Уже традиційно щороку 23 травня в день світлої пам’яті загиблого від рук московсько-більшовицької агентури славного сина української нації полковника Євгена Коновальця (у червні цього року cповниться 130 років від дня його народження) українська патріотична громадськість відзначає День героїв України.
Нині чи не вперше за час нашої незалежності ми так часто повторюємо ці слова. Прославляємо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм чимало друкованих сторінок і щороку влаштовуємо на їх честь велелюдні академії. Творимо культ героїзму, культ тих людей, котрі не побоялися віддати своє життя чи то зі зброєю в руках під час воєн, чи у сповненій нервового напруження діяльності в підпіллі.
Однак не завжди ці національні пасіонарії і їхні вчинки були зрозумілі й прийнятні для широкого загалу. А почасти були й небезпечні, і ворожі для примітивно-обмежених осіб із цілковито зматеріалізованими прагненнями. Вочевидь, слушно сказав англійський соціолог Томас Карлейль, коли у своєму нарисі «Герої і героїчне в історії» відзначав, що «потрібний не лише герой, а й світ, вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса лакеїв. В іншому разі – герої перейдуть для світу, а, що найважливіше, і для нації майже безслідно».
Тому й були у нас, як зазначала Олена Теліга у своїй розвідці «Партачі життя», так звані «лицарі абсурду» і, власне, така маса, що ідею цих лицарів обертала на абсурд власною байдужістю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому-то «лицарями абсурду» були в нас не лише герої Крут, повстанці УПА, сучасні добровольці-відчайдухи на східному фронті, а й такі постаті, за її словами, як Шевченко, Франко і Леся Українка, «сучасники яких – і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти – або не розуміли цілої їхньої величі, або, що було далеко гірше, навіть розуміли і, захоплюючись ними, не могли позбутися своєї лакейської психології».
Велич українського питання стає чимраз більш актуальною в контексті націєтворчих процесів. Важливо усвідомити, що змістом і суттю українства – в чому полягає життєва сила народу в минулому і сучасному – є звернення до власної історичної пам’яті, пошанування героїчної минувшини, бо, маючи такий життєвий ідеал, як Шевченко, нації не страшні будь-які перепони.
Ми згадаємо славні сторінки нашої історії і справжніх її героїв. Ні, не тих, яких сьогодні наплодили, хоч греблю гати, за всілякі «круто продєланниє сдєлкі», за вдале угодовне підцигикування можновладцеві з нагоди ювілею... Спом’янемо тих, які не важили своїм життям і всі свої потуги звертали на оборону національної гідності й честі, вели за собою інших в ім’я великої ідеї.
Маємо за обов’язок донести цю славу до всенародного розуміння, допомогти усвідомити нації її велич, те, що українці – це не ті сьогодні так розрекламовані «саловареничні хохли-недотепи», а могутній прадавній народ із величною історією. Так, саме він ще тисячоліття тому усмиряв розгнуздану хозарську та візантійську претензійність Святославовим мечем і Володимировим тризубом, саме русичі спинили в Карпатах Батиєву орду, врятувавши тим самим західну європейську цивілізацію від тотального знищення, про що зарозуміло-пихата Європа геть забула і сприймає почасти своїх потенційних благодійників мало не як третьосортну біомасу для різного гатунку експериментів чи дослідів.
Це й козацька звитяга над хижо-вороже налаштованою до українства Річчю Посполитою часів С. Наливайка та Б. Хмельницького, де була не лише трагедія Берестечка, а й доблесть під Жовтими Водами, Пилявцями, панічна приреченість Варшави часів Визвольної війни і тріумфальний київський в’їзд Богдана. А як наші недруги замовчують взяття у 1612 році запорожцями підступної Москви, як добряче козаки «поскородили московські ребра» під Конотопом! А хто як не українські степові лицарі стримували татарський розбій, апетити якого сягали далеко поза українськими землями, врятували культурну столицю Європи Відень від турецької навали?! І коли віроломна Москва зламала Переяславський договір, Україна згодом опинилась у цілковитій неволі новопосталої імперії та її деспотичних поводирів.
Та боротьбу продовжували наступні покоління на різних українських землях. У ХІХ столітті постають перші політичні організації (1900 рік – «Революційна українська партія» та «Братство Тарасівців»). Визначним діячем цього часу був Микола Міхновський (1873–1924), брошура якого «Самостійна Україна» стала програмою націоналістичного руху.
Революційні процеси серед українських мас не припинялися і тоді, коли революція 1905 року потонула у хвилях реакції. Доходило до явних бунтів. Приміром, коли Москва вирішила відзначити 1909-го й 255-ту річницю Переяславської угоди, й 200-ту річницю Полтавської битви в Україні, то у відповідь відбувся демонстративний виступ українських солдатів під проводом поручика Ждановича, а підпільна організація «Оборона України» висаджувала в повітря пам’ятники, які Росія ставила на спомин про ці події.
