«Війна хрестами чорніє» – назва авторського інформаційного проєкту лавреатки премії НСЖУ «Золоте перо» Оксани Ровенчак, під час якого газета «Галичина» у чотирьох випусках розповіла про зустрічі журналістки з родинами загиблих і живих українських захисників із села Підбережа (Підбережжя) на Долинщині… Стрижнем незламного національного духу підбережан постає молодіжна громадська організація «Сонячна січ» під орудою Віталія Кульпи, що народилася вісім років тому в цьому патріотичному прикарпатському селі.

День – як крок життя

За Сенекою, кожний день є кроком життя. На фронті час інакший. Він інакший і в родин, у котрих оплакують і бережуть пам’ять про загиблих воїнів. Він також інакший і в тих, хто через своє серце пропускає їхній біль...

Підбереж. Саме така історична назва давнього села, ще й досі переінакшена радянщиною на уніфіковане Підбережжя. Після перемоги над ворогом, треба сподіватися, воно поверне свою ідентичність. Те гарне село, яке облюбували Божі птахи – бузьки.

...Край дороги в гнізді – бузьок уже з підрослим пташеням. Ось-ось вони й відлетять у теплі краї. Одразу в уяві зринув геніальний фільм «Білий птах з чорною ознакою» – біль, що не згасає, створений легендарними Іваном Миколайчуком та Юрієм Іллєнком.

Навпроти стоять двоє сільських хлопчиків. Дивляться на лелечине гніздо. Сперечаються.

– То мама зі своїм малим бузьком, – каже перший.

– А може, тато? – запитує другий.

– Ні, тато на фронті, як і мій...

Наближалася очікувана гроза. Зблиснуло небо, загриміло, вдарив дощ. Птахи – в гнізді. Лише щільніше стулили крила.

– Чого вони не ховаються? – дивується один з малих підбережан.

– Це їхній окоп. Як на фронті. Куди їм тікати? І мій тато в окопі, коли дощ, – відповів другий хлопчик, на вигляд п’яти-шести років.

Я вперше побачила, що й насправді бузьки залишаються в гнізді, коли дощ... Сильний дощ, як ворожий вогонь... По гнізду. По окопах...

Вічний материнський біль

У неділю їхала до Підбережа, щоб зустрітися з родинами воїнів і воскресити пам’ять про тих, хто загинув, і тих, хто сьогодні боронить рідну землю від москальської навали. Зустрічаюся і пишу для того, щоб бузьки поверталися до старих гнізд, як це було віддавна в Україні.

Знаю, буде непросто. Материнський біль назавжди! Татів також. І братів та сестер, доньок і синів, бабусь і дідусів... Я готова всотувати його, щоб старатися передати словами, хоча й вони безсилі...

Материнський біль, як святий хліб без дрібок солі, бо поливають тісто солоними сльозами. Про це казав ще Лесь Дзвонар із названого поетичного кіно, роздумуючи про гірку долю українського народу. Це той багатодітний батько-музика, котрий у торбині носив дзиґарки (годинники), що показували різний час: такою розтерзаною була наша земля чужинцями-зайдами. Хліб, замішаний на сльозах Катрини, його дружини, тієї Дзвонарихи, роль якої блискуче зіграла народна артистка України славетна Наталія Наум зі Старого Мізуня, що тепер увійшов до Вигодської територіальної громади, яка однаково любить усіх своїх дітей. «Бо, – як співає, – не одная стара мати сина ся позбула...».

На стіні в оселі багатодітної родини Марії та Василя Головатих – світлини всіх дітей і онуків. Великий портрет – Володимира, котрого забрала клята війна в його лише 28 років, дев’ять з яких віддав боротьбі зі зброєю в руках із москалями. Забрала тоді, коли донечці було вісім місяців. Разом з дружиною Галиною назвали її Вікторією – славним ім’ям богині Перемоги. Дівчинці, котрій уже два роки, уявляє тата з розмов мами, бабусь та дідусів, усієї родини.

Старший лейтенант Збройних сил України Володимир ГОЛОВАТИЙ («Хакім») загинув 13 квітня 2022 року внаслідок прямого влучання ворожого снаряда. Цього дня також полягли смертю хоробрих зі своїм командиром українські захисники Володимир Мамаєв із Херсона та Анатолій Шапошников із Києва.

– Наш син старався бути справедливим, – розповідає тато. – Кадровий військовий, закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Бувало, жартував і казав, що «тренує голос, щоб був командирським». Насправді ставився до воїнів як батько, але справедливість завжди була на першому місці. Цього вимагає розбудова Збройних сил...

– Материнське серце відчуває, коли з дітьми щось не так. Я й досі чекаю, що Володя подзвонить мені... Чую його голос, наче телефонує, – каже мама. – Можливо, тому що єдиний зв’язок – це телефон. Коли не було дзвінків від нього, серце розривалося...

Як і кожна мама, вона хвилювалася за сина. Він був важко поранений 2014 року. Лікувався у відомому госпіталі у Дніпрі, де головним лікарем – знаний для українських захисників заслужений лікар України Сергій Риженко.

– Біль на якийсь короткий час стих, – продовжує Володимирова мама. – Бо в червні цього року поїхала на місце загибелі сина. Це село Долина Святогірської міської громади Краматорського району Донецької області. Спілкуюся з Володиними побратимами. Попросила їх, щоб допомогли дістатися до місця останнього бою сина. Ходила синовими слідами. Лише я знаю, як воно... Ноги підкошувалися, мокріло лице від сліз, а я йшла... Ворожі обстріли не дозволили дійти до місця загибелі наших захисників якихось двадцять метрів. Була злива, москалі палили вогнем... Командир, котрий супроводжував мене, постійно перепитував, чи я не передумала. Хіба я могла передумати? Коли побачила лілію, що біліла недалеко від місця загибелі наших воїнів, то моє серце вже вискакувало з грудей. Вона наче проросла з крові українців. Не багряна, а біла як символ світлих душ...

Я стримувала себе, щоб не плакати, не розридатися разом з мамою і татом Володимира. Вони ж виплакали всі очі.

– Стільки він міг ще зробити для України! – каже батько. – Самотужки вивчив англійську мову і легко спілкувався нею. Декламував поезію.

Сімейною реліквією став заслужений орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, яким нагороджено Володимира Головатого посмертно.

Як свого сина родина Головатих у Підбережі прийняла Володимирового побратима Володимира Мамаєва. Рідний Херсон загиблого тоді перебував під тимчасовою окупацією. І він покоїться на сільському цвинтарі разом зі своїм командиром. Володимир Мамаєв посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Українські захисники загинули вранці, зі сходом сонця. Для родини кожний світанок – це світла пам’ять про сина та його побратимів.

8 серпня 2023 року депутати Долинської міської ради проголосували за нагородження Володимира Мамаєва відзнакою «За заслуги перед Долинською громадою». Раніше таку ж нагороду посмертно отримав і Володимир Головатий. Я цілковито підтримую родини загиблих, що в час війни Долинська міська рада має насамперед належно вшановувати українських захисників: і загиблих, і живих. Ідеться про присвоєння їм звання «Почесний громадянин Долинської громади».

Серце матері у тривозі за доньку Софію, котра сьогодні в лавах ЗСУ. Вона має законне право демобілізуватися. Але ж ні! Разом із побратимами ще треба помститися москалям за брата Володимира!

Родина Головатих як тільки може допомагає Збройним силам України. Ой як потрібен транспорт! І для Софії також! Вона сама за кермом на фронтових дорогах.

Вони там, на фронті, – інші, кращі за нас. Там усе по-чесному, бо окопи – одні ж, і вода в них по коліна – одна й та сама. Вони не завжди розуміють нас, коли тут надто веселимося, крадемо, забуваємо про війну, перекручуємо слова про культуру великого британця лавреата Нобелівської премії Вінстона Черчилля. Створюється паралельний світ із проблемою віддалення в ньому дотиків для єдності перед смертельною загрозою.

Мама передрукувала телефонні повідомлення від сина до родини. Так надійніше для зберігання. Заклала їх у файли для паперів. Вони не дають розмокати аркушам від сліз... 

Світлої пам’яті Володимир захоплювався філософією. Його телефонні повідомлення просякнуті розмислами про життя, його пріоритети. Процитую окремі з них, що наснажують глибиною думок від воїна-українця, якому б жити й жити. Ось що він писав Софії, котра не уявляє свого життя без ЗСУ.

Софія відповіла: «Зрозуміла, братику. Люблю Тебе! Щасти!».

Батьки не можуть читати без сліз листи дітей…

Є й окремі думки: «У морпіхах казали: «Semper fidelis!» – «Вірний завжди!». В Академії сухопутних військ казали: «Україна! Честь! Відвага!». Артилеристи кажуть: «Кожний постріл точно в ціль!». У десантно-штурмових військах мені казали: «Завжди перші!».

Мужній воїн любив своє рідне село. Писав і до земляків:

«Розбуджу вранці всіх промінням...»

...Важке прощання з другом дитинства, коли разом ганяли бузьків по стерні, коли разом стояли на Майдані в Києві за демократію та європейськість, коли разом гартували силу й дух у «Сонячній січі» – молодіжці, сповненій українськістю. Володимир Савчин просив керівника й натхненника громадської організації однокласника Віталія Кульпу, всіх земляків пам’ятати про мужнього воїна, брати приклад з нього, як жити й боронити землю з найкращими світанками, із цілющою вранішньою росою в рідних Карпатах. Володимир Головатий, Володимир Савчин, Віталій Кульпа та інші – однодумці ще з героїчних Майданів у Києві, а потім, коли дали життя потужним громадським організаціям у Києві та Підбережі, присвятили себе великій справі – вихованню патріотичної молоді.

Володимир САВЧИН не знав, що через два тижні й він поляже смертю хоробрих у битві з москалями. Незадовго до останнього бою він написав вірш пам’яті друга, в якому переплелися біль і міць, туга і гордість, упевненість у перемозі, в незборимій твердості боронити Україну від окупантів. Дата під розлогою присвятою Володимирові Головатому – 24 квітня 2022 року. Її бережуть родини Головатих, Савчиних, Кульпів, усі «сонячносічівці». Володимир Савчин присвятив поетичні рядки дружині друга, їхній донечці, братам і сестрам, батькам. «Як важко зараз це писати. Слова – неначе сіль землі...». Автор присвяти писав, що важко без філософії Володимира Головатого, без його пісень, що славили дідівський край.

Наче з небес линув його голос у поезії друга: «Розбуджу вранці всіх промінням...». Як заклик, що наставатимуть нові дні, дні за майбутнє життя без війни. Він пішов на смертельний герць із москалями з власної волі й буде йти у бій, стіною стояти поруч, щоби гнати окупанта, палити його вогнем помсти за рідних, за фронтових побратимів, за сиріт і вдів, за материнський біль і гіркоту татів...

«Сонячна січ», її голова Віталій Кульпа, земляки виконали прохання Володимира Савчина. На фасаді місцевої школи, в якій навчався, вони встановили анотаційну дошку Володимирові Головатому – захисникові України, старшому лейтенанту, командирові мінометної батареї окремого 90-го батальйону 81-ї бригади десантно-штурмових військ Збройних сил України. На пам’ятному знаку надруковані його слова із телефонних повідомлень-роздумів, адресованих родині: «Завдяки вихованню як християнин я розумію, що маю велику честь боронити Україну та за потреби пожертвувати собою!».

Так судилося, що першим за Володимиром ГОЛОВАТИМ із села за обрій відлетів Володимир САВЧИН («Бойко») – доброволець, солдат полку ССО «Азов», оператор мінометної групи. Загинув біля села Новосілок Донецької області. На пам’ятній дошці – його ж поетичні рядки:

Тепер друзі дитинства два Володимири – Головатий і Савчин знову разом: але на небесах і меморіальних знаках на стіні рідної школи...

Родини загиблих щиро вдячні односельчанам, «Сонячній січі» та її голові Віталієві Кульпі за вшанування пам’яті їхніх рідних.

Два Володимири також поповнили галерею художниці з Івано-Франківська Ірини Чмелик її графічними портретами в авторському проєкті «Звитяжці». Серія цих творчих робіт – це пам’ять чорними лініями і штрихами на папері, що оживають. Очі, усмішки – все пронизане внутрішнім світом українських захисників, їхньою любов’ю і жертовністю. Біля кожного зображення воїна, а їх уже понад пів сотні, коротко подано їхню історію життя і обставини загибелі.

...Бузьки готуються відлітати. Кружляють над селом Підбережем, над церквами і школою, з портретів на фасаді якої усміхаються два легендарні воїни. Журливий клекіт лелек – прощальний спів і водночас знак, що навесні вони повернуться до старих гнізд. Україна була, є і буде! У Божих птахів орієнтація в небі – це сяйво доброти, яке вони відчувають, тому й летять через десятки тисяч кілометрів знову до України, до Підбережа.

Бронежилет із кров’ю сина

Я обрала осібні зустрічі з родинами загиблих і живих українських захисників – в їхніх оселях, а не колективні – в Будинку культури чи деінде. Це відкриті й відверті розмови-спогади, що болять пам’яттю. Як вони потрібні! Родини хочуть чути добре слово про своїх синів і дочок, татів, братів і сестер або ж прагнуть просто вилити душу, щоб бути почутими, поспівчували їхньому горю, щоб вони відчули, що не самотні, коли триває війна. Найбільше болить їм, що люди забувають про війну в час, коли вона забирає з цього світу чи калічить найкращих.

Мама загиблого 33-річного Володимира Галина Савчин приїхала з далекої дороги, щоб зустрітися зі мною у своєму селі. Вона, як і кожна мама, нелегко переживає смерть сина. Правда, в реабілітаційному центрі (з огляду на правила безпеки не називаю місця його розташування), організованому волонтерами під орудою солдата Національної гвардії України Романа Григорського, де вона перебуває, почувається краще. Бо є разом з усіма, в кого таке ж горе, – з ними можна поплакати і цим облегшити душу.

Володимир Савчин загинув 1 травня 2022 року. Запеклі бої з ворогом не давали можливості перевезти тіло до Підбережа. Родина в чеканні – довгими день за днем, ніч за ніччю. В неспокої, у тривозі, вже без сліз, лише з охриплим голосом від болісного крику...

Галина Савчин запрошує до Володимирової кімнати, що стала музеєм. Такі є в усіх родинах, де побувала. Це святая святих, де можна подумки порозмовляти наодинці, сказати недоказане, почути непочуте...

У видному місці на столику лежить бронежилет з кров’ю сина.

– Куля влетіла в тіло над бронепластиною попід руку. Весь верх залило кров’ю. Вона просякла тканину й засохла. З кров’ю і каска. Так з цим і живемо, – з гіркотою каже Галина Савчин. – Пам’ять ятрить душу і розриває серце...

На цьому ж столику поруч із закривавленими бронежилетом і каскою сяє орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким Володимира нагороджено посмертно. Тут же – почесна відзнака Долинської міської ради «За заслуги перед Долинською громадою».

Окрема експозиція кімнати-музею в оселі Савчиних – пам’ятки про Революцію Гідності. Це вони, хлопці й дівчата з Підбережа, Болехова, Долини – всього Прикарпаття, активно протистояли проросійській владі в Києві. Підбереж був на вістрі політичних подій. Свідчення – організація «4-ої Козацької сотні Майдану», що діяла під присягою Українського козацтва. Тоді чоловіки й обзавелися осучасненими чубами-«оселедцями».

Вишкіл за вишколом із взірцями української звитяги. Це велика організаторська робота! Так наприкінці травня 2015 року народилася «Труханівська січ», де хлопці-майданівці в таборах виховували столичну молодь у національному патріотичному дусі. Повна назва молодіжної громадської організації – «4-та Козацька сотня Майдану – Труханівська січ», керівником якої був Володимир Савчин.

Він тоді мав пресову перепустку до Верховної Ради від пресцентру Революції Гідності, готував короткі інформації з перших вуст про діяльність парламенту і доносив її до побратимів. Активно співпрацював із інтернет-виданнями на умовах акредитації.

– Ще до створення громадської організації «4-та Козацька сотня Майдану – Труханівська січ» ми в себе вдома, в Підбережі, 17 лютого 2015 року заснували таку ж молодіжну організацію «Сонячна січ», яку я очолив, – розповідає Віталій Кульпа. – Назву дав Володимир Савчин. Вона народилася з його роздумів. У поїзді, коли їхав, побачив яскравий схід сонця. «Хай буде «Сонячна січ», – сказав. Усім сподобалося…

За словами мами й побратима-однокласника, Володимир Савчин уже тоді передбачав, що росія неминуче нападе на Україну. Казав, що буде велика війна. Готувався до неї. Закінчив сертифіковані курси домедичної допомоги в Івано-Франківську. Вже тоді хлопці та дівчата «Сонячної січі» готували все необхідне для «коктейлів молотова», вдосконалювали їх. Пляшки ставали великим набутком. Це була підготовка до відсічі окупантам на місцях, з кожної вулиці, з кожної оселі.

– Мій рід із Сукіля – давнього гірського патріотичного села, – каже тато Володимира Дмитро Савчин. – Від маленького син гордився: «Я – козак!». Брав його із собою в село, шукали в горах і знаходили криївки українських повстанців. У Сукілі що не родина, то патріотична...

Сукіль у перекладі означає «там, де біжить вода». Село знане іменами героїв нашого історичного минулого. Не згасла слава про свідомих українців з родин Мельничинів, Хомиків, Березюків, Мандриків, Савчинів...

Життя Володимира Савчина – наче гірський потік: з маминою лагідністю і татовою суворістю. Стільки доброго він, як і Володимир Головатий, ще б міг зробити для України, якби не війна! Стільки корисного міг би зробити для її відбудови після руйнувань москалями! Цілеспрямований, відповідальний, такий, що знаходив правильні рішення у складних ситуаціях. Розумів, що в Карпатах – цілина для розвитку туризму, для виведення його на європейський рівень. Обрав же позивний «Бойко»! Культура Бойківщини, її історичні пласти – незоране поле ідентичності.

Галина та Дмитро Савчини отримали «Посвідчення члена сім’ї загиблого». Наразі на державному рівні їхні власники не мають належної уваги. Навіть з питань елементарного пільгового проїзду в громадському транспорті. Одні водії з поваги до цих людей не вимагають плати, а інші – цей документ не вважають підставою для пільг.

...Час зберіг історичну світлину. На ній у зрідненому колі – Володимир Савчин, Тарас Лаврів («Джура») з Долини, який загинув у Маріуполі, Юрій Дадак («Руф») зі Львова, що також поліг за Україну на російсько-українській війні, Руслан Сопельник, котрий воює і нагороджений високими відзнаками Головнокомандувача Збройних сил України генерала Валерія Залужного – «Хрестом хоробрих» і «Срібним хрестом» за мужність в обороні України, та керівник «Сонячної січі» Віталій Кульпа.

За словами легендарного «Руфа», який разом із хлопцями та дівчатами «Сонячної січі» проводив зустрічі з молоддю, зокрема в Долинському краєзначому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів, «нам потрібна нова УПА», а тепер надто ж – «інформаційна УПА». Нам потрібне «слово як снайпер» з-поміж заржавілих брехнею. Воістину, «історія народить (і вже народжує! – О. Р.) нових бійців. Ми лише дрова у вогні великої Ідеї», – так вважав і часто повторював поет і воїн Юрій Руф, а за ним – Володимир Головатий і Володимир Савчин, усі, хто боронив і боронить Україну від загарбницької росії – нашого споконвічного ворога.

Світити людям і сікти нелюдів

Я не знаю, котрий художник подарував картину, на якій зобразив бузька в полі, Головнокомандувачу Збройних сил України генералу Валерієві Залужному. Але такий пейзаж є в кабінеті «Залізного генерала». Чому він обрав цю творчу роботу? Можливо, хлопчаком заслуховувався клекотом птахів, що гніздилися в Новоград-Волинському (нині Звягель) на Житомирщині. Лише сам В. Залужний може відповісти, чому любить бузьків. Якщо випаде нагода зустрічі з ним, то обов’язково запитаю його про це й розкажу про Підбереж.

Про двох мужніх воїнів з цього села він уже знає. Це – про побратимів Валентина ГАВРИЛИШИНА і Руслана СОПЕЛЬНИКА, котрі боронять Україну від москальської орди. Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний нагородив їх високими військовими відзнаками.

...У привітній оселі Сопельників мене зустріли Русланові мама Тетяна, тато Віктор і сестра Вікторія. Донька Вікторії п’ятирічна Каміла в цей час фантазувала над аркушем паперу: з-під її рученят з’являлося серденько за серденьком. Для всіх! Але найбільше їх для вуйка Руслана і чарівної вуйни Софії. У липні в день їхнього весілля оселя, подвір’я – все було в серденьках з квітів. Вони запали дівчинці в душу, і вона відтворювала їх на папері.

Для Руслана відпустка промайнула швидко, хоча тривала звичних для військових десять днів. Кохана дружина, батьки, друзі... Але ж зачекалися фронтові побратими в окопах, з якими треба добивати ворога.

Переглядаю весільні світлини. Молоде подружжя щасливе. Проте немає зупинених миттєвостей прощання... Були б такі світлини, то й смуток у їхніх очах можна було б побачити. Адже кожна війна розлучає і завдає його...

Руслан Сопельник – із «Сонячної січі». Таке враження, що в Підбережі – всі в «Сонячній січі». Згадала про двох хлопчиків, котрі по-дитячому сперечалися, хто в гнізді з малим бузьком: тато чи мама. Упевнена, вони трохи підростуть і будуть також у «Сонячній січі», щоб світити людям і сікти всіх ворогів.

Як найдорожчий скарб рідні зберігають високу Русланову нагороду від Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. У лютому цього року він її удостоївся за мужність на полі бою. Це – «Хрест хоробрих». На дотик – холодний метал, а стільки в ньому осяйності від любові тих, хто радіє за відважного українського захисника, хто підтримує і молиться за вмілого військового тактика й стратега генерала Валерія Залужного.

Верховна Рада ініціює відмову від зросійщеної гарнітури «іжиця», яку здебільшого використовують парламент та уряд у написах нагороджень. Натомість Збройні сили України, їхній Головнокомандувач ще раніше першими ввели для своїх відзнак український шрифт «воля». Створила його українська дизайнерка Марчела Можина 2022 року на основі літерації відомого українського графіка Ніла Хасевича – вояка Української Повстанської Армії...

До «Сонячної січі», за словами її керівника Віталія Кульпи, Руслан Сопельник увійшов старшим за роками і є членом її правління. Вишкіл молоді в національному дусі – основне завдання, що ставлять перед собою побратими. Патріотична акція «Яворина» – одна з тих, що наснажує хлопців і дівчат на українськість із глибин історії краю. Започаткована 1988 року в урочищі Розтоки поблизу села Липи на Долинщині, вона є центром і опертям для вивчення героїчного минулого, опанування різними видами спорту та гірським туризмом, а також для вшанування пам’яті полеглих вояків старшинської школи УПА «Олені» на цвинтарі в урочищі Глибоке і крайового командира Карпатського краю Ярослава Мельника («Роберта»).

Воїни із «Сонячної січі» – всі добровольці. Йшли з Україною в серці на барикади в Києві, в АТО, волонтерити, на фронт великої війни з російським агресором. Жодних роздумувань! Вони там, де повинні бути, щоб першими шикувати стрій і наближати перемогу.

Руслан Сопельник і його побратим Валентин Гаврилишин, розповідь про якого нижче, в Києві вступили до одного з підрозділів полку Сил спеціальних операцій «Азов». Визволяли столицю, воювали на Запоріжжі. Після реформування «Азову» їхній бойовий шлях пролягає у складі розвідувально-штурмового підрозділу «Шершень».

У травні цього року лейтенант Збройних сил України Руслан Сопельник мужністю в обороні України заслужив чергову високу військову відзнаку – нагрудний знак «Срібний хрест» від Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного.

– Для сина і для нас – це велика честь. Ми гордимося Русланом, його побратимами з нашого села, всіма українськими захисниками, гордимося Валентином Гаврилишиним, з котрим Руслан разом воює і в якого також є дві високі нагороди від генерала Валерія Залужного – «Сталевий хрест» та «Золотий хрест», – каже Тетяна Сопельник.

Гордістю за сина та його побратима сяють татові очі.

– Війна з москалями покликала на фронт наших синів. Вони сьогодні там, де найважче. 23 серпня нашому синові сповнилося 29 років. На таких, як він, усіх військових, Україна стоїть і бореться з країною-агресором, – каже Віктор Сопельник.

Жити прийдешнім

Коли спілкувалася з батьками та сестрою Руслана Сопельника, пролунав телефонний дзвінок з фронту. Не так часто це буває. З відомих причин іноді можливі лише короткі розмови та повідомлення. Від керівника МГО «Сонячна січ» Віталія Кульпи Руслан довідався про мій приїзд до Підбережа і попросив заступитися за річку Саджаву. Колись тут були раки, яких ловили. Це означає, що її дно та береги не заліплювали стічні води, які тепер пливуть із Вигоди, де є підприємство з виробництва продукції із деревини.

Руслан Сопельник, як і все село, як уся «Сонячна січ», уболівають за довкілля. Війна не є перепоною, щоб карати винуватців за знищення природи, за загрозу здоров’ю людей. Навпаки, треба наводити порядок саме тепер, щоб після перемоги розпочинати нове життя, за якого закон – один для всіх, і всі перед ним рівні.

У Підбережі, на Прикарпатті, загалом в Україні та за її межами любителі природи знають Руслана Сопельника за авторством відео про мальовничі краєвиди Карпат з їхніми неповторними гірськими водоспадами та потоками. Допомагав йому в підготовці фільму дрон. Це вміння знадобилося йому у війську, де служить у згадуваному розвідувально-штурмовому підрозділі «Шершень», який спеціалізується на роботі з дронами-камікадзе, безпілотниками-самоскидами. Зайве наголошувати, що вони надто потрібні «тут і зараз», як каже Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний. Тому маємо всі допомагати Збройним силам України, таке ж прохання й до читачів газети «Галичина», котра є на передовій інформаційного фронту.

Хоча наш проєкт і називається «Війна хрестами чорніє», але в ньому проблискує світло на прийдешнє – з думками, як нам жити далі. Коли ознайомилася наразі лише з частиною документів навколо річки Саджави, то зрозуміла, чому військовослужбовець ЗСУ Руслан Сопельник одразу після прохання приєднатися до збору коштів на дрони для бойового «Шершеня», звернувся за допомогою про врятування Саджави. Вона впадає до річки Свічі в басейні Дністра. За офіційними повідомленнями, на вересень 2022 року – це одна з найбільш забруднених річок Прикарпаття. Очевидним доказом цього, на мою думку, є відео, відзняте за допомогою літального апарата, під назвою «Найбрудніша річка Івано-Франківської області Саджава», яке опублікувала на офіційній сторінці МГО «Сонячна січ» 20 грудня 2021 року в YouTube. На ньому чітко видно очисні споруди ТОВ «Уніплит» (Вигодська ТГ), а також, як неочищені стоки потрапляють у Саджаву, яка тут же стає чорною. Добре видно, як чорнезна каламуть тече у Свічу – основне джерело питної води для тутешніх громад. «Сонячна січ» про це віддавна б’є в усі дзвони, щоб припинити екологічну катастрофу. Дивишся документальне відео – і проймає жах про безкарність за ймовірну заподіяну шкоду людям і природі.

Поки що обмежуся лише одним документом. Так, він сучасний, з QR-кодом, але від нього відгонить чиновницьким крутійством найгірших радянських часів. Де вони беруться оті байдужість і черствість, у яких кабінетах плодяться? А ось і адреса: Державна екологічна інспекція Карпатського округу. Дата документа – 2 серпня 2022 р. У відповіді на колективне звернення жителів села Підбереж (Підбережжя) від 18 липня 2022 року природоохоронна інституція спромоглася лише на роз’яснення нормативних документів, що, мовляв, «в умовах воєнного стану заборонено проведення планових та позапланових заходів державного нагляду (контролю) на період дії воєнного стану».

Дивина! Ніби ця проблема виникла з початком війни 24 лютого 2022-го. Екологічне беззаконня триває десятиліттями. Після адмінреформи Вигода й Долина – це різні територіальні громади, які працюють у межах своїх повноважень згідно з чинним законодавством про місцеве самоврядування. Тому громада Підбережа і звернулася до відповідної державної установи Карпатського округу за захистом конституційних прав у сфері охорони природи та здоров’я. Яким іще має бути публічне свідчення, що становить суспільний інтерес, про джерело забруднення Саджави, а також Свічі, яка є правою притокою Дністра, ніж відео, відзняте дроном з оптичним спектром, щоб нарешті провести належні лабораторні дослідження і перестати показувати біле, якщо воно є чорним?!

Численні відписки з постійними позитивними лабораторними показниками щодо Саджави і замовчування про джерело її забруднення й спонукало Руслана Сопельника та його побратимів-«сонячносічівців» документально зафіксувати аерозйомкою. Ігнорування державними посадовцями екологічної проблеми під різними приводами така очевидна, що пора нею зайнятися правоохоронним органам.

Так тривати й далі не може. Війна, що хрестами чорніє, – це межа, як останній постріл у розхитане беззаконням минуле, це останній постріл з окопів, щоб не було беззаконним прийдешнє.

Смертельно «жалять» москалів

«Усе написане в соцмережах має здатність зникати безслідно», – вважав Юрій Руф, поет, лицар українського духу і науковець зі Львова, великий шанувальник «Сонячної січі», котрий склав голову в бою з москалями навесні 2022 року, коли летіли бузьки в Україну. Читав книги й просив інших робити це. Гідні його духовних настанов хлопці й дівчата МГО «Сонячна січ».

Не набиратися скверни, не відступати від слова присяги, не зраджувати побратимів... Валентин ГАВРИЛИШИН («Скіф») – з тієї когорти «Сонячної січі», котрий сьогодні воює на фронті разом із Русланом Сопельником. Вони є тими відважними воїнами «Шершня», які смертельно «жалять» москалів.

Валентин Гаврилишин малим любив слухати розповіді діда Юрка. Хлопчині було цікаво знати і про опришків, справедливого ватажка Олексу Довбуша, і про українських повстанців, провідника ОУН Степана Бандеру. Дід Юрко вмощував допитливого внука на коліно, і той годинами слухав історії з минулого. З бабою Ольгою улюблений онук обривав тичкову квасолю, наспівував за нею українські народні мелодії. Коли в лютому цього року отримав першу високу військову нагороду від Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, а це нагрудний знак «Сталевий хрест», то найперше розділив радість з рідними дідом Юрком і бабою Ольгою.

– Війна завше є горем, бо гинуть люди. Онук Валентин є тим, ким має бути: відважним воїном, нашим захисником, – каже Юрій Гаврилишин. 

Цьогорічний травень для розвідувально-штурмового підрозділу «Шершень», у якому воюють побратими-«сонячносічівці», відзначився бойовими діями. З-поміж нагороджених високими військовими відзнаками Головнокомандувача Збройних сил України  – двоє воїнів з Підбережа Валентин Гаврилишин і Руслан Сопельник, котрі удостоїлися відповідно «Золотого хреста» і «Срібного хреста». 

– Першим від Валентина був короткий телефонний дзвінок мамі Марії, яка зараз у Німеччині зі старшою донькою Христиною. Вони виїхали за кордон у часі війни, – розповідає хресна мама Галина мужнього воїна ЗСУ.

В українському війську надзвичайно цінними є нагороди генерала Валерія Залужного. Підбереж уже ввійшов в історію розбудови Збройних сил України та їхньої доблесті.

– Я теж після повномасштабної війни росії проти України поїхала з мамою та сестрою за кордон, але повернулася в Україну, в рідний Підбереж. Брат наполіг, щоб я навчалася тут. Те, що я вступила до Калуського фахового коледжу мистецтва і культури, – братове побажання, і він дуже з того радий, – ділиться думками сестра Андріана. – Щоразу чекаю з фронту доброї звістки від нього…

У своєрідній кімнаті-музею в оселі Гаврилишиних – військові нагороди, шеврони, грамоти МГО «Сонячна січ». Усе тут упорядковує Андріана, а дід з бабою зайдуть сюди, посидять, помоляться, поплачуть... Кут кімнати майже до стелі займає велетенська м’яка іграшка. Це братів подарунок на її день народження. Є тут дві величезні відстріляні гільзи від ракети.

– Валентин надіслав їх «Новою поштою», – каже хресна мама Галина. – Попросив розмалювати й продати на благодійному аукціоні, щоб купити дрони для їхнього розвідувально-штурмового підрозділу «Шершень». Долучилася до доброї справи вчителька Лідія Сабадаш. Погляньте, як вона «вмиротворила» грізну зброю кольорами України...

Я вперше бачила наживо предмети озброєння. Важкі. Щоб сфотографувати, попросила керівника «Сонячної січі» Віталія Кульпу покласти їх на підлогу. Не знаю, коли буде благодійний продаж, щоб вторговані кошти переказати на придбання дронів – безпілотних авіаційних комплексів для виконання бойових завдань. Відпрацьовані боєприпаси мають попит. Їх, перетворених на мистецькі об’єкти, купують для інтер’єрів кав’ярень. Принаймні так є у Львові. Ці військові артефакти дещо стримують від гучних гулянь у час війни...

Воювати має вся країна

Кожен – на своєму місці. І всі розуміємо, що тил не менш важливий, ніж фронт. Так буде легше й справедливіше: для перемоги, для суспільства після неї. Війну треба закінчувати нашою перемогою, а не продовжувати її. Бо біль і сльози однакові для всіх. Так само як для всіх немає бути вихідних. В окопах їх нема! Такі реалії на тлі того, що США й окремі країни ЄС наразі не усвідомили всієї загрози від росії або, що найгірше, як свідчить їхні сповільнення в діях, не прагнуть поразки у війні країни-агресора. З кожним днем така ситуація стає очевиднішою. Тому вся надія – на самих себе, на українські фронт і тил.

Підбереж – село гарне й самодостатнє. Таких доріг, як тут, годі знайти. Про це подбали сільський голова минулого скликання Надія Романів і місцеві підприємці – брати Проціви. Нині на чолі громади – Володимир Локтіонов. За його інформацією, із Підберезького старостинського округу воювали в АТО–ООС, беруть участь у війні російської федерації проти України майже тридцятеро захисників. Двоє Володимирів – Головатий і Савчин, про яких розповідала вище, сьогодні з небес допомагають побратимам убивати озброєних москалів-загарбників. Ще один Володимир – Мамаєв з Херсона покоїться в Підбережі, бо його ріднизну тимчасово окупував ворог. І він  – у поміч тим, хто цілить у нелюдів і мстить їм за убитих побратимів, за зруйновані українські міста й села.

Вважаю, було б справедливо перед Богом, перед живими, загиблими й померлими від ран наших воїнів щоранку в їхніх родин запитувати, як вони, цікавитися, що, можливо, їм потрібно. Повірте, рани на серці не так кровоточили б, хоча вони й незагойні без сина, без брата чи тата... Потребують заслуженої уваги й ті родини, котрі живуть тривогами передової, бо там – їхні сини, брати, тати...

Попри буденні справи, а їх чимало, якими живе те чи інше село або місто, завжди треба знаходити час для таких родин. Як свідчить список старости Володимира Локтіонова, у Підбережі знають їх поіменно. Це згадані сім’ї Володимира й Софії Головатих, Володимира Савчина, Володимира Мамаєва, Валентина Гаврилишина та Руслана Сопельника. Низький уклін родинам воїнів славного села, котрі захищали кордони України від окупантів з 2014 року, котрі сьогодні зі зброєю в руках очищають нашу землю від них. А це (за алфавітом) родини Павла Березана, Василя Гошовського, Василя Григорського, Петра Гречина, Мар’яна Данилюка, Романа Квецка, Миколи Кудибина, Михайла Кулака, Володимира Матіїва, Ярослава Мельника, Василя Микитина, Євгена Могитича, Василя Монташевича, Богдана Проціва, Михайла Савчука, Андрія Сеніва, Володимира Сеньківа, Василя Сергеєва, Володимира Тимківа, Дмитра Ткачука, Івана Юрківа та Юрія Юрківа.

Спілкування із сім`ями загиблих і живих українських захисників упевнюють, що вони потребують (і вкотре це кажу!) уваги й доброго слова, а деколи просто, щоб у тиші помовчати з ними. Вони все розуміють: життя триває. Але не розуміють, як можна гульбанити в кав’ярнях і на всяких видовищних святкуваннях, коли біль удів і сиріт тяжіє сльозами, коли земля стогне ранами воїнів і рясно скроплюється їхньою кров’ю...

Добре, що в Підбережі ще збережено адекватне ставлення до реалій війни. Є стриманість у веселощах без втрати людяності. Бо тут «Сонячна січ» тримає її вісь – організаторка всеукраїнських патріотичних вишколів молоді, неодноразова їхня переможниця. І бойки як етнос у відтворенні давнини – в неї справжні, без чужих нашарувань. Коли переглядала в публічному просторі світлини й відеорозповіді «сонячносічівців», то серце втішалося за національну ідентичність і культурну автентику.

У Підбережі, облюбованому бузьками, є чимало багатодітних родин. Уже з названого поетичного фільму «Білий птах з чорною ознакою» згадалося сакральне із життя горян: «Дав Бог діти – дасть і на діти». Чи це не про братів і сестер Процівих? Їх у Марії та Миколи – аж дев’ятеро: шестеро синів і троє доньок. Син Богдан воює на фронті – на передовій біля Бахмута, міста-фортеці, яке знищили майже дощенту путіністи-«вагнерівці». Як і кожна мама, Марія Проців, уся велика родина Процівих живуть молитвами за нього, за всіх українських захисників. 

Брати Проціви роблять багато доброго і для українського війська, і для села. Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний знає з Підбережа не лише мужніх воїнів Валентина Гаврилишина та Руслана Сопельника, удостоєних найвищих його військових відзнак, а й волонтера Івана Проціва – одного з братів-підприємців. На їхньому рахунку – чимало переданої техніки для ЗСУ,  переказано коштів для їхніх потреб. Генерал Валерій Залужний передбачив і затвердив нову систему як бойових нагород на основі національних традицій, так і для тих, хто в тилу наближає перемогу. До них і належить Іван Проців, якого Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний нагородив почесною відзнакою «За сприяння війську».

Газета «Галичина» поповнить кімнати-музеї в оселях родин загиблих і живих українських захисників із Підбережа, МГО «Сонячна січ» та сільську бібліотеку. Про це подбали депутат Долинської міської ради в Підберезькому старостинському окрузі Богдан Депутат і підприємець-волонтер Іван Проців.

...Уже відлетіли бузьки. Не чути їхнього звичного клекоту над Підбережем. Кажуть, вони орієнтуються за сонцем, тому летять лише вдень. Село, в якому «Сонячна січ» мотивує звитягою у війні росії проти України, чекає їх на старих гніздах. З новою весною! З перемогою! З усіма живими й здоровими! З пам’яттю про тих, котрі стали Божими птахами! 

Шановні читачі газети «Галичина»! Кожна ваша гривня, переказана на рахунок українського захисника Руслана Сопельника з Підбережа, котрий нагороджений «Срібним хрестом» Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного, – це дрони для третьої окремої штурмової бригади другого штурмового батальйону підрозділу аеророзвідки «Шершень».

5168 7520 1865 3561

у ПриватБанку

Сопельник Руслан Вікторович.