Коли цю молоду жінку я попросив представитися для читачів «Галичини», то Софія ЛАШКІВ відповіла, що вона маркетологиня крафтової продукції з Карпат й уродженка села Новоселиці на Долинщині, яке нині належить до Вигодської територіальної громади… Закінчила Вигодську загальноосвітню школу, а згодом – факультети історичний та журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Такий гуманітарний напрям її освіти став міцними підвалинами у виборі майбутньої улюбленої життєвої справи…

Коли слухаєш таку глибоко свідому й переконану в любові до свого краю молоду людину, то розумієш, що часто не лише роки формують зрілий світогляд, і не завжди сивина є його основним й досконалим показником.

«Мої дитинство та юність минули у Новоселиці, – каже Софія. – Батьки Олег Ярославович та Оксана Іванівна Футерки дуже люблять свій край, і ми часто разом мандрували рідними теренами. Відвідували навколишні села, любувалися горами та слухали про них оповіді, гуляли лісовими дорогами, слухали переспіви прудких річок…У шкільні роки я ще не відчувала такої глибокої любові до землі, де народилась. А коли вступила на навчання до Львова, то відчула в собі антиурбаністку – зрозуміла, що для мене життя у місті, де немає гір, то мука… Мені дуже некомфортно живеться в Івано-Франківську, хоч я й перебуваю в місті всього п’ять днів на тиждень. Але з моїх вікон видно рідні Карпати – і це дає мені полегшу».

У виборі справи на все життя для С. Лашків значну роль відіграло поєднання здобутих в університеті професій історикині та журналістки. «Як історикиня я вивчала й захоплювалася етнографією, адже вона у наших бойківському, гуцульському, покутському та опільському регіонах надзвичайно цікава й самобутня, – розповідає жінка. – В університеті нам обіцяли, що навчать нас писати, читати й говорити. Так і зробили. Я навіть спочатку у соцмережах писала деякі тексти... У дитинстві бачила багато цікавих і незрозумілих обрядів та звичаїв на похоронах чи на весіллях, але усвідомлювати їх почала тільки як стала студенткою. Ось чому гуманітарні дисципліни відкрили мені світ предків. Адже маркетологія – це передовсім емоції... І такого розуміння на Бойківщині дуже бракує».

Починала Софія з того, що пробувала себе як копірайтерка – писала у ЗМІ для бізнесу тексти на замовлення. Але дівчина не мала намірів покидати Вигоду. Працювала також фрілансеркою – тимчасово у тих чи інших проєктах.

«Кілька років тому ми об’єднали свої зусилля з Андрієм Турлеєм із села Пійла на Калущині, – каже маркетологиня, – і створили «СММ-агенцію «Palatka agency», зареєструвавши її в селищі Вигоді. Спочатку у нашій команді було тільки двоє, а тепер – 12, серед них – співзасновник Андрій Турлей, проєктна менеджерка Юлія Тхорук, копірайтерка Дарія Марченко, дизайнерка Яна Бернадська, копірайтери В’ячеслав Приймак, Вікторія Меринкова, Іван Лобода, Ігор Матіїшин, Сергій Кондратюк…».

Ідея народилася не на порожньому місці, а з аналізу рівня маркетингу, який показав, що доброї продукції на Бойківщині не бракує, але виробники та продавці не вміють її реалізувати.

«Неякісні тексти, нецікаві світлини чи непрофесійний запуск реклами, – все впливає на маркетинг, – переконана Софія. – Нашими першими клієнтами завдяки маркетингу у соціальних мережах були не місцеві покупці, а люди з інших регіонів України… Суть такого маркетингу в тому, що спочатку до нас звертається клієнт, який виробляє продукцію і хоче її реалізувати. Ми з ним спілкуємося, пишемо тексти для різних брендів, запускаємо у соціальних мережах рекламу, робимо відео й фото, регулярно ведемо блог і комунікуємо з підписниками».