Вир Першої світової й більшовицько-української війни 1918–1920 рр. поглинув тисячі мужніх захисників Вітчизни. Тут і мілітарно-добровільний чин Січового Стрілецтва, і жертовна звитяга Крут, і відчайдушна відвага похідних груп українського війська, оточених у морозних снігах поблизу містечка Базар наприкінці 1921 року, по-звірячому порубаних головорізами Котовського – колишнього кримінального розбійника-авторитета. Згадаймо й більшовицьку терористичну акцію в Парижі супроти Симона Петлюри у травні 1926 року – одного із найталановитіших військових стратегів, задуми якого постійно притлумлювала ота злощасна гетьманчуківська чваньковитість так званих «соратників», не забуваймо, як Коновалець разом зі своїми січовиками добряче залив сала за шкуру повзучій більшовицькій гідрі під час подій становлення Української держави 1918 року…
Згадаймо борців Холодноярської республіки, що існувала аж до 1924 року й була основним осередком спротиву московитським окупантам. Повстанці й отамани виявили безмежний героїзм і здебільшого загинули в борні з ворогом, зокрема отамани Деркач – у Холодному Яру, Зелений – на Київщині, Стенів-Блакитний – біля Жовтих Вод, та несть числа іншим звитяжцям.
Та це ще не означало, що боротьба проти окупанта припиняється, вона мала продовження в інших формах: у підпільно-конспіративних організаціях ідейно-політичного характеру, а також у легальному секторі на полі української науки, культури, Церкви, економічного життя. У 1929 році постає ОУН – когорта героїчних борців, твердим підґрунтям якої згодом став героїчний чин УПА. Згадаймо сьогодні керманичів націоналістичного руху, які не важили своїми приватними справами і, не замислюючись, як і їхні славні попередники, віддавали своє життя, якщо цього вимагала справа. Це й великі організаторські потуги Є. Коновальця, А. Мельника і С. Бандери, відчайдушність Олега Ольжича чи Я. Стецька, самопожертва О. Теліги, героїзм Р. Шухевича, М. Арсенича, Д. Орлика, Д. Маївського, Я. Чемеринського, І. Рогача і багатьох інших, хто своїм життя засвідчив вірність національним ідеалам.
Пасіонарний чин сучасного українського воїнства вкотре прикрив Україну і європейську цивілізаційну суспільність від новоспечених московських батиїв, але мужнім захисникам довелося пройти підступну масакру Ілловайського котла, Дебальцевську пастку та «завдяки» кричущій бездіяльності Генштабу Збройних сил України приречену безвихідь донецького аеропорту, героїчні оборонці якого є наочною алегорією «українських Термопілів».
Чимало причин цих непоправних втрат почасти криються в недолугій, яловій анемії паркетних гетьманчуків та спритних ділків-заробітчан з «оборонки», які за ламаний гріш заганяють найкращу у світі вітчизняну бронетехніку чи то в аравійські піски, чи в джунглі Таїланду, тільки не на передову, оскільки, бачите, у нас зовсім не війна, а оповита псевдомирними договорняками мало не благодійна операція. А воїнів, скутих квазімодальними наказами «Не відкривати вогонь» та «Ні кроку вперед» (такого горе-прецеденту в мілітарній історії ще не було!), за спробу себе оружно захистити ще й притягають до кримінальної відповідальності.
Тому сьогочасних нащадків степових лицарів роз’їдає оскомина повзучої зневіри в світлі ідеали захисту своєї нації, а численні жертви видаються замалим не марними. Потаємно-приховані, цинічні зловживання у військовій сфері суттєво підірвали і народний ентузіазм і – ніде правди діти – теперішній волонтерський рух не може йти в порівняння з кількарічним потужним вибухом народної жертовної ініціативи. Панівна несправедливість, вибірковість та упередженість у ставленні до героїчних подвигів українських військових породили у них відкрите обурення і недовіру до орударів державницьких процесів, посіяла глевкий сумнів щодо чесності й відкритості останніх, які зоставили оборонців на психоемоційних розпуттях невпевненості щодо як особистого, так і державного майбуття.
На закрутах історичного шляху українські герої не знали хитань і сумнівів. Як міфічні титани поновлювали втрачену силу і життєву снагу через зв’язок із матір’ю-землею, так і вони з цілющого джерела животворчої ідеї українського націоналізму завжди черпатимуть віру в себе, у свій народ, у своє історичне призначення. Це давало і завжди даватиме нам усім натхнення жертовності та пафос революційної боротьби на шляху до здійснення остаточної мети – становлення Української Соборної Держави. Слава героям!
