналіст-розслідувач Юрій Ніколов.

Микола Куцик вважає себе «гумористом», і підтакують йому такі ж «критики» – словесні додатки до кіноафіш, тоді як в Україні, слава Богу, зароджується запит на вищий рівень мистецтва. Вигодований на телеканалі «1+1» грошима Ігоря Коломойського, підозрюваного у великих фінансових махінаціях, Микола Куцик змінює маски, щоб утертися в довіру глядачів, котрих обманюють просуванці його тупих сценаріїв. Цього разу в свою аферу куцики та горбунови (варто переглянути авторів названих серіалів, щоб пересвідчитися в цьому) втягнули в епізодну роль колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона, який підтримує Україну з перших днів імперської війни. Керівник потужної країни, прихильної до нас, на щастя, зумів відмовити в інтерв’ю одіозній Наталії Мосейчук... А тепер ці недокіношні хитруни з обойми І. Коломойського хизуються переглядами, найімовірніше, загнаних у пастку глядачів, котрих заінтригувало відоме прізвище. Нічого нового: хитрий прийом псевдосценаристів, таких же продюсерів, а також режисера Олега Борщевського. За моїми оцінними судженнями, їхній «гумор»-провокація – на руку нашим ворогам.

Совковий рагулізм з експлуатацією Збройних сил України у фільмі «Потяг у 31 грудня» потребує окремої розмови як продовження статті «Москальські покручі в обгортці «файної патріотичної комедії». Український глядач має розуміти, що йому підпихають з екрана фільми низької проби з підтекстами насмішок над українцями у час їх великого горя, що його намагаються робити тупим, щоб було легше насаджувати «рускій мір», і не лише зброєю. Українці повинні знати про чергове злиття куциків та горбунових з усіма іншими вкупі, лише з перетасованими ролями, як тузовими картами, після згортання їхнього обману зі створенням за державні кошти фільму про Олександра Поворознюка – президента ФК «Інгулець». Тривалий час не потикали й носа після того, коли суспільство гласно засудило їхню «творчість». Було б добре, щоб «Потяг у 31 грудня» поставив крапку на множенні екранного несмаку з натяками москальської зверхності у нашвидкуруч зліплених (крадених) уривках совкової комедійної попси.

Це і є «подолякщина». Преса, кіно – все за леніним, з його єврейського вождизму. Нищення культури, переписування історії... Україна старається протистояти ворогам. Нас більше, ніж лиходіїв, що діють підступно. Схоже, вже ніхто не приховує, а інтерв’ю Михайла Подоляка FreeДому підтверджує це, що Україна стає черговою розіграною територією для двох наддержав – росії та Америки з їх ядерною зброєю, яку хитрістю забрали в України. Блогерські злочинні «туси» у жалобні дні, так звані «голі» вечірки на Закарпатті на кшталт московських із кіркоровими та лолітами, куциківсько-горбуновські фільми – це та інше зросійщене мавпування лише для того, щоб відвернути увагу українського суспільства від страшної реальності.

За рахунок України, як вважає М. Подоляк, світ має побороти росію, яка нарощує військовий бюджет?! Цього року вона збільшила його на 25 відсотків, порівняно з 2024-м. Чому світ, а це передовсім Америка, повинен перемагати росію смертями українців?! Зокрема і за літій та титан, поклади яких розташовані в нині загарбаних рашистами областях?! Гонка озброєнь породжує все нові й нові війни. Без опитувань відомо: хочемо, щоб 2025 року ця клята війна закінчилася, щоб ворог забрався з нашої землі! Для цього треба згромаджувати силу й досягати мети, а не відволікатися на тупі фільми та сашоботівські сторінки у соцмережах під прокислим соусом псевдокультури.

