У час повномасштабної навали російських окупантів усе частіше думаю: якщо читали б вірші Василя СІЧКА, прозірливого 20-річного юнака, котрого політичні в'язні мама Стефанія Петраш і тато Петро Січко в першій купелі в далекому Магадані благословили на боротьбу із країною зла, то ми більше знали б, хто такі москалі. Його вірші дивляться в душу! І не відпускають... Як і зболена правдою про ординську росію поезія Василя Стуса, Ярослава Лесіва, Зеновія Красівського та багатьох інших дисидентів, котрі зазнали мук "червоного дракона", що й тепер відкрив звірину пащу.

Пророча поезія Василя Січка вражає сюжетною суттю. Вона жахає реальністю, болем, що затискає долоні в кулак до крові. Уже й світ поволі пізнає споконвічну потворність орків, які сьогодні всупереч міжнародним законам війни вбивають мирних українців, руйнують їхні помешкання, знищують лікарні, школи, дитячі садки...

Під час творчої зустрічі з дітьми війни із усієї України в лікувально-оздоровчому комплексі "Дружба", що на Прикарпатті, як авторка книги "Дзвін у храми серця" про Василя Січка рельєфніше впевнилася в думці про затребуваність дисидентських творів.

Майже кожний вірш-сюжет - це криваве жахіття воєнного сьогодення. Світлої пам'яті Василь Січко писав їх 45 років тому, коли його, студента факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, кадебісти переслідували й катували за інакше мислення про радянський союз. Змордована Україна зросійщеною ордою розстрілювала свободу кулями й брехнею. Василь Січко йшов проти течії політичного безглуздя. Розумів, що розчахнена, вона вростає в землю видноколами, отими, що з хрестами й могилами, отими, що цвітуть маками, що горбляться під дубами в Карпатах. Як совість нації, як незнищенна пам'ять!

У серці знову оживали біль і віра, з якою все стає можливим, коли зі сцени актової зали звучала поезія політичного в'язня радянських таборів Василя Січка, що декламували її Андрій Бігун, Катерина Зубченко, Христина Боднар та Антоніна Годзюр. Вона пронизувала душу, утверджувала національну єдність від читців з Івано-Франківська, Охтирки, Долинщини, Надвірнянщини. І слухали її у велелюдній просторій залі дівчата й хлопці з Луганська, Донецька, Прилук, Дніпра, Охтирки, Львова, Івано-Франківська... Воістину "ми всі - українці: від Луганська до Львова..." І не лише, як у відомій пісні молодих, а в реаліях жорстокої імперської війни, що наближають нас до жаданої перемоги.

У книзі моїх есеїв "Дзвін у храми серця", виданій у переддень повномасштабної війни росії проти України у видавництві "Місто НВ" (Івано-Франківськ), вірші Василя Січка надруковані вперше. Сестра Оксана легендарної сім'ї Січків з Долини надала мені виняткове право на їх публікування. Після редагування першого збереженого вірша зробила перерву. Не могла більше... Поставало життя Січків. Пам'ять воскрешала спогади про людей, з якими єднало героїчне минуле краю. Я теж із родини репресованих...

Естетика віршів політичного в'язня пронизана світобаченням. Складним, неоднозначним, але зрозумілим для пошуку себе в час агресії країни-терориста номер один у світі.

У невеликій добірці віршів є посвята світлій пам'яті всіх замучених українців у застінках тюрем срср. Пам'яті тих, хто, як означив Василь Січко, обірвав свою пісню боротьби на останній ноті. Ця посвята звучала зі сцени в ту напружену тишу зали, бо це "поезія смерті, поезія болю". Так відтворити словом катування могла лише людина, котра пройшла його пекло. Ось фрагмент:

Я вдивлялася в очі дівчат і хлопців у залі. У них світилася лють за колишні й теперішні звірства окупантів.

Але тоді й тепер, як завжди, настає ранок, а за ним - день. Поетовий ліричний етюд так і проситься на нотний аркуш.

У поетичних рядках - стоїчна ідилія "Є і будемо!", за художником-дисидентом Опанасом Заливахою, що за філософською вертикаллю небесного із земним. Складна метафоричність підсилює болісні роздуми про вічне, про світ і людину в ньому з відкритими серцем і душею.

Поетичне серце Василя Січка вмістило всю Україну. З любові до неї, до мами, до коханої. Він, а разом з ним і теперішні ровесники його творчості - це бунтівники з мотивами серця й розуму. Вони, як і він колись, - дошукувачі власної сутності про розуміння добра й зла, про багатовимірність життя в боротьбі за демократію в її повному обсязі.

Із книги "Дзвін у храми серця", з екрана, що висвітлював для молодіжної авдиторії окремі поезії, ілюстровані графікою, також надрукованою вперше, художника-дисидента, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Опанаса Заливахи, поставала спорідненість душ з настроїв у слові Василя Січка, з художньої образності графіки Опанаса Заливахи, зі сприйняття мотивованої зали. Ось вона сила мистецтва, яку ніколи й нікому не зламати! Навіть тепер, коли ворог плюндрує нашу землю. Приклад: під час тимчасової окупації Маріуполя триклятий одвічний ворог пошкодив історичні мозаїки "Дерево життя" і "Боривітер" Алли Горської, соратниці за монументальною творчістю і незламним духом Опанаса Заливахи, але, за Василем Стусом, "ярій, душе, ярій, а не ридай"! І виходить молодь з прапорами України не лише в Маріуполі...

Опанас Заливаха оформляв книги Юрія Шереха-Шевельова, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Ярослава Лесіва... Із видання "Дзвін у храми серця" табірне побратимство відчувалося й у залі ЛОК "Дружба". Співзвучність віршів Василя Січка і осмисленість графіки Опанаса Заливахи упізнавана з перших рядків, з перших ліній.

У тиші переповненої зали, що вслухалася у вірші, їх інтонації в утвердженні незалежної України, панував дух патріотичного єднання із десятками ліхтариків телефонів. Підсилювала його віртуозна гра на саксофоні викладача Долинської дитячої школи естетичного виховання імені Мирослава Антоновича талановитого музиканта Василя Панаса, якого я запросила для творчої зустрічі з молоддю "Дружби". Такими ж світлими емоціями про незнищенність України, її історії та культури, про нашу переможну ходу заряджали ровесників вихованці цієї ж школи, котрих я також запросила, а тепер уже студенти Дрогобицького музичного коледжу імені Василя Барвінського, лавреати всеукраїнських і міжнародних конкурсів Соломія Дирів та Арсен Торговецький. На хвилі духовного піднесення однолітків "Дружби" звучали патріотичні пісні у виконанні її відпочивальників Христини Кожан з Дрогобиччини й Каріни Ситник з Прилук. Так, "скоро зовсім русні не буде, а буде мир на всій Землі!".

З дозволу молодіжної зали побудувала творчу зустріч з проханням письмово ставити запитання, щоб я за їх змістовністю визначила найкраще, на мій погляд, і подарувала свою книгу "Кардіограма", нагороджену міжнародною літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша. Правильно ставити запитання - це знання, помножені на коректність навіть за найкаверзнішої теми. Це той імпульс, що вирізняє професіоналізм з-поміж його усієї несправжності. Майже двадцять цікавих запитань дещо ускладнили визначити одного переможця. Дітям війни небайдуже, яким буде прийдешнє України після перемоги над рашистами, чи й надалі буде актуальною поезія, як зберегти історію України... Більшість запитань торкалася творчої лабораторії журналістської праці, зокрема складного жанру розслідування. Запитували і про мотивацію для написання книг, і про їх назви, і про те, якою, на моє переконання, має бути українська журналістика. Виокремила запитання-роздум Любомира Долішного про мету журналістського розслідування як початок і відчуття після завершення його із розв'язанням складного завдання. Автори більшості запитань отримали в подарунок синьо-жовті стрічки-браслети, як і читці поезії Василя Січка та виконавці патріотичних пісень з ЛОК "Дружба". "Кардіограмою" також поповнилася бібліотека для молоді з авторським побажанням для сущиих і майбутніх журналістів тримати інформаційний стрій із правдою, що здатна творити, а не руйнувати, визволяти, а не поневолювати.

Книга "Дзвін у храми серця" вийшла у світ за особистого фінансового сприяння міського голови Долинської територіальної громади Івана Диріва, доньки Оксани дисидентської родини Січків. Ініціювали творчу зустріч з патріотичними й креативними молодими українцями голова профкому нафтовиків ПАТ "Укрнафта" Володимир Марилів і директор ЛОК "Дружба" Михайло Гродзіцький. Професійних знань доклали всі, щоб гідно пом'янути тих, хто загинув смертю героїв у війні з росією, щоб увічнити в пам'яті сім'ю Січків, котра жила незалежною Україною тоді, коли її ще не було. Багаторічний керівник Михайло Гродзіцький брендової "Дружби", десятиліття відомої як найкращої на Прикарпатті, має потужну команду для оздоровлення й виховання молодих українців. В організації творчої зустрічі це підтвердили методист-координатор Віталій Дем'янчук, музичний керівник Роман Луцик, ведучий Владислав Гродзіцький та інші. Хай береже всіх янгол, що подарувала для ЛОК "Дружба", а також ляльки-мотанки завжди нагадують про красу і велич України в її переможному поступі у війні з рашистською навалою.