Священні птахи в рідному селі – добрий знак для всіх. Просимо їх, наче Янголів усього світу, – «розгорнути свої крила», як закликають автори пісні «Україна-мати» Зоя Журавка та Олена Білоконь, аби зупинити жахливу війну в Україні. Про повернення бузьків до Підбережа (Підбережжя) повідомила мені завідувачка Підберезької філії КЗ «Долинська центральна публічна бібліотека» Лідія ВАСИЛЕНКО – ініціаторка й організаторка презентації авторського проєкту в газеті «Галичина» «Війна хрестами чорніє» із вшануванням пам’яті живих і полеглих воїнів-односельців. Розповідь про цю подію називалася «Небо плаче щодня... Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний: Далі так тривати не може – Україні треба перемагати!» («Галичина» за 7 листопада 2023 року).

Сьогодні подаємо штрихи до портрета творчої особистості Лідії Миколаївни, котру 2012 року обрали до сотні найкращих колег з обслуговування дітей. Про це є спеціальне видання – «Дитячі бібліотекарі України. Сто кращих».

Новина від Лідії Миколаївни, що бузьки повернулися з далеких країв до Підбережа, розтривожила пам’ять про щемливі зустрічі в селі з родинами українських захисників, про які розповідала в розлогій статті – «Бузьки над Підбережем: пам’яті живих і загиблих українських захисників у війні проти росії» («Галичина» за 30 серпня 2023 року).

Цьогоріч пустує чимало гнізд лелек. Через війну порожніють і людські оселі в Україні. Любителі цих птахів знають, що не повернувся на рідну Полтавщину лелека Грицько, з гнізда якого встановлена цілодобова пряма трансляція. Усе, як у людей, – клята війна з москалями забирає українських чоловіків. Одарка-лелечиха розуміє, що треба висиджувати в гнізді пташенят з новим Грициком. Вони мріють «поставити на крило» аж п’ятеро лелеченят. Як і українським жінкам треба «ставити на ноги» синів, але не для війни, а для відбудови країни після жахіть російських окупантів.

Тому й радію, що чути лелечий клекіт над Підбережем. Запам’яталася розмова неподалік гнізда двох підберезьких хлопчиків. Повторюю її для нагадування, що йде війна, яку мусимо завершувати, щоб і цим юним українцям не довелося проливати кров за рідну землю.

...Діти сперечаються. «То мама зі своїм малим бузьком», – каже перший. – «А може, тато?», – запитує другий. – «Ні, тато на фронті, як і мій...».

Раптом зблиснуло небо, загриміло і вперіщив дощ. Птахи в гнізді. Лише щільніше стулили крила. «Чого вони не ховаються?», – дивується один хлопчик. – «Це їхній окоп. Як на фронті. Куди їм тікати? І мій тато в окопі, коли дощ», – відповідає другий хлопчик п’яти-шести років.

Від почутого діалогу в Підбережі, що ніяк не забути, й досі обпікає біль...

Дідусі, бабусі, мами й татусі цих хлопчиків, а тепер вони й самі – активні завсідники сільської бібліотеки. Відкрита дорога до неї сповнює цікавістю до життя, заохочує знати більше про історію, культуру, народні звичаї та обряди.

Це мама Лідії Василенко – світлої пам’яті Марія Дмитрівна – зріднила односельців з бібліотекою, в якій працювала. Вислів давніх єгиптян, що «бібліотека – аптека для душі», втілювала в життя. Вона невтомно залучала підбережан до читання. Для неї книгозбірня була справжньою світлицею знань. Вірила, що книги роблять людську душу благородною, а розум – сильним.

Мамину любов до книг і вміння прищеплювати її односельцям перейняла дочка Лідія. Шлях до цього був незвичним, але наполегливим – покликання пробилося через родинні гени і з Божою поміччю міцно вкорінилося.

Мене здивував вибір у здобутті вищої освіти Лідії Миколаївни. Можливо, на нього вплинуло те, що Прикарпаття є перспективним для видобутку нафти й газу. Вона п’ять років навчалася на стаціонарному відділенні Львівського державного університету ім. І. Франка. Факультет – геологія. Після його закінчення жодного дня не працювала за фахом. Зробила поворот на цілих 360 градусів, коли відчула серцем, що це не її професія. Хоча, як сказала в розмові зі мною, природнича наука, яку опанувала, теж знадобляється у житті. При цьому ще більше прикипіла до маминої праці й твердо вирішила бути бібліотекаркою.

Дівчина вступила до тодішнього Калуського училища культури, навчання завершила з відзнакою. Одразу й робота знайшлася – посада завідувачки читального залу Болехівської дитячої бібліотеки. Вона так захопилася улюбленою справою, що невдовзі в трудовій книжці з’явився запис – провідний спеціаліст. Юні читачі надихали її на пошуки нових цікавих форм роботи, наповнювали їх змістом. І це правильно, вважає моя співбесідниця. Каже: «Тому підхоплюю ідеї дітей, які подобаються їм. Їхній ентузіазм – це якраз те, що єднає нас, і ніколи не є примусом. Це найкраще, що може бути!».

Тренінги, мандрівки, конкурси, вікторини, інтелектуальні ігри – все йшло з легкої руки. Діти брали активну участь також у фестивалях, особливо присвячених Бойківщині. На той час Підбереж (Підбережжям село зробили за радянської влади і воно чекає на повернення історичної назви) належав до Болехівської міської ради, а тепер – до Долинської громади. Мама Лідії Миколаївни заслужила відпочинок, і дочці випала нагода продовжити її справу в рідному селі. Було почесно й відповідально. Не забарилися професійні відзнаки за зайняті призові місця серед бібліотек області. Особливо гріла душу участь підбережан в обласному конкурсі-огляді до 155-річчя Івана Франка і зайняте в ньому почесне друге місце.

Цілковито заслужено Лідія Василенко ввійшла до престижних «Сто кращих» дитячих бібліотекарів України 2012 року, спеціальний випуск про яких видали Міністерство культури України та державний заклад «Національна бібліотека України для дітей». Пам’ятним є дарчий напис генеральної директорки Героя України Анастасії Кобзаренко – «Заради дитини працюємо і творимо!».

Лідія Василенко пробує свої сили в написанні сценаріїв. Історії давнього Болехова та Підбережа вкарбували документальні фільми про мистецтво.

Знають Лідію Миколаївну також як талановиту флористикиню. Її персональною виставкою болехівці милувались у Музеї історії міста ім. Романа Скворія. Захоплений красою квітів та їхніми композиціями світлої пам’яті вчитель історії, викладач філософії, поет, прозаїк та художник, майстер спорту з боксу й спортивного скелелазіння Юрій Проненко подарував їй 17 дерев’яних рам. Вона із вдячністю згадує Юрія Володимировича, нагородженого медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», ще й тому, що саме він редагував її першу книжку – «Немає віку у любові, та є любов споконвіків!», що вийшла в Івано-Франківську 2008 року.

«Готую нове видання. Будуть мої і вірші, і вишиванки, і писанки, і флористика, і витинанки», – ділиться творчими задумами Лідія Миколаївна. Ось рядки вірша з майбутньої книжки. Звісно, про лелек, наших бузьків над Підбережем.

Мріє також видати мистецький альбом з творчими роботами. Вже сформувала його за власними композиціями. Переважатимуть у ньому витинанки з утвердженням миру в Україні.

Годі дослідити авторство вислову «Усе народжується з любові». Сьогодні утверджують його мільйони, бо в ньому – правда. Вся творчість Лідії Василенко народжена з любові до Бога, до прекрасного. Підтвердження – персональна виставка витинанок у літературно-мистецькій світлиці Долинської центральної публічної бібліотеки. У її директорки Надії Кушнірчук – подвійна гордість. Перша та, що саме тут розгорнуто уславлення Ісуса Христа та Матері Божої в паперовому мереживі миру до свята Великого дня з розп’яттям, стражданнями і воскресінням. Надія Петрівна гордиться ще й тому, що давнє українське мистецтво відроджує колега з великим досвідом фахової праці, яку люблять і шанують у селі, в бібліотечній спільноті.

«Сучасні діти прагнуть нового. Треба встигати за ними. Це вимога часу, що я й роблю. Художні витинанки – спільний задум з юними підбережанами. Я заглибилася в класичну витинанку, бо папір – це дерево, а воно живе, з корінням прадавності», – вважає Лідія Миколаївна.

Біле по білому. Це навіть краще, ніж на кольоровому тлі. Лінії як життя, що не потребує коректив. Виразність контурів і силуетів створюють магію уяви, що умиротворює плавністю ліній. Проймає осяжність від мереживних витинанок про вічність Божого промислу, про перемогу добра над злом у цьому грішному світі. Тиша й білі стіни з витинанками на білому папері спонукають до молитви, до пізнання себе. Горе Божої Матері від розп’ятого сина, горе української матері від полеглого в бою з рашистами чи закатованого ними сина – споріднена сакральність, яку передає Лідія Василенко в своїх біблійних творах.

У скорботі і всеосяжних думах зі схиленою головою про створений Ним світ – таким майстриня зобразила нашого Спасителя. Терновий вінок – нагадування людству про мир без страждань і мук, без воєн на крові, бо Він нею уже заплатив для нашого спасіння. У молитві Ісуса Христа Лідія Миколаївна вклала уклінні прохання про закінчення війни, бо Господь створив людину для життя, а не для смерті. Ці бажання – у кожній лінії, що біліє світлом на папері.

Надзвичайно важко витинанкою передати настрій. Лідії Василенко це вдається. За задумами організаторів персональної виставки на центральній стіні бібліотечної зали розташовано два мереживні портрети – Матері Божої та Ісуса Христа. Кожний рух леза – вправність досвідченої художньої майстрині. Вдивляєшся – і серцем промовляєш «Отче наш»! Така мистецька сила витинанок бібліотекарки з Підбережа.

Є різні техніки цієї творчості та їх способи. Лідія Миколаївна працює в класичному стилі. І вирізає ажурні лінії звичайним лезом. «Без усяких прилаштувань до нього, як це зазвичай роблять, – відкриває секрети творчості. – Лезом у руці краще відчуваю папір, його піддатливість для творення дива».

За словами завідувачки бібліотеки, пів року лезом мережить папір. На кінчиках пальців немає живого місця – рана на рані від нього. Навіть досвід уміло тримати його в руці не рятує: кров просочує з кожного пальця. Потрібен час для загоєння порізів.

Виставка, присвячена Великодню з надією на мир в Україні, триватиме до кінця квітня. Потім її замінять наступні тематичні твори, зокрема про природу, літературних героїв, народні традиції Бойківщини. Повнезна папка з витинанками Лідії Василенко чекає оприлюднення в затишній залі Долинської центральної публічної бібліотеки. Є в ній і «Лелеченьки». Як же без них над Підбережем?!