Минуло 30 років від часу заснування Галицької художньо-ремісничої школи. На зорі незалежності України вона стала чи не єдиним в області новоствореним закладом такого профілю. Про її надбання та проблеми художньої освіти розповідає її перший директор, а нині – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри фахових методик і технологій початкової освіти Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, член спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій з мистецтвознавства і культурології цього вишу й Національної спілки архітекторів України Михайло ГНАТЮК.

– Пане Михайле, що, на Вашу думку, стало передумовою створення художньо-ремісничої школи у Галичі?

– Ідею заснування художньої школи в місті галицька інтелігенція виношувала давно. Ще коли за СРСР у наших селах ледве жевріло народне мистецтво, відомі митці, прогресивні особистості самі вели профільні гуртки і студії. Наприклад, у Галичі різьби на дереві навчав Л. Бродович, живопису – В. Сірко, в Рогатині працював О. Бойкевич, у Коломиї, Снятині – Я. Лукавецький, Л. Мельник, у Тлумачі – О. Волков... 1959-го розпочала свій шлях Івано-Франківська художня школа, яка була єдиним в області спеціалізованим закладом аж до кінця 90-х років.

З новою силою проблеми відновлення національної культури і мистецтва постали в часи перебудови, коли в Галичі відбувалися круглі столи за участі архітекторів, письменників, педагогів, які з тривогою говорили про складну екологію, відсутність археологічних досліджень, брак роботи з вивчення і збереження старожитностей, архітектури, малярства, художніх ремесел…

Скажімо, педагоги Ігор Коваль та Роман Пащин наголошували, що храми, ікони, які мають важливе наукове значення й мали б відігравати значну роль у вихованні молодого покоління галичан-українців, перебувають у занедбаному стані і потребують догляду, а то й негайної реставрації.

Що й казати, тодішні районні центри були не надто привабливими – не те що художніх шкіл, а й навіть належних вбиралень часто не мали. В тій ситуації Галич не був винятком. Тож такі питання поставали ще задовго до його 1100-річчя, і їх обговорення мало на меті доконечну потребу в тому, щоб зустріти знаменну дату належною підготовкою міста, зокрема створенням у ньому відповідних науково-просвітницьких установ – на кшталт, скажімо, історико-архітектурного заповідника. Десь тоді ідея заснування в тому числі й дитячої художньо-ремісничої школи, сказати б, набула видимих обрисів, а на хвилі національного відродження в Галичині наприкінці 89–90-х рр. її втілили в життя, причому ще задовго до проголошення незалежності України.

– Хто був організаційно причетний до появи, хто доклався до належного облаштування такої школи, забезпечення навчального процесу відповідними програмами, дидактичними матеріалами тощо?

– Урочистому відкриттю школи 7 жовтня 1990 року, саме на День учителя, справді передувала значна підготовча робота. Передусім дбали про створення належних умов для навчання: опоряджували кабінети, майстерні, яких бракувало, шукали обладнання, укладали програми й готували плани уроків на професійному рівні, аби не дискредитувати ту справу, за яку взялись, а навпаки, завоювати прихильність краян, переконати чиновників від освіти, що мистецтво потрібне дітям не менше, ніж математика і мова. Навіть передбачили, до речі, пленерну й етнографічну практики для учнів різних класів школи.

Пригадую, як виготовляли стенди, мольберти, дидактичні таблиці… Як долучалися до процесу наші художники. Скажімо, Юрій Лобанов виконав три декоративні панно, а Іван Пеник – з десяток портретів діячів культури й мистецтва, виготовляв афішу на «Галицькі фестини», проєкт табеля, в якому, як зараз бачу, було зазначено такі дисципліни: рисунок, живопис, композиція, ліплення, історія мистецтв, а також спеціалізації: художнє дерево, художня кераміка, художня шкіра, вишивка та інші традиційно народні ремесла…

Придбали моделі, інструменти, приладдя, натюрмортний фонд. І попервах залучили понад 80 дітей з різних шкіл району. Перші роки школа мала філію в Більшівцях і музичне відділення в Комарові. З перших років її існування вчителі та учні брали активну участь у громадському житті району, зокрема в підготовці та проведенні обласного фестивалю «Галицькі ремесла» (виготовляли емблему, організували виставку), що проходив біля храму Святого Пантелеймона в с. Шевченковому під час приїзду кардинала Мирослава Любачівського.

Треба віддати належне тодішнім голові райвиконкому В. Круку, завідувачеві райвідділу освіти І. Ковалю, його заступнику І. Петрашу, обласному управлінню освіти в особах Б. Томенчука та І. Косика, які всіляко сприяли створенню школи: затвердили штат, виділяли кошти на обладнання майстерень, а найголовніше – довірили переважно молодим випускникам технікумів та інститутів відповідальну ділянку роботи.

Не промину нагоди назвати імена перших викладачів школи, це зокрема Р. Пащин, М. Савчук, В. Плясун, І. Перекліта, Г. Глушко, В. Бойчук, Я. Путера, В. Костишин, Г. Совтисік, Р. Лотоцький, І. Чернега, Н. Калинович, С. Качмарський, за сумісництвом Б. Тимків, навіть ще тодішні студенти Івано-Франківського педінституту Т. Михайлюк, Ю. Дудик та інші.

Традиції Галицької художньо-ремісничої школи нині продовжує Мала академія народних ремесел. Її викладачі на чолі з художницею-педагогом Стефанією Сидорук провадять естетичне виховання учнів, організовують мистецькі виставки, часто беруть участь у фестивалях, конкурсах і виборюють високі місця.

– Чому саме Вас тоді призначили директором художньої школи?

– У радянський час більшість українських шкіл не мала фахівців художнього профілю, тож дисципліни естетичного циклу вели вчителі інших предметів. На всю Івано-Франківську область налічувалося лише декілька дипломованих спеціалістів. Головними тоді вважали точні науки, історію, мови – російську, українську (зрештою, така сама ситуація й нині, коли за чільні шкільні предмети мають англійську мову й інформатику), а образотворче мистецтво залишали позаду, як щось недолуге і другосортне. Про нього згадували здебільшого, коли треба було оформити стенд чи розмалювати стіну, а системну роботу з виховання художньою працею, через засоби мистецтва провадили рідко.

І то не дивно, адже в педагогічних чи художніх училищах України до 1990 р. не було спеціальності «вчитель образотворчого мистецтва». Створений тоді в Івано-Франківському педагогічному інституті художньо-графічний факультет робив тільки перші кроки. Тим часом я мав закінчене з відзнакою художнє училище, дві вищі освіти (за спеціальністю «архітектор» і «вчитель образотворчого мистецтва і креслення») та п’ять років стажу: практикувався у СПТУ №3 та поряд з досвідченим художником-педагогом К. Медвідь у школі-ліцеї №23, яка 48 років викладала образотворче мистецтво і доводила на практиці його ефективність для виховання всебічно розвиненої молодої особистості. Тож моє призначення не було випадковим.

– Ви стали не лише першим директором художньої школи в Галичі, а й першим кандидатом мистецтвознавства в області та одним із перших викладачів мистецьких дисциплін на педагогічному факультеті. А з чого ж починався такий Ваш професійний шлях?

– Якби мені на його початках хто сказав, що я писатиму книжки й викладатиму в університеті, то не повірив би. Мене тоді більше цікавив футбол і художня самодіяльність (співав у хорі й відвідував студію танців). Тим часом у 70-х роках на теренах СРСР мистецтвознавці, зокрема кандидати наук, жили хіба що в Києві, Москві й Ленінграді. Правда, декілька працювало й у Львові, а по одному-два – і в інших обласних центрах України, втім, здебільшого в ранзі директорів музеїв чи завідувачів кафедр.

У моєму житті все почалось із простого захоплення малюванням під впливом брата – згаданого художника І. