Війна з російськими загарбниками, яка вже 11-й рік залишає свої гіркі рани на тілі України, не тільки великим болем наповнює серця співвітчизників, а й ніби кожного одержавлює – і нас у світі за таких реалій щоразу менше сприймають як, скажімо, Петрів чи Оксан, а передовсім – як українців. Це і велика честь – бути означеним Україною в її гіркі часи, і надзвичайна відповідальність для кожного громадянина – служити Вітчизні, як писав Тарас Шевченко, у «врем’я люте».

У такий час, на мою думку, то велика Божа ласка – не закопати свій талант у байдужості й лінивстві, а примножити життєве захоплення так, щоб воно служило Україні: зробити його потужним редутом єдиного духовного фронту. Я переконаний, що саме реалії війни зробили творчість вишивальниці Розалії БОДНАРЧУК наскільки ж важливою, настільки й актуальною. Її захоплення у мирні роки – вишивати та дарувати свої рукотвори представникам української та світової політичної еліт і так торувати дорогу для України до європейської спільноти, під час війни стало змістом її життя і шляхом до перемоги. Адже рушники калуської майстрині зі словами «Україна дякує всім» і «Ой у лузі червона калина…» і супровідними листами та авторськими поетичними збірками вже дійшли і до президентів Володимира Зеленського, Джо Байдена, Анджея Дуди, і до голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн та експрем’єра Великої Британії Бориса Джонсона, першого командира полку «Азов» Андрія Білецького, до української діаспори у США.

Ці дари роблять пані Розалію на її 83-му році життя не просто самобутньою прикарпатською майстринею-вишивальницею й берегинею українських народних традицій, а насамперед поборницею чи амбасадоркою України у світі, яка свої голку й нитку вважає зброєю у війні з російськими загарбниками, а вишиті рушники – оберегами. Майстриня переконана, що нагороди українським воїнам слід вручати не з рук у руки, а на вишитих рушниках. Вишиває ж вона щодня, без вихідних, тому що вважає свою працю фронтом…

Р. Боднарчук – не лише знана вишивальниця, а й активна волонтерка, відома квітникарка та авторка майже двох десятків книжок віршів – народилася у Гринівцях на Тлумаччині, живе в Калуші, а за духом вважає себе степовичкою, бо найромантичніша частина її життя проминула на Миколаївщині. Я ж образно величаю калуську вишивальницю покутянкою, степовичкою і бойкинею водночас, адже, на мій погляд, Розалія Семенівна у своїй творчості поєднала традиції прикарпатського Покуття – контрастність кольороподілу і переважну вертикальність орнаменталістики, пастельність палітри напівтонів і квіткову розмаїтість узорів степового півдня та червоно-чорну двоколірну виразність і геометричність орнаментів бойківського Підгір’я, а у світобаченні – статечність, стійкість і наполегливість покутянки, відкритість і вільнолюбство степовички, твердість та гонор бойкині.

Свої роботи навіть у такому поважному віці авторка вишиває тільки дрібним хрестиком і на панамі, як кажуть, через одну нитку, хоч є взірці і на шовковій основі чи лавсані.

Шлях з першого поверху будинку на вулиці Героїв, в якому мешкає Р. Боднарчук, до шостого, де її оселя, заквітчана рукотворною красою – церковні образки, квіти, серветки, рушники, цікаві дитячі забавки…

«Я до десяти років жила на Тлумаччині, згодом ще понад десять – на Миколаївщині і вже 58 – у Калуші, – розповідає Р. Боднарчук. – На Миколаївщину ми виїхали було через родинні обставини. Пам’ятаю, там я плакала, протестувала і не хотіла вчитися: все мені було чуже. Я звикла до зелених лісів, гір і лугів, а на чужині мене зустріли пекуче сонце, безкраї степи, поля і де-не-де лісосмуги. Навколо – незрозумілі місцеві й лемківські говірки. Я довго не могла зрозуміти мову тамтешніх людей. Але я ходила до школи, важко хворіла, перенесла операцію, яка позбавила мене материнства, а відтак, після навчання у Миколаївському культосвітньому училищі за спеціальністю «режисура», мене направили на роботу в село Киселівку, за два десятки кілометрів від Калинівки, де ми жили. Там я працювала вожатою і навіть вчителювала, підміняючи колег»…

Помічаю у світлиці Розалії Семенівни, закосиченій вишиваними дивовижами, баян на чільному місці – височіє не десь у кутку, а посеред кімнати. Очевидно, він багато важить у її житті.

«Коли батько моєї однокласниці повернувся з війни, то привіз трофейний баян, – пояснює вона. – І я у Калинівці вперше почула гру на ньому. Була зачарована. Ми межували городами з сусідами, і я часто чула баян. А батько сусідки був, як кажуть, музикантом від Бога. І як тоді запав баян мені в душу, так і досі мене зігріває. Згодом, коли ми повернулися до Калуша, то мій майбутній чоловік світлої пам’яті Мирослав, уродженець Підгірок, з яким я познайомилася вже на Прикарпатті, подарував мені баян…».