Таке публічне зізнання зробив держсекретар адміністрації президента США Джозефа Байдена Ентоні Блінкен у великому інтерв’ю The New York Times, опублікованому 4 січня цього року. У ньому сам себе похвалив, підніс до висот Америку, значно перебільшуючи, м’яко кажучи, допомогу Україні в її боротьбі з москалями і в якій, повторюю, за словами Михайла Подоляка, країни НАТО мають перемогти їх за рахунок нашої держави. І жодним словом американець не згадав про Будапештський меморандум, який 30 років тому підписали США!

Інтерв’ю Ентоні Блінкена присвячено більше запізнілому вихвалянню демократів, які минулого року програли президентські вибори республіканцям, ніж об’єктивній оцінці владі, що завершує свою каденцію.

За його словами, США нібито давали зброї Україні стільки, скільки треба, і вчасно. Українці назагал можуть і не знати всього, але колишній головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний знав про те, що американці затримують обіцяне постачання зброєю, до того ж вони вказують, куди бити нею та на які відстані. Про це він говорив і писав у світових медіа, зокрема й США.

З інтерв’ю довідуємося також, що нібито адміністрація президента США Джозефа Байдена все робила, щоб не допустити війни. Водночас ми є свідками очевидної неправди з боку чиновника. Про яку дипломатію лукавить Ентоні Блінкен (справжнє прізвище БлінкІн, яке його єврейські предки змінили на БлінкЕн) перед війною 24 лютого 2022 року?! Тодішній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба нічого не повідомляв про дипломатичні кроки США чи України. Це тепер уже після звільнення з посади він розповідає про свою професійну діяльність, водночас мандруючи курортами Закарпаття та Львівщини з новою пасією і готуючи рагу з бичачих хвостів, чим вони обоє хизуються у соцмережах. Їхня приватна інформація звично розпирає таблоїдні сторінки. Не позаздриш іноземним студентам, котрим тепер буде читати лекції Дмитро Кулеба, якого добре пам’ятаємо за публічною заявою про «лопати», якими українці, як він казав, воюватимуть з москалями, якщо США не дадуть достатньо зброї.

«Зізнання» Ентоні Блінкена насамперед спрямоване на приниження ролі нової президентської команди, очолюваної республіканцем Дональдом Трампом. Іде звичайне поборювання однієї партії іншою з огляду на інтереси США. Навряд чи війна в Україні турбує їх по-справжньому, крім надокучливої риторики, висміяної на зразок «ми стурбовані вашою стурбованістю». Є й інша характеристика, що може зацікавити «Укрпошту» для випуску ще однієї марки, крім тієї, яку вже присвятили нецензурній лайці Президента В. Зеленського в його недавньому інтерв’ю відомому медійникові Лексу Фрідману...

Підтвердження такого партійного поборювання – у справедливих звинуваченнях нового президента свого попередника, що той дозволив міжнародному терористові путіну напасти на Україну. Через це створюється враження, що не лише імперська росія прагне переписати нашу історію, а й не проти це робити і команда Джо Байдена...

Помітно активізувалася перед можливими кадровими змінами українська амбасадорка у США Оксана Маркарова. Вона не переймалася ненаданням Україні лендлізу, на який чекала Україна, стікаючи кров’ю. І як свідчать медіа діаспори, нічого не зробила, щоб не проминули терміни для цієї військової допомоги Україні, яку наша держава так і не отримала...

Ще важливо й таке. Адміністрація президента США Джозефа Байдена тісно співпрацює зі своїм аналітичним центром – Інститутом вивчення війни (Institute for the Study of War (ISW).

Проєкти ISW означені просто: «Афганістан», «Ірак», «Сирія», «Лівія», «Іран» і з листопада 2021 року – «Україна». Тоді американський аналітичний центр опублікував інформацію про підготовку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Відтоді ISW друкує щоденні звіти про бойові дії в Україні. На їхню аналітику посилаються світові медіа, зокрема активно використовують її в російських військових штабах. Тепер стає зрозуміліше, чому колишній головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний перед окремими важливими бойовими операціями старався мінімізувати інформацію про них. Відомо, чим закінчився розголошений, зокрема й американським Інститутом вивчення війни, контрнаступ Збройних сил України 2023 року.