Софіїна сестра Наталія Футерко свого часу працювала в Корпусі миру. На Прикарпаття часто приїжджали американці, а дівчата знайомили їх із цікавинками краю, возили у різні регіони області. Саме тоді Софія зауважила, що у нашому краї дуже багато крафтових продуктів, тобто ручної чи мануфактурної роботи, не серійних і не заводських, надзвичайно якісних, але зовнішній вигляд та упаковка яких примушують бажати кращого. Тобто бракує доброго маркетингу – хороших етикеток, цікавого подання тощо. На думку С. Лашків, крафтовий маркетинг нині є рушієм розвитку туризму, а самим виробникам крафтової продукції – крафтярам – було б доречно хоч одним оком зазирнути за кордон України, щоб не варитися, образно кажучи, у власному соку підприємництва. Світ часто створює дивовижні крафтові речі на рівному місці.

«Велику роль відіграють знання. Зрештою, крафтярам я радила б саме з них починати свій маркетинг. Коли я їздила до Грузії, – пригадує наша співрозмовниця, – то мандрували різними туристичними локаціями. Я була вражена, що наш гід-грузин мав із собою шестилітрову бутлю чачі, водив нас невеличкими селами, знайомив із людьми, розповідав історії... А ще чимало страв для наших обідів ми готували разом з ним та селянами. Такі речі надзвичайно запам’ятовуються після поїздки. Тож завжди раджу тим, хто провадить туристичні групи чи організовує мандрівки, подбати, аби смачно й неповторно годувати людей. Задоволення гастрономічних смаків – основа задоволення найвимогливішого туриста і рушій розвитку туризму. А якщо до тих крафтових місцевих смаколиків додати ще й позитивні емоції від цікавих упаковок чи оповідок, то дивовижно... Гляньте лишень, як грузини розпіарили своє вино – зробили його гастробрендом!»

Коли Софія почала цікавитися самобутніми речами та працювати у туристичному кластері Вигодщини «Бойківський колорит», то зрозуміла, що місцевим крафтярам найперше бракує знань, як продавати свою продукцію.

«Якось мій друг натхненник Володимир Штогрин подав ідею, щоб я створила хаб – збирала продукти, належно, естетично їх упаковувала й продавала, – розповідає вона. – Відтак ми з чоловіком Святославом вирішили створити такий хаб крафтових продуктів «То Та Торба». Почали зі спілкування насамперед з крафтярами Долинщини, а відтак коло комунікації ставало ширшим. Ми брали продукцію крафтярів, самотужки придумували етикетки, за виграний грант створили сайт і так у Вигоді реалізували продукцію. А згодом народився ще один підпроєкт – ми з друзями Андрієм Сіканом та Юрієм Гулеєм вирішили зібрати таку скриню, яка представляла б продукцію, тобто була гастросимволом, усіх чотирьох прикарпатських етнорегіонів – Бойківщини, Гуцульщини, Опілля та Покуття».

Скриня – це великий дерев’яний дубовий ящик, в якому зібрано різні крафтові продукти з Івано-Франківщини з того чи іншого етнорегіону. Наприклад, Опілля було представлене «Мациковою ковбасою» або «Салямі з вином», які виготовляють в «Опільських мігулінах». Є у скрині чай «Роман в Карпатах», «Варення із шишок», «Мармелад із соснових шишок», медовий напій на основі різноманітних трав «Медак», які представляють Бойківщину, є там і сир «Мончего» від сироварні «Будз Баран» з Косівщини, різноманітні соуси, які виготовляють в Івано-Франківську. Покуття представлене керамічними сувенірними магнітами у вигляді скрині.

Згодом у скрині можуть з’явитися й невеличкі сувенірні взірці косівської кераміки. Вся крафтова продукція відповідно паспортизована. Але така скриня недешева. Проте є й мініскрині – «м’ясні» і «не м’ясні». Їх, за словами С. Лашків, замовляють головно корпоративні покупці крафтової продукції, а також деякі міста Прикарпаття вирішили мати осібні презентативні скрині.

«Нині в Івано-Франківську ми створюємо локальний хаб крафтової продукції, – провадить далі Софія,– і вже уклали угоду про співпрацю із всеукраїнською платформою «Це Крафт». Там ми презентуємо Івано-Франківщину. Зберемо всіх прикарпатських крафтярів, які постачатимуть нам свою продукцію, а ми її реалізовуватимемо по всій Україні. Для втілення задуму в життя виграли ґрант від «Айрекс». Вже обрали належне приміщення й облаштовуємо його».

До самоусвідомлення своєї неповторності кожен приходить різними шляхами, або взагалі ніколи за життя не встигає прийти. І добре, якщо замолоду батьки докладають ненав’язливі зусилля для формування дитячого світогляду на етнографічних підвалинах. Софії Лашків ще немає й 25, але її філософія життя настільки виважена і стійка, що то вже, без перебільшення, життєве кредо жінки.

«Очевидно, що вперше різними етнографічними «штучками» ми починаємо цікавитися тоді, коли від старших людей чуємо такі вислови, як «ти лемчиха...» чи «ти бойкиня...», – напівжартома зізнається вона. – На 25 відсотків я лемкиня, а на решту – бойкиня. Наприклад, на долю моєї бабусі по материній лінії припала операція «Вісла», коли з етнічних українських теренів Польщі депортували не лише лемків, а й бойків.

Ці родові речі я пізнавала зі спогадів своїх рідних. А наступний крок до самоусвідомлення своєї етнографічної самобутності зробила тоді, коли почала цікавитися, чому характери людей так яскраво залежать від регіонів їхнього побутування. Часто чула «Ой ти, бойку...», адже мій дід родом з Турківщини. Корінних вигодян у нашій родині немає. Про бойківський характер можна судити з такої народної мудрості: «Коли бойко з євреєм судилися – суддя повісився».

Бойки досить закриті як спільнота. Вони дуже раціональні, люблять гроші, вперті й надзвичайно працьовиті. Я чимало довідалася про себе самотужки, адже батькова родина мені ніколи не хотіла багато розповідати. Аж через 15 років після смерті дідуся Ярослава 2021-го ми дізналися, що свого часу він служив у канцелярії УПА. Все життя мовчав про це... Але казав, що буде війна. Та ми не дуже зважали на його слова – списували на старість. Та дідусь, як показав час, як у воду глядів».

На мою думку, працювати у команді легко, якщо вона сформована спільними зусиллями її членів, об’єднана доброю метою. До цих вимог Софія додає ще одну важливу для неї умову – бути завзятим до роботи й прагнути перетворювати свій світ навколо себе.

«У мене ніколи не було й немає багато друзів, – зізнається жінка. – Адже ще до університету думала, що інакша – з якимись нецікавими для загалу смаками і не сучасними уподобаннями... І себе вважала нецікавою. А у Львові, коли зрозуміла, що потрапила до когорти схожих людей і вже не одна, то почала відбирати друзів. Мені було дуже важливо вийти заміж за людину, яка буде любити цей край, щоб ми нікуди з нього не виїжджали. І мені пощастило у подружжі зі Святославом поєднати і любов, і спільні інтереси.

Тепер я часто знайомлюся з людьми, які дотично займаються розвитком туризму, які працьовиті й завзяті у роботі. Маю погану рису – не поважаю лінивців, які і нічого не роблять, і нічого не хочуть. Це видається мені дуже жахливим. А особливо, коли проступає вже в молодому віці, коли кожен мав би бодай мріяти. Це моя проблема, адже кожен має право вибору, а я не смію когось судити, а тим більше – не шанувати».

Уже дев’ять років поспіль війною в Україні просякнуте все і вся. Але, на моє переконання, мати молодій людині, і не тільки молодій, концептуальну й чітку життєву позицію тоді, коли страх за своє життя і долю рідних часто паралізує навіть випробуваних знегодами людей, то варте наслідування.

«Мені дуже важко працюється під час війни, тому що багато людей – чоловіків і жінок нині захищають нашу країну на фронті зі зброєю в руках, – відверто каже С. Лашків. – Це, по-перше, величезний моральний тягар – постійно переживати за когось, хто там. А по-друге, ще одна найбільша чи навіть глобальна українська проблема – немає кому працювати. Багато людей виїхали за кордон, живуть там на різні соціальні програми і виконують таку роботу, яку в Україні не виконували б ніколи в житті.

Мене багато людей вчили свого часу любити Україну. Тож скажу насамкінець, що найбільший патріотизм під час війни, найбільший прояв любові до України, звісно, крім захисту її на фронті зі зброєю в руках, це залишатися з Україною, коли їй погано. А передовсім це стосується людей, які живуть на західних теренах нашої держави».