Творча майстерня члена Національної спілки художників України Ореста Костіва наче принишкла в обіймах майже столітньої кам’яниці часів польської окупації в одному з кварталів старого Калуша. Коли поринаєш під омофор її бетонного склепіння, ступаєш давніми мармуровими гвинтовими сходами, тримаючись за металеві ковані поручні роботи майстрів минулого століття, а відтак вступаєш до помешкання митця, яке насичене сфокусованим світлом, то навколишній шум сучасного міста залишається десь далеко, мовби в іншому світі. А тут, наче в келії, працює модерний майстер, якого після відвертої і цікавої розмови я означив шляхетним і езотеричним живописцем. Він уже створив «Богиню Перемоги» – художнє полотно «NIKА», виконане у пастельних барвах української державної символіки. Втім, як талановитий художник він засвідчив надію на українську вікторію у цій екзистенційній війні, яка триває на нашій землі, і в інших своїх творах…
Орест Костів – син майстрів пензля – світлої пам’яті Михайла Костіва з Добринова на Рогатинщині та його дружини Людмили, уродженки Радзивилова на Рівненщині. Змалку живе у місті хіміків і вважає себе калушанином. Власне, з цього ми й розпочали бесіду.
– Чи місце народження – місто або село, – чи родина, але щось таки впливає на наше майбутнє життя, – стверджує художник. – Можемо говорити, як мовлять науковці, про існування якихось силових ліній чи знаків. Але людина, мабуть, найкомфортніше почувається саме там, де народилася. До певного часу я не відчував ностальгії чи сентименту до того княжого містечка Радзивилів на Рівненщині, де народився, бо з чотирьох років живу в Калуші і відчуваю та вважаю себе калушанином. Але де ми не народилися б, як свого часу казав швейцарсько-французький філософ і мислитель Жан-Жак Руссо, у житті самотужки повинні засвітити свою зірку.
Я люблю езотерику – таємничі та приховані сторони реальності, і, можливо, моє мистецтво якоюсь мірою езотеричне, втаємничене й незрозуміле для загалу. Ніхто не знає, але може, ще до народження ми обираємо собі час і місце з’яви у цьому житті? Мій батько Михайло Семенович, який уже відійшов у засвіти, і мама Людмила Борисівна, яка, дякувати Богу, нині є моїм життєвим оберегом, за покликом серця – художники. Їхні роботи – окраса моєї художньої робітні. А дід Семен із села Добринів на Рогатинщині відбув десять років московітських таборів. До речі, у церкві цього рогатинського села мій батько свого часу розписував іконостас. Після закінчення Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва у часи брежнєвщини важко було знайти роботу, тож працював удома – творив ікони й виготовив сім кивотів для храмів Прикарпаття.
– То Ви, зростаючи у мистецькій родині, очевидно, не мали труднощів у виборі свого життєвого шляху?
– Не знаю, чи все так однозначно. Бо вибір професії зазвичай стається або завдяки, або всупереч родині. Мій стався – завдяки. Я не був налаштований шукати себе у науці, педагогіці, медицині чи інших сферах життя. Все відбулося дуже природно й органічно, тож навіть не можу сказати, коли саме. Бо в дитинстві я дуже захоплювався історією та археологією. Перші ж мої проби пензля, олівця й фломастера відбулися ще у чотири роки – всі стіни у помешканні були обмальовані. Це, звичайно, жарт. Я не думаю, що тато вважав мене вундеркіндом у мистецтві, але зберігав мої перші малюнки у сімейному архіві. До речі, вони там і досі. Було б цікаво порівняти. Торік у Виставковій залі Калуша я робив ретроспективну експозицію «Паралакс», на якій представляв свої художні роботи з 1989-го.
– Якщо говорити про Вашу малярську школу, то як можете її означити?
– Зі слів сторонніх шанувальників і на думку деяких мистецтвознавців, у моїй творчості домінує львівська малярська школа, хоч я і не вчився у Львівській академії мистецтв. Очевидно, багато навичок – і суто ремісничих, і теоретичних – передалося мені від тата, який там навчався. Його педантизм у житті і роботі мене завжди дивував. Батько навчив мене рафінованої і сфокусованої уваги до кожної деталі, коли твориш мистецьку річ.
Звісно, можна творити й спонтанно, піддавшись миттєвим емоціям чи рефлексіям, але коли йдеться про творчість майстра, то у моїй праці педантизм чи шляхетність однозначно є. Отож перша моя малярська школа – домашня академія. Я закінчив Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника – факультет дизайну. Добрим словом згадую своїх викладачів, які не лише були великими майстрами, а й уміли передати свої знання учням, зокрема Володимира Луканя, Лідію Хом’як та інших.
Орієнтовно у 17 років – після завершення школи – я відчув, образно кажучи, що я Костів, але не Михайло, а Орест. Пробував вступити у Львівський інститут природного і декоративного мистецтва – захоплювався керамікою. Але не вдалося, очевидно, якась сила це заперечила. Я не вважаю себе живописцем у класичному розумінні цього слова. Адже свідомо обрав мистецькі пошуки в абстрактному, сюрреалістичному трактуванні світу. З радістю пізнавав шляхетні й незвичні, навіть відважні, порівняння кольорів. Якийсь час навіть захоплювався творчістю Вінсента ван Гога.
– Чи вважаєте себе абстракціоністом?
– Очевидно, так мали б вважати інші. Але попри все я у своїй творчості віддаю перевагу не лише абстракції. Якщо точніше, то працюю головно у царині фігуративного живопису. Трансформую зображення людини й перетворюю його у тілесну архітектуру чи сюрреалістичні мотиви. Тож попри все мені притаманний таки живопис. Але дехто вважає мене графіком. Та з цим не можу погодитися. Адже намагаюся знайти неперевершені й незнані форми. А робити це в абстракції простіше, бо тут віддаюся пориву, який називається експромтом. Хочу своєю творчістю дивувати і себе, і глядачів. До речі, не всі сприймають сучасне мистецтво. Має минути час, аби його візії стали доступні всім.
– А може, такі митці, як Ви, випереджають час?
– Якоюсь мірою з цим погоджуюсь. І не через те, що ми свідомо хочемо випереджати час, одягнувши на себе, образно кажучи, тогу модерністів. Ні. Є теми, які мене цікавили ще з юності. Наприклад, біблійні сюжети. Але і їх я трактував по-своєму. Збереглися ескізи, які чекають свого часу. Як художник мушу відчути не лише силу, відвагу, а й право торкатися таких глибоких тем. Скажімо, хоч і дозволив собі у сюрреалістичному стилі написати твір «Благовіщення», але використав для того світло-жовті та легкі фіолетові дуже м’які й вібруючі живописні чи пастельні тони. Ликів святих на картині нема, але є натяк на присутність Богородиці й Ангела-провісника благої вісті.
Якийсь час мені подобалося ніцшеанство. Але зрозумів, що у творчому пошуку не маю бути одновекторним і закритим від світу. Різноманіття формує мій світогляд та наповнює ідеями. Бо передовсім у собі шукаю той зміст, який хочу передати людям. Час транслюється через нас. А тонкі межі між добром і злом, правдою й неправдою супроводжують нас упродовж усього життя. Самоусвідомлення часто приходить на межі нереалізованих амбіцій чи невизнаного генія. Я не хотів би ніколи впадати у таку крайність. Свій талант людина має усвідомлювати, але добре мати для цього підтвердження. Колись відомий київський скульптор і батьків товариш Анатолій Фуженко сказав мені, що я сформований художник. Мені було чи то 22, чи 23 роки. А процес пошуку триває все життя.
– Як війна торкнулася Вашої творчості?
– Початок війни мене не шокував. Я цікавився подіями й аналізував їх ще задовго до вторгнення російських загарбників. Звісно, у перші дні-тижні чи навіть місяці малювати не хотілося. Не думав і про втечу за кордон. Зрозумів, що нікуди не поїду. Тільки не прийміть за банальну патетику, але саме тоді, коли Україну спіткало таке лихо, прийшло усвідомлення, що я – частина свого народу. Я відчув у собі не просто етнографічного українця, а українство. Якщо з певних причин людина не може піти на фронт і взяти до рук зброю, то має докласти всіх зусиль, щоб її праця у цей час була корисною для України.
Ще за два роки до повномасштабного вторгнення рф я провадив переговори про можливість організації своєї виставки у Раді Європи у французькому Страсбурзі. І запит взяти участь у вернісажі надійшов уже у часі війни – 2022-го. Я був приємно здивований і запросив також свого товариша з Івано-Франківська Віктора Бабака, бо слід було представити двадцять творів відповідного формату. Ми презентували по десять полотен за підтримки асоціації PromoUkraina та Постійного представника України при Раді Європи Бориса Тарасюка. Половину коштів з виставки французи переказали на підтримку ЗСУ, а половину – на відновлення музею в Чернігові. Було також кілька художніх виставок в Україні, зокрема і в Івано-Франківську, де я брав участь. Кажу не тільки про себе, а й про своїх колег. А недавно мій приятель Юрій Боринець – художник із Надвірної – організував мистецький аукціон у Калуші для допомоги нашим захисникам. Я виступав як експерт і оцінював твори. Ми завжди готові підтримати й підтримуємо ЗСУ.
– Яким чином, працюючи у стилі абстракціонізму, Ви передаєте тему війни?
– Ще на її початку я написав картину «Час війни». Створив акриловими фарбами у техніці мастихіна (коли замість пензля для нанесення фарби на полотно або будь-яку іншу поверхню для малювання художник використовує спеціальний ніж, – ред.) на галерейній натяжці й має круглу форму. Це дозволило мені працювати об’ємно. Але пишу живопис й олійними фарбами, а зрідка навіть поєдную акрилове й олійне малярство в одній роботі. На тему війни маю також полотна з промовистими назвами «Прорив», «Перший день війни», «Стежка ангела» та інші.
Зміст робіт передаю за допомогою символів. Наприклад, на полотні «Маріуполь» зображено згарище, в центрі якого – поєднання двох кольорів нашого прапора. Намагаюся, щоб мажорні ноти були навіть у найтрагічніших творах. Бо вони – надія. У моєму набутку також вже є робота «NIKA», тобто «Богиня Перемоги», яку я присвятив полеглому на війні двоюрідному братові Олександру Гром’яку з Рівненщини і всім, хто загинув за Україну. Поєднання на полотні золотисто-жовтих відтінків і контурів на силуеті богині вселяють надію на її неодмінний прихід в Україну.
– Чим Ви рятувалися у перші дні війни і тепер рятуєтесь від навали негативних емоцій?
– Передовсім – українськими музикою й літературою. А ще – живим спілкуванням з учнями у моїй художній майстерні. Молоді й обдаровані школярі, яких навчаю малярства і готую до вступу у виші, є моїм стимулом для самоорганізації. Також намагаюся пробувати себе в якомусь новому мистецькому напрямі, в якому ще не працював, – перезавантажуюсь і відкриваю себе у собі. Головне – не впадати в апатію, відчай, безнадію і нарікання. Ми не маємо навіть права думати про такі речі, перебуваючи у порівняно спокійному тилу. Українці попри всі негаразди у суспільстві чи свої політичні смаки й уподобання, на моє переконання, повинні у часі війни консолідуватися. Було б добре нам внутрішньо це зрозуміти. Без згуртування у людей щезає відчуття майбутнього.
– Яку роль у Вашому житті відіграє малярство?
– Малярство завжди, а не лише у війну, очищувало мене від негативних емоцій. Адже сам процес написання роботи – це самоочищення для кожного художника, а заглиблення у творчість і особливо в миттєвості народження картини – це таємниця з усіх таємниць. Як поява нової зорі у космосі, як добування музикантом звуків із небуття чи пошук слова письменниками, так і поєднання художниками палітри кольорів творить шляхи і до самопізнання, і до самоочищення. Та й загалом найбільша радість для мене як художника – дарувати світові щось нове і добре.
Орест Костів – учасник численних мистецьких виставок з 1990 року. Твори художника експонують у Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, в мистецьких галереях і приватних колекціях України, Канади, США, Франції, Німеччини, Великобританії, Швеції, Австрії, Польщі та Єгипту.