Свої перші вишивані хрестики Р. Боднарчук зробила на полотні ще на Миколаївщині. «У Калинівці жінки дуже любили вишивати, і моя мама Палагія Павлівна також вправлялася у вишивці, – згадує майстриня. – Але то були такі собі перші стібки, проби. Все головне у моєму захопленні вишивкою відбулося у Калуші, де я майже 50 років тому зустріла багато талановитих майстринь і зрозуміла, що вишивка – то моє. Відтоді голка з ниткою і баян стали для мене нероздільними. А ще я захоплювалася квітникарством».

Вишивальниця вважає, що її талант помітили давно – у радянські часи, а не тільки завдяки даруванню вишиваних рушників українським і закордонним достойникам.

«Мої вишивані роботи – обруси, серветки, рушники – свого часу виставляли на виставках не лише в Івано-Франківську, а й на ВДНГ у москві, – каже пані Розалія. – А два рушники – «Думи мої» і «Калина» стали дипломантами на виставці до Шевченківських днів у Каневі. Але, на мою думку, тепер це вже нікому не потрібне, а для калуської влади мене мовби не існує…».

Задум вишивати й дарувати рушники українським і світовим державним особистостям найвищого рівня народився у Розалії Боднарчук у перші дні після вторгнення російських загарбників в Україну.

«Від 2014-го і до російського вторгнення 2022 року я активно волонтерила, – згадує калушанка. – Зокрема відправляла на Бахмут і у Покровськ адресну гуманітарну допомогу. І нині волонтерство не покидаю. У листопаді минає два роки від деокупації Снігурівщини, де я свого часу прожила понад десять років, і я намагаюся допомагати її жителям. Вже з десяток сіл охопила…

Найперше 2022-го вишила рушник для Президента Володимира Зеленського. Надзвичайно хвилювалася. Маю подяку від нього. В супровідному листі пообіцяла вишити рушники-обереги для міст України. І вже вишила для Бучі, Ірпеня, Миколаєва… Готовий рушник і для Херсона. Згодом вирішила рушниками встелити дорогу до сердець світових і європейських лідерів. Адже була переконана, що мої рушники обов’язково врятують чиїсь життя. Прочитає світовий достойник слова подяки – і дасть більше зброї нашим воїнам. Вишила й рушник, освячений в одній із давніх галицьких церков, для нашої 3-ї штурмової бригади. Вже навіть вишила рушник Перемоги, який наразі зберігається у Президента України. Працюю над рушником-оберегом для Харкова. Серце болить за це місто і його людей…».

Особливість орнаменталістики робіт Р. Боднарчук в її розмаїтті. Авторка у свідомо орієнтується не на автентичну окремішність якогось одного регіону, а на суть ідеї – намагається представити Україну цілісною в її культурному розмаїтті. Свої роботи тільки дарує і навіть не розуміє, як можна їх продавати.

«Мої вишивані роботи – це свого роду вільний політ задуму й душі, – коментує калуська вишивальниця. – Вишивка – стиль і смисл мого життя. Кожна людина має залишити добрий слід на землі. Була б моя воля, то я всю Україну закосичила б квітами й рушниками. За неповні три роки вишила 15 рушників. Головно вишиваю ті орнаменти, що мені подобаються. Передовсім люблю рослинні композиції, зокрема квіткові узори, а також використовую й геометричні. Мої улюблені квіти – нарциси. Я мала 55 їх сортів. Називаю часто себе степовичкою, бо любов до Миколаївщини дуже глибоко увійшла у мою душу. Там я навіть у сонячні дні намагалася підгледіти, як у криниці купаються зорі, там у мене зростали і міцніли крила від любові».

Цікаво, що віршувати авторка почала вже на сьомому десятку років. А поштовхом до творчості стало... усвідомлення глибокої любові до світу природи. Розалія Семенівна розкриває книжку своїх поезій з промовистою назвою «На порозі зими» і читає теплі поетичні рядки:

«Мені здається, що прийшов час, коли я не могла не писати, – роздумує Розалія Семенівна. – А коли почала віршувати, то була дуже здивована, як могла все своє життя не писати. Я дуже любила поезію. У нас з чоловіком була велика домашня бібліотека. Вже у поважних роках відчула, що люблю землю і довкілля, що мені до вподоби на ній працювати й відчувати її дихання. Спочатку писала поезії для дорослих, а згодом дитячі. І до деяких рушників часто докладаю свої книжечки. Мої збірки є у багатьох центральних і обласних бібліотеках. Своєю поезією хочу сказати людям, що треба любити світ навколо. Я ніколи не зриваю польові квіти і не люблю, коли хтось зриває їх та дарує мені – все живе має жити».

Замість звичних «до побачення» чи «бувайте здорові» Розалія Боднарчук зручно вмощується у світлиці на своїй канапі, відтак з пошанівком бере до рук улюблений баян, поволі відпускає міхи і дарує мені напутнє – ліричний і дуже журливий романс Параски Романової «Моя Україно», написаний ще 1854 року. Я слухаю і відчуваю, що ця лірична мелодія западає у моє серце і там знаходить собі прихисток як спомин про зустріч з доброю людиною у війні.