Перед тим, як Україна потрапила під пильний нагляд ISW, відбулася зустріч президента США Джозефа Байдена у Женеві (Швейцарія) – 16 червня 2021 року – з президентом росії володимиром путіним. Два керівники ядерних держав розмовляли віч-на-віч довше на півтори години, ніж планувалося, за повідомленням Білого дому. Згодом долучилися до перемовин із терористом номер один з 2014 року вже згаданий держсекретар США Ентоні Блінкен, радник з національної безпеки адміністрації Джозефа Байдена Джейк Салліван, заступниця держсекретаря з політичних питань Вікторія Нуланд, посол США в росії Джон Салліван та інші чиновники адміністрації президента США. Ця зустріч була ініційована Білим домом, і ставлення до неї та політичні оцінки – неоднозначні. Наприклад, новообраний президент США Дональд Трамп відкрито критикує її і звинувачує у певних домовленостях про початок війни. Вважає, що все треба було зробити, щоб вона не розгорнулася повним фронтом.

Наступного дня Вікторія Нуланд зателефонувала тодішньому міністру закордонних справ Дмитрові Кулебі й коротко проінформувала про зустріч у Женеві. Оце, мабуть, і вся «дипломатія» українського очільника...

Моніторинг заяв та повідомлень про російсько-українську війну американських учасників цієї зустрічі не підтверджує тез підсумкового цьогорічного січневого інтерв’ю Ентоні Блінкена.

Завважила, що українські медіа, посилаючись на повідомлення американського аналітичного центру – Інституту вивчення війни (ISW), рідко вказують, що це є агентство США. Зазвичай лише зазначають: Інститут вивчення війни. Чий?! Через що дезінформують читачів про його джерело. Виникає слушне запитання: для чого це робиться? Виходить як із фільмом «Потяг у 31 грудня»: підспівувачі кіноафіш, розхвалюючи його з усіх шпарин, чомусь не називають автора ідеї, а заодно головного (недо)сценариста Миколу Куцика з його братією, з якою виплодили згадувані зросійщені та запозичені бездарні серіали, як горох з капустою, про «дурнуватих хохлів», вміло жонглюючи фрагментами чужих сценаріїв. Отак відбувається і з Інститутом вивчення війни: приховують, що він американський.

Зацікавила Вікторія Нуланд, та, що в Києві пригощала «печивом» і «булочками» майданівців і тих, хто стояв на іншому боці революційних барикад. Вона певним чином дотична до діяльності ISW та поширення його щоденної аналітики, якій радий чи не найбільше російський агресор, бо щодня в реальному часі знає, що відбувається на фронті завдяки картам бойових дій, їх коментарям. У цьому контексті не втрачає актуальності запитання до волонтера Сергія Притули: «Де супутник?», на закупівлю якого українці пожертвували мільйони гривень...

Той аналітичний центр організувала 2007 року історикиня Кімберлі Каган. Його штаб-квартира розташована у Вашингтоні. За американським законодавством – це організація, звільнена від федерального прибуткового податку. Головним її завданням є те, щоби працювати «з метою підтримки довгострокових військових кампаній США». Американська єврейка Кімберлі Каган (інформація з відкритих джерел) створила ISW «у відповідь на застій у війнах в Іраку та Афганістані», і його працівники почали надавати, за їхнім визначенням, «незалежний аналіз у режимі реального часу».

З початку російсько-української війни американський аналітичний центр щодня інформує світ про події у гарячих точках в Україні, а тепер уже й на Курщині та загалом у рф.

Фредерік Каган – чоловік Кімберлі, а його брат Роберт – у шлюбі з Вікторією Нуланд. Вона, як відомо також з відкритих джерел, є американською єврейкою. Фредерік і Роберт – сини історика Дональда Кагана. У В. Нуланд – несправжнє прізвище. Батьки-євреї, вихідці із Бессарабії, що належала до російської імперії, 1947 року змінили прізвище з Нудельман на Нуланд.

Сама Вікторія Нуланд свого часу очолювала посольство США в росії, добре володіє російською мовою. Тривалий час вона опікувалася глобальними проблемами, зокрема стратегіями Іраку, Афганістану, Лівану й Близького Сходу. А донедавна – й України, лише 2024 року подала у відставку з посади заступниці з політичних питань Ентоні Блінкена, держсекретаря адміністрації президента США Джозефа Байдена.

В. Нуланд – одна з тих, котра тримала в полі зору Інститут вивчення війни (ISW). Рік тому вона вкотре приїжджала до Києва, зустрічалася з послом США в Україні Бріджит Брінк, про що повідомляли у BBC News Україна. Згодом вела перемовини з керівником ОП Андрієм Єрмаком, міністром оборони України Рустемом Умєровим.

У той час відомий оглядач щоденного британського видання The Guardian Саймон Тісдалл для півторамільйонної читацької авдиторії в 180 країнах пише статтю з однозначною назвою – «Великий промах Джо Байдена: як війна в Україні стала глобальною катастрофою». У ній він згадує слова президента США Джозефа Байдена, сказані ним у Варшаві в березні 2022 року, про обіцяну посильну військову допомогу нашій країні. Але через 30 місяців, на думку журналіста, «стратегія стримування Джо Байдена зазнала повної невдачі». «Так, – висновує він, – Україна не програла війну, що само собою є визначним подвигом. Але й не виграла. Підтримка Заходу слабшає, незважаючи на риторику».

Нинішня ситуація у нашій державі, з тими великими втратами українських захисників і пораненими, з корупцією у владі від Києва до міст і сіл, зі страшними руйнуваннями житлових будинків, пам’яток культури та історії, з надмірними веселощами під час війни та зі збайдужілістю світу до кривавого місива на українській землі, свідчить: ні в Україні, ні у світі немає рішучості на перемогу над загарбницькою росією. Не на словах, а на ділі. Щоб раз і назавжди викреслити з лексики слово «війна». В Україні! У світі!..

До цих роздумів найкращі ілюстрації – дитячі малюнки. За словами багатьох українських захисників, з якими зустрічаюся, вони завжди з ними, бо гріють серце, обнадіюють, що Україна переможе. Ось чому постійно прошу маленьких українців малювати й передавати на фронт або пораненим до військових госпіталів свою мрію жити без війни, дякувати мужнім воїнам і бажати повертатися живими, молити Всевишнього зберегти Україну, просити Бога, щоб дав людям розум жити без воєн...

Обіцяла одному пораненому – Михайлові (він знову на фронті, можливо, читатиме цю мою статтю на сайті газети «Галичина»), що обов’язково коротко розповім читачам його історію… Народився і жив у Долині. Пішов на війну. Запеклі бої тривали тоді на сході країни. Бабуся-землячка попросила його допомогти вибратися внучці з окупації. Для нього це було небезпечно і він не мав права цього робити. Але не міг відмовити. У звільненому його побратимами селі чекали на дівчинку.

Отож вибрався з ворожої пастки з живою-здоровою дівчинкою. Та враз – рашистська повітряна атака. Заскочили в окоп. Михайло накрив собою мале дівча. Коли ж бомбардування припинилося, дівчинка раптом почала голосно сміятися. Розповіла, що не боїться москальських куль, бо звикла до них в окупації... Мужній воїн запам’ятав цей зболений дитячий сміх. А ще жовте платтячко з маленькою синьою цяткою на ньому. Він не встиг запитати, як звати дівчинку, між сльозами радості та міцними обіймами тих, хто чекав на неї...

Михайле, повертайтеся живим! І ми разом знайдемо дівчинку, яку Ви врятували...