17 січня минуло 100 років з часу заснування на європейських теренах Українського вільного університету – вищого навчально-наукового закладу, аналогів існування якого (поза межами материкової землі) не знає жодна інша нація, крім української. Справді, УВУ є унікальною освітньою з’явою в духовно-культурному осередді нашого народу, адже впродовж цього часу невтомно плекав кадри педагогічних і наукових фахівців із різних галузей української гуманітаристики, знання яких успішно використовували не лише в громадах українського зарубіжжя, а й в університетах Європи, США, Канади, Австралії.

До постання 1991-го незалежної Української держави про діяльність УВУ в Україні майже нічого не знали. А якщо й говорили про нього, то здебільшого з відтінком негативного ставлення до його студентів і викладачів, одверто називаючи їх ворожими «радянському способу життя» «адептами буржуазної освіти і науки». Зрештою, такими ж епітетами-ярликами нагороджували й інші центри інтелектуального життя українців у діяспорі – «Світовий конгрес вільних українців», «Комітет українців Канади», «Український комітет США», низку громадських організацій, церковних конфесій, культурно-просвітних товариств і видавництв. Усе, що було створено за довгі роки існування еміграційними вченими, письменниками, митцями, освітянами і видавцями, повсякчас шельмувалося тут, у «радянській Україні», а кафедри україністики в західноєвропейському світі їх напрацювання піддавали нещадній критиці або ж загалом замовчували.

Таку ж долю було уготовано й Українському вільному університетові. Народжений у складних умовах австрійської дійсності в січні 1921 року (тоді у Відні зібралися після поразки УНР сотні політиків, академічних учених, діячів культури й освіти, а також молодих патріотів і добровільно об’єдналися в культурно-просвітне товариство «Січ», метою якого стала пропаганда всього українського), УВУ з першого ж дня свого існування задекларував системний виклад навчального матеріалу з української історії, філософії, культури, мови, літератури, економіки і права для спраглих до знань українських юнаків і дівчат і, що найважливіше, здійснювати це демократично і цілком незалежно від партій, рухів, влади тощо, з урахуванням вимог європейської вищої школи.

Крім академічного товариства «Січ», до цієї справи активно долучився Союз українських журналістів і письменників у Відні, які, власне, і написали, а згодом опублікували знамениту «Відозву», в якій обґрунтовано потребу створення такого приватного вищого навчального закладу в еміграції, його структуру, управління та мету, принципи існування й українську мову в навчальному процесі, а також цілком вільний вибір студентами фахових дисциплін, а викладачами – унезалежнених методів і методик у проведенні своїх викладів. До речі, якщо охочих вступити до УВУ у перший рік його діяльності було чимало, то професорсько-викладацькі кадри доводилось шукати ледь не по всій діяспорній українській громаді. Адже акцент робили на дотриманні високих академічних вимог. І потрапити на виклади до УВУ щастило далеко не кожному: брали до уваги фаховий і педагогічний досвід, національний і європейський склад мислення, уміння в непростих умовах еміграції зберігати свою ідентичність і тактовно передавати її студентам, не розчиняючись в інонаціональному світі.

Либонь не випадково колишні професори української вищої школи О. Колесса, С. Дністрянський, І. Ганицький та В. Старосольський, які першими підписали «Відозву» (в їх числі також був письменник О. Олесь), всіляко намагалися залучати до співпраці видатних істориків і філософів (М. Грушевського та В. Липинського), географів і мистецтвознавців (С. Рудницького та Д. Антоновича), юристів і філологів (С. Дністрянського та С. Смаль-Стоцького) і багатьох інших українських учених. Усі вони були свідомі того, що новостворений навчальний заклад в еміграції покликаний стати не курсами для підвищення фаховості української молоді чи набуття ними якоїсь спеціальності, а передовсім університетом, що, зберігаючи свою національну належність, відкриватиме перед юнаками і дівчатами шлях до європейської освіти і науки. Крім того, тут студентам-слухачам повсякчас прищеплювали зв’язки з рідною землею – Україною. Першим ректором, якого було обрано на засадах демократії і свідомого волевиявлення професорсько-викладацького складу та сенату УВУ, став відомий словесник О. Колесса. Власне, цей принцип обрання керівництва університету (проректорів і деканів, членів сенату, що є аналогом ученої ради) зберігся як основоположний донині.

Варто зазначити, що у Відні університет перебував лише один семестр (від січня до літа 1921 р.). 16 вересня 1921 р. урочистим актом у залі Клементінум Карлового університету у Празі УВУ розпочав свій другий навчальний рік. При цьому важливо відзначити, що цей один із найстаріших університетів не лише в тодішній Чехо-Словаччині, а й в Європі люб’язно надав українському навчальному закладові для користування чимало своїх аудиторних приміщень, залів, ба більше – виділив йому чималу частину грошової субсидії і забезпечив стипендіальним фондом майже всіх студентів (а їх було близько 100 осіб). Якщо зважити на те, що тодішня Чехо-Словацька Республіка, щойно визволившись з-під уярмлення Австро-Угорської імперії, мала в галузі освіти і науки цілу низку своїх нерозв’язаних проблем, то такий прихисток українського університету та його студентів і викладачів сприймався ледь не подвигом братніх народів: тамтешня інтелігенція усвідомлювала складнощі української нації на той час. Подиву гідний приклад тодішнього президента Чехо-Словаччини Т. Массарика, який всіляко сприяв швидкій адаптації українців у культурно-освітньому і науковому осередді Праги.

Як переконують документи, почасти й спогади про тогочасний період УВУ, його діяльність як навчально-освітнього закладу помітно зростала не лише в середовищі патріотично налаштованої української молоді та еміграційної професури, а й серед інтелектуальних європейських кіл. Такий авторитет української діаспорної вищої школи став наслідком ефективної роботи її керівництва і професорсько-викладацького складу. Свідченням цього можуть слугувати принаймні два епізоди з її життя. Коли 1922 року в Празі відбувався конгрес професорів вищих навчальних закладів Чехо-Словаччини, в його роботі, крім місцевих делегатів, брала участь і низка представників УВУ, а його ректора професора О. Колессу в президії конгресу радо вітав Т. Массарик. Тоді ж ректорат Карлового університету своїм розпорядженням віддав для навчального процесу УВУ аудиторії двох старовинних корпусів – Клементінума і Каролінума, що в Празі розцінювалися як рівнозначні Сорбонні в Парижі. Це стало високою честю для професури і студентів українського вищого навчального закладу.

Водночас варто відзначити, що саме у цей, празький, період свого існування (1921–1945 рр.) УВУ утвердився як авторитетний осередок науки, що спроможний вирішувати низку завдань не лише українського, а й загальноєвропейського значення. З цією метою було розширено навчальні програми на обох факультетах – філософічному та правничому, збільшено питому вагу наукових досліджень професорів і студентів, що помітно європеїзувалася у цілій низці наукових праць через предмети й об’єкти вивчення, через використання найновіших методів і методик академічного аналізу, через універсалізацію дослідницької сфери тощо. Щоб переконатись у цьому, досить простежити історію ректорства впродовж майже 25-літнього празького періоду УВУ: кожен із обраних його керівників володів не просто високим фаховим рівнем у тій чи тій галузі гуманітаристики, а й універсальною спроможністю синтезувати і розширювати її горизонти. Приміром, О. Колесса був не лише літературознавцем, а й мовознавцем, С. Дністрянський репрезентував широкий спектр юриспруденції, І. Горбачевський представляв медицину і хімію, Ф. Щербина – стилістику й лінгвістику, Д. Антонович – культуру і мистецтвознавство в широкому розумінні цих понять, А. Яковлів викладав українське право і цивільно-процесуальне законодавство, С. Шелухин та О. Мицюк – політичну історію та економію, І. Борковський – історію та археологію, А. Волошин – теологію і педагогіку.

Та не лише це вирізняло УВУ празького періоду. Важливими стали наукові монографії, дослідження й статті його викладачів, причому виконані ними на високому фаховому рівні, в річищі європейських наукових студій з будь-якої галузі української гуманітаристики. Якщо з висоти часу їх оцінювати, то можна без будь-яких застережень стверджувати, що саме вони, такі праці, й рятували українську материкову науку від знеособлення та забуття, від нав’язуваної комуністичною ідеологією «класовості» і «партійності», так званого «методу соцреалізму» та інших абсолютно не властивих національній науці підходів. Власне, на тлі тогочасних «досягнень» вітчизняної гуманітаристики невеликий, але мобільний і цілеспрямований на правдиві наукові відкриття УВУ здійснював воістину подвижницьку працю в справі захисту справдешньої української історії, філософії, психології, літературознавства, мовознавства та мистецтвознавства. І сприяли цьому видані в університеті (бодай і невеликим накладом, нехай і без суперполіграфічних спроможностей) монографії, підручники, збірники, посібники та вісники з різних галузей української гуманітаристики. Багато з них, до речі, сьогодні стали бібліографічною рідкістю.

Однак з приходом до Чехо-Словаччини у 1945 р. «радянських визволителів» УВУ вкотре змушений був шукати нового пристанища. І ним став Баварський край, точніше, місто Мюнхен. Ця німецька земля ще перед тим приймала українських біженців (тих, хто втікав од катівень як гестапо, так і НКВС), а врешті була вона під опікою американських окупаційних властей, які ставилися до «переміщених осіб» (так званих «ді-пі») якщо й не з милістю, то бодай із розумінням їхніх становища і безвиході. На довгі роки саме Мюнхен, а також баварські міста і містечка Міттенвальд, Фісен, Ульм, Берхтесґаден, Авґсбурґ та ін. стали місцем постійного мешкання для багатьох українців. Чимало з них прагнули здобути знання рідною мовою саме в УВУ. Досить зауважити, що восени того ж року в цій українській вищій школі навчалося близько 600 студентів, а кількість викладачів зросла до 80 осіб. Як засвідчують документи й архіви УВУ, його професорами тоді стали визначні українські вчені з діаспори – Г. Ващенко, В. Державин, А. Жуковський, П. Зайцев, Б. Крупницький, В. Кубійович, З. Кузеля, О. Кульчицький, В. Лев, І. Мірчук, О. Оглобин, Я. Падох, Н. Полонська-Василенко, Ю. Шевельов, Я. Рудницький, В. Щербаківський, В. Янів і багато інших, які, переживши лихоліття Другої світової війни, в нелегких умовах еміграції прагнули всіляко розвивати українську вищу школу за кордоном, далеко від рідної землі.

Знову ж таки документи й архівні матеріали засвідчують, що в цей післявоєнний період з осідком у Мюнхені умови для УВУ, порівняно з празькими, були далеко гірші: бракувало приміщень для занять, коштів навіть на оплату праці викладачам, не кажучи вже про допоміжний персонал. Проте рівень знань, що їх надавали професори й доценти університету щораз збільшуваній кількості студентів, залишався незмінно високим. Важливою подією в діяльності УВУ цього мюнхенського періоду стало затвердження у 1946 р. статуту університету, 18 розділів якого і досі точно регламентують його структуру, визначають органи правління (ректор, декани, головний секретар, сенат, загальна професорська колегія, кураторія, університетський суд), що цілковито відповідали аналогічним засадам діяльності західноєвропейських університетів. Незмінними у цьому статуті залишалися принципи демократизації: повного волевиявлення поглядів як студентами, так і викладачами, незалежність від політики і будь-якої ідеології. Це була свого роду відповідь недругам університету, що не сприймали не лише саме його існування на теренах Європи, а й слова «вільний», тобто унезалежнений від багатьох чинників. Бо й справді, кошти на його існування добровільно надходили звідусіль (ледь не з усього світу!) як свого роду «пожертви» від українських громадських організацій або ж звичайних українців, яким не байдужа була доля УВУ.

Важливою віхою в історії УВУ стало надання йому 1950 р. баварським урядом, зокрема державним Міністерством освіти і віросповідань, права самостійно присуджувати наукові ступені магістра і доктора з різних галузей гуманітаристики. А це означало не що інше, як визнання та офіційне ствердження не лише у ФРН, а й у всьому світі. Врешті – і прирівняння УВУ до інших приватних університетів у Європі, Америці, Канаді, Австралії тощо. І ще на одну подію в мюнхенському періоді УВУ варто звернути увагу. 1963 р., коли заходами тодішнього президента США Дж. Кеннеді і тодішнього глави Ватикану Папи Римського Івана ХХІІІ керівник СРСР М. Хрущов звільнив із ув’язнення Митрополита (згодом кардинала) Української греко-католицької церкви Й. Сліпого, то саме він через кілька років придбав для УВУ будинок в ошатному місці Мюнхена, неподалік річки Ізар, біля затишного Англійського парку. До речі, саме там, в одному крилі будинку, 1991 р. якийсь час розміщувалося українське консульство. Нині ж університет через об’єктивні причини змінив своє місце осередку, перебрався у передмістя Мюнхена.

Саме у мюнхенський період УВУ, надто ж у 60–80-ті роки минулого ст., здобув міжнародне визнання. Сюди прибували студенти з різних країн Європи, Канади й Америки і не лише навчалися у ньому, а й здобували наукові ступені магістра і доктора. Традиційні для університету філософічний та правничо-економічний факультети доповнилися новоствореним факультетом україністики, педагогічним інститутом, інститутом німецько-українських досліджень, Вищими курсами українознавства та іншими структурними підрозділами. Така розгалужена мережа навчально-наукового процесу приваблювала й інонаціональних студентів, і пошукувачів наукових ступенів.

А з настанням незалежності і самостійності України УВУ радо відчинив свої двері для випускників вітчизняних університетів, а також кандидатів наук. Достатньо згадати імена тих, хто з України захистив тут докторат: Є. Сверстюк, М. Осадчий, Д. Степовик, Т. Салига, М. Присяжний, С. Квіт, Л. Тарнашинська, Ю. Пелешенко, І. Срібняк, М. Палієнко, Т. Осташко, І. Набитович, В. Тимченко, І. Луцький та багато інших. Наукові ступені тут здобули сотні наших співвітчизників. По суті, кожен з них згодом ставав доктором наук у різних галузях гуманітаристики в Україні. УВУ для них став своєрідним вікном в Європу. Цьому повсякчас сприяли професори університету, знані в усьому світі україністи: Д. Чижевський, Ю. Шевельов, Ю. Бойко-Блохин, І. Кошелівець, І. Качуровський, Л. Рудницький, З. Соколюк, Я. Розумний, А. Жуковський, О. Субтельний, Т. Цюцюра, М. Лабунька, П. Ґой, Д. Штогрин, В. Коптілов, Б. Футей, В. Косик, Іво Полулях… А також запрошені на виклади до УВУ відомі вчені з України – А. Погрібний, О. Шаблій, Р. Гром’як, Т. Салига, М. Костицький, Т. Гундорова, С. Злупко, Я. Мельник, А. Карась та ін.

Здобували наукові ступені УВУ і викладачі з Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника: професори М. Кугутяк, С. Хороб, О. Вівчаренко, М. Кравчук, С. Сворак, Б. Скоморовський, І. Монолатій, Б. Тимків, для яких наукове стажування в Мюнхені, за їх зізнаннями, відкривало нові можливості у дослідженнях з української гуманітаристики, вільний доступ до бібліотечних фондів (вони справді багаті й унікальні) не лише УВУ, а й Баварської національної бібліотеки, книгозбірні Людвіг-Максиміліян університету та ін. Цей приватний навчально-науковий заклад для українців – вікно в Європу. Він потрібний незалежній Україні на її шляху до європейської інтеграції. Без сумніву, така взаємність лише поглиблювала би і розширювала українство й українськість не лише на материкових, а й на загальноєвропейських теренах.

Від редакції. Пропонуємо увазі читачів відгуки про навчання в Українському вільному університеті від низки відомих наших краян – його випускників різних років.

Степан ХОРОБ, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури ПНУ:

– Першим наукове стажування в Українському вільному університеті і першим, хто захистив там дисертацію з викладачів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, був нинішній декан факультету історії, політології та міжнародних відносин доктор історичних наук, професор Микола Кугутяк ще на початку 90-х років. Я ж потрапив до УВУ вже у 1995-му за результатами конкурсного відбору. Досі зберігаю якнайкращі враження про перебування там упродовж трьох семестрів і захисту дисертації. Зримо постають перші враження і від Мюнхена, і від викладів професорів УВУ Ігоря Качуровського, Леоніда Рудницького, Аркадія Жуковського, Ярослава Розумного, Віктора Коптілова, Ролянда Піча, Дмитра Степовика та ін. Рівень їхніх лекцій був надзвичайно високим і доступним: вільне володіння матеріалом не лише з української гуманітаристики, а й західноєвропейської наукової методології і педагогіки.

Серед студентів-слухачів, окрім кандидатів наук з України, були й молоді вчені з Канади, Америки, Італії, Словаччини, Польщі, причому не лише етнічні українці, а й представники інших національностей. Їх усіх заполонила українська історія, філософія, культура, мова та література. Пригадую, якими цікавими й неповторними були наші дискусії на різних заняттях. Справді, вільні і самодостатні. Загалом під час навчання в УВУ я розкрив одну з основоположних концепцій його існування – самостійність і незалежність суджень про те чи інше явище нашого національного буття, вміння і бажання дослуховуватися до думок опонентів тощо.

Звісна річ, неоціненним багатством для нас, здобувачів докторських ступенів, була бібліотека УВУ, де можна було віднайти будь-яку літературу на ту чи іншу тему. І не лише українською, а й іншими мовами. Директор бібліотеки Мирослав Фіцак та бібліотекарка Іванка Ребет люб’язно надавали нам для користування численні матеріали, а за потреби влаштовували (через посередництво колишнього головного секретаря сенату УВУ Володимира Леника) похід до Баварської національної бібліотеки, де нас приязно зустрічала і всіляко допомагала завідувачка славістичного відділу Надія Холявко. До речі, там я побачив численні праці викладачів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Справді, УВУ відкривало нам Україну на європейських теренах і Європу в українському національному світі.

Іван МОНОЛАТІЙ, доктор політичних наук, професор ПНУ:

– Моє знайомство з УВУ розпочалося влітку 1996 р., коли я вперше приїхав до Мюнхена для вшанування річниці смерти полковника Євгена Побігущого-Рена. Тоді я був студентом третього курсу історичного факультету Прикарпатського університету, а тому лише міг відвідувати позаавдиторні заходи УВУ – лекції для громадськості, зустрічі з відомими науковцями цього університету. Моєю «візитівкою» для тодішнього керівництва УВУ стало щойно видане «Коломиєзнавство», на яке відгукнувся декан філософічного факультету Ярослав Розумний.

Уже наступного, 1997-го, я отримав стипендію Фундації УВУ в Нью-Йорку для навчання на філософічному факультеті, мене зарахували на літній семестр. У 1997 і 1998 рр. я навчався на маґістерській програмі з історії, яка завершилася захистом маґістерки. Науковим керівником був відомий український історик, професор Сорбонни Володимир Косик, який пізніше став і керівником мого докторату з історії, що його я захистив в УВУ 2001 р. Мої «мюнхенські» студії стали доброю академічною школою вивчення історії України без совєтських штампів та мітологем, залучаючи як українські, так і зарубіжні джерела.

Пригадую важливу складову УВУ – щотижневі виклади для «громади», кожної середи увечері. Так відбувалася не лише промоція університету для української громадськости Мюнхена, а й ретрансляція наукових здобутків учених університету. Навчанню сприяла й праця університетських бібліотекарів, які завжди допомагали в пошуку потрібної літератури, раритетних видань, комплектів наукових видань у діаспорі в міжвоєнний і повоєнний (після Другої світової війни) періоди. У цьому завжди шляхетно допомагав і довголітній співробітник УВУ Володимир Леник.

Моє зацікавлення УВУ переросло у зацікавлення фахове – дипломну роботу, яку я захистив у Прикарпатському університеті 1999 р., присвячено тій державницькій школі української історіографії, що її витворив УВУ. А ще пригадую зустрічі з єпископом і богословом Платоном Корниляком, науковцем і перекладачем Іваном Кошелівцем, видавцем Олексою Вінтоняком, політиком Славою Стецько, мисткинею Еммою Андієвською – завжди неповторні, несподівані, переповнені цікавими спогадами про життя українців у діаспорі, накреслювали дороговкази, як українці наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. мають будувати рідну хату, розвивати українознавство в незалежній Україні.

Навчання в УВУ стало для мене добрим стартовим майданчиком, вступом до теперішньої наукової і викладацької діяльности, в осерді якої – ґрунтовні знання з історії, культури і філософії України, соціології і політології, українознавства. Сподіваюся, що передаю їх уже своїм студентам і аспірантам, продовжуючи справу УВУ – поширювати вільну українську науку в світі.

Олег ВІВЧАРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, заступник директора Навчально-наукового юридичного інституту ПНУ:

– Коли згадую своє перебування на науковому стажуванні в Українському вільному університеті, то, звісно, y пам’яті зринають не лише чарівні картини Баварського краю, а передовсім образи тих професорів УВУ, які викладали тоді на правничо-економічному факультеті. Це Роман Дражньовський, Петро Потічний, Зеновій Соколюк, Богдан Футей, Володимир Косик, Володимир Стойко, Орест Субтельний.... То вони створювали своїми викладами високу атмосферу науки, то вони всіляко допомагали нам не лише здобувати знання з права чи економіки, а й розширити наше уявлення про самодостатність української науки. При цьому вдало здійснювали екскурси в європейську історію чи сучасність різних країн, як це блискуче робив тодішній федеральний суддя США Богдан Футей чи професор з Канади Орест Субтельний.

А ще запам'яталася мені подія, коли у 1996 р. керівництво УВУ надавало почесний докторат університету секретареві Конгрегації Східних Церков Ватикану архієпископові Мирославові Марусину: було велелюдно і врочисто, відчувалося, що християнськість є засадничою основою діяльності УВУ впродовж багатьох літ. Це спостерігалося у виступах як Мирослава Марусина, так і Мирослава Лабуньки, тодішнього ректора, Леоніда Рудницького, тодішнього президента Світової ради НТШ, Ярослави Стецько, тодішньої голови ОУН, отця УГКЦ Мирона Мончка.

Водночас не можу не згадати, як тепло і щиро зустрічали нас, представників українських вищих навчальних закладів, на лише професори і працівники УВУ, а тамтешня українська громада (вона, до речі, з-поміж інших є доволі представницькою), з якою ми часто зустрічалися то на заходах, то в поїздках Баварським краєм, що їх незрідка організовували професор Зеновій Соколюк, доцент Володимир Леник, професор Ролянд Піч, а також Василь Сушко та ін. І, звісно, наполеглива праця в бібліотечних фондах не лише УВУ, а й Людвіг-Максиміліян університету в Мюнхені та Баварської національної бібліотеки. Всюди ми відчували розуміння і підтримку, адже УВУ для нас став своєрідним вікном України в західний науковий і культурний світ.