Вістова – село неподалік Калуша на правобережжі річки Лімниці і центр старостинського округу Калуської громади, до якого ще належить і лівобережне село Бабин Зарічний. У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» за сприяння чільника Вістівського старостинського округу Василя Хомича ми навідалися до Вістівської гімназії, яку очолює Марія Івасів. Цей навчальний заклад привернув нашу журналістську увагу передовсім тим, що вже не перший рік є не лише школою знань, але й осередком волонтерства.

Власне, немає на Прикарпатті громади, яка нічого не робила б для допомоги ЗСУ в часі війни з російськими загарбниками. Тож і жителі Вістови та Бабина Зарічного також правлять за взірець людської небайдужості й милосердя.

– Ми допомагаємо нашим воїнам уже понад десять років, тобто від самого початку війни з російськими загарбниками, – каже сільський староста, котрий уже понад чверть століття служить громаді на різних адміністративних посадах. – Десятеро жителів села брали участь в АТО. Першими роками на фронті бракувало всього – від шоломів до шкарпеток. А про харчування, особливо на передовій, годі й казати. Тож спочатку ми організували доставляння продуктів у військові підрозділи на передовій, в яких воювали вихідці з нашої громади. У селі люди готували тушкованки і паштети, квасолю з м’ясом і варили різні каші. Загалом жителі Вістової виготовили для наших воїнів понад шість тисяч м’ясних закруток. Чи не всі вони пройшли і через мої руки. Адже тоді все готували в мене вдома, а працівники нашої сільської ради збирали для того слоїки не лише в нашому селі, а звідусіль.

Допомагали у роботі всі, зокрема й мої син, брат, зять, переселенець зі Слов’янська, що жив у нас, та інші охочі. Одні чоловіки привозили туші свиней, а інші їх розбирали. Моїм завданням було м’ясо нарізати, посолити, поперчити, понакладати у слоїки і скласти в автоклави, а відтак, звісно, проконтролювати процес тушкування.

Після повномасштабного вторгнення російських загарбників допомога вістівчан ЗСУ стала ще активнішою й потужнішою. Свого часу в селі півтора року працював Івано-Франківський обласний військовий комісаріат, який очолював Володимир Ярмощук. Познайомився тоді я і з депутатом облради Володимиром Семенюком. Таким чином ми почали розв’язувати й серйозніші питання з допомоги ЗСУ. Скажімо, за сприяння мого племінника – священника на парафії біля Мадрида (Іспанія) люди збирали кошти, а відтак купували й завозили авто з-за кордону.

Нині ж маємо інші актуальні волонтерські орієнтири – нашим захисникам дуже потрібні дрони та пристрої для радіоелектронної боротьби (РЕБ). До речі, якщо нам свого часу бракувало коштів для придбання автомобілів в Україні, то іспанська парафія допомагала. Ми добре розуміли, що іспанські парафіяни – то не лише жителі нашого села, які виїхали до Іспанії з тих чи інших причин, а й вихідці з інших регіонів України. А допомагати потрібно було всім. Десь тоді в Кельні (Німеччина) волонтерський центр з орієнтацією на забезпечення ЗСУ медикаментами організувала вістівчанка Леся Гебура. Від неї надходили в Україну реанімаційні автомобілі й необхідні ліки, належно укомплектовані тактичні наплічники для парамедиків вартістю по тисячі євро тощо. Активно допомагали й допомагають ЗСУ жителі й іншого села нашого старостинського округу – Бабина Зарічного.

Волонтерською працею у громаді займається зокрема й бібліотекарка Вістівської гімназії Галина Старчевська. Її можна образно означити рушійкою волонтерського руху в нашій громаді. Їй допомагають працівники й учні гімназії, долучаються й парафіяльні спільноти та всі охочі вістівчани.

Г. Старчевська народилася і живе у сусідньому Боднарові. Її чоловік Іван до демобілізації за станом здоров’я брав участь у бойових діях на Донеччині, воював і зять Павло, а син Віталій і тепер – воїн ЗСУ. У шкільній бібліотеці я звернув увагу на слова вдячності від наших бійців, виписані для пані Галини та її помічників-волонтерів і всього колективу гімназії на національних прапорах. Це гідні волонтерські сторінки літопису війни.

– Що стало для Вас, Галино Василівно, найбільшим поштовхом до волонтерства? Може, родинні тягарі війни, які доводиться нести?

– Навіть не виклики війни, які постали перед нашою родиною, особливо після початку повномасштабного вторгнення російських загарбників у 2022 році, стали для мене найвідчутнішим поштовхом до волонтерської праці. А насамперед – моє велике бажання втілити в життя добру ідею. Я працюю у школі, тож дуже хотіла залучити дітей до такої доброї справи, як волонтерство. Щоб вони не були байдужими й розуміли, що таке війна, щоб діти бачили, як ми з нашої громади відправляємо допомогу захисникам на всі ділянки фронту. Для мене волонтерство почалося 25 лютого 2022 року, коли мій син пішов захищати Україну. Бригада, до якої він потрапив, була щойно сформованою військовою частиною. В її бійців на передовій не було нічого – ні харчів, ні плитоносок, ні спальників та карематів тощо. Тож потрібне було все й негайно. Ми в родині самотужки купували потрібні речі, а також пекли, варили, смажили, пакували, вантажили й відправляли на фронт харчові продукти.

Нас підтримала директорка гімназії Марія Івасів. Працював з нами й волонтер із села Бринь Ярослав Українець. Вареники, пампушки, які всі разом готували, й навіть невеличкі різдвяні подаруночки, приготовлені школярами нашої гімназії, ми возили торік і нашим хлопцям у лікарню в Івано-Франківську. Було дуже важко дивитися на тяжкопоранених. Я кілька днів не могла відійти від тих вражень. Причому навіть «важкі» пацієнти чекали не у відділенні, а виходили зустрічати нас надворі, знаючи, що приїдемо. Вони це робили не тому, що голодували, не через брак ще чогось, а головно – через прагнення спілкування. Ми розмовляли з пораненими від ранку й до вечора. Вони дуже хотіли говорити. А ми відчували, що такі бесіди нашим воїнам украй потрібні.

Нині ми вже готуємо подарунки воїнам ЗСУ до Дня Збройних сил України і до Святого Миколая. Крім різних смаколиків, у кожний пакунок обов’язково кладемо виготовлені дітьми обереги – ангелочки, образки, браслетики, малюнки тощо. Заливаємо й надалі окопні свічки – попереду вже зима. До роботи долучаються не лише школярі, а й увесь колектив школи – педагогічні й технічні працівники. Серед найактивніших колег, з якими разом робимо добрі справи, – Марія Івасів, Наталія Коваль, Світлана Решетник, Оксана Денис, Наталія Тимків, Оксана Стецьків, Богдана Резник, Галина Кошка, Мирослава Стус.

– Як, на Вашу думку, змінилося волонтерство через два роки після повномасштабного вторгнення російських загарбників?

– Волонтерство відчутно змінилося, стало інакшим за своїми пріоритетами. Адже нині найбільша потреба на фронті – вже не харчі чи побутові речі, одяг або взуття, а передовсім дрони, засоби РЕБ, медпрепарати. Свого часу мені багато допомагав у забезпеченні необхідними медикаментами, які привозив з Іспанії, волонтер із сусіднього села Студінка Роман Петрина. А якраз сьогодні ми відправили воїнам наш спільний уже 16-й дрон. Виготовляють їх у Боднарові, тож ми маємо можливість придбати десятидюймові дрони з різними камерами зі знижкою. А волонтер Олег із Медині Галицької громади забезпечує нас шрапнеллю і на 3D-принтері друкує «скиди». А мій зять та вчителі гімназії з автомобілями, а також завгосп відтак допомагають відправити все поштою на потрібну адресу. У сучасному волонтерстві, на жаль, частково стало важче закривати ті чи інші збори. Але активність надходження донатів зростає після того, як ми висвітлюємо у соціальній мережі звіт від наших воїнів з фронту. Я не знаю, якими повинні бути волонтери, але знаю точно, що кожна копійка, яка до нас надходить, – людська. І я контролюю всі надходження та можу прозвітувати про них і їх підтвердити документально.

– Що для Вас означає волонтерство?

– Для мене волонтерство – це насамперед велика віра в те, що наша праця рятує людські життя на фронті. Я дуже хотіла б, щоб така допомога від людей була відчутнішою. Бо наші воїни на війні тепер мають значно серйозніші потреби, ніж у попередні роки. Безмежно вдячна людям за велику довіру до моєї волонтерської праці і старань таких, як я…

У директорки Вістівської гімназії Марії Івасів за плечима 42 роки педагогічної праці. Знаю її як керівницю освітнього закладу, котра вміє оперативно ухвалювати мудрі рішення у найвідповідальніших ситуаціях. Тож для мене не стала несподіванкою її підтримка волонтерської праці своїх колег.

– Волонтерська праця нині дуже потрібна й вагома, – розповідає вона. – На мою думку, таку роботу, а особливо у часі війни, може гідно виконувати тільки та людина, яка знає найосновнішу Божу заповідь: «Возлюби свого ближнього, як самого себе», адже заповіді любові й милосердя є найголовнішими у нашому житті. У гімназії ми провадимо своєрідний літопис війни – пам’ятаємо всіх наших хлопців, які тепер захищають Україну, і постійно організовуємо з ними зустрічі. Цією роботою головно опікується наша бібліотекарка Галина Старчевська. Вона відчула на собі всю гіркоту війни. Спочатку на війну пішов її син, а відтак стали воїнами чоловік і зять. Погодьтеся, не кожна родина має такі випробування. Дай Боже, щоб і не мали, а всі людські біди в Україні щонайшвидше закінчилися.

– Кажуть, Маріє Михайлівно, і я це добре розумію, що небайдужість і милосердя не можна набути – вони або є у людини, або їх немає і ніколи не буде. Але, з іншого боку, існує християнська наука милосердя…

– Передусім, як здавна відомо, таким – небайдужим і милосердним – треба народитися. Але, на моє переконання, підвалини таких християнських чеснот передусім закладаються у сім’ї та родині. Як удома рідні навчать своїх дітей, так ми ту науку й продовжимо та закріпимо у школі. Якщо мама візьме свою дитину за руку й вони разом підуть до церкви, де дитина почує науку священника, то відтак її син чи донька обов’язково будуть вигранювати оті людські чесноти й примножувати. А крім того, у нашій гімназії є уроки основ християнської етики, на яких згідно з навчальним планом наші вчителі з учнями якраз і відпрацьовують такі теми: «Будь милосердним», «Будь чесним», «Будь добрим», «Будь справедливим»...

За однією з найпоширеніших краєзнавчих версій про походження назви села Вістова, якому вже сповнилося 564 роки (від часу першої писемної згадки), поселення дістало свою назву від того, що у давні часи виконувало безпекову функцію сповіщення для всіх навколишніх громад. На горі у селі, за переказами, були споруджені високі вежі, на яких стояли вартові, і в разі небезпеки запалювали бочки зі смолою, щоб у всіх поселеннях навколо бачили: насувається лихо.

У сучасній українській мові дуже багато слів з коренем «віст/віщ-»: звістка, вість, вістувати, сповістити, відповісти, переповісти, заповісти, сповіщати, повістка, повість, повістяр, вістовий і т. ін. А з італійської мови вислів «іо visto» перекладають на українську як «я бачу».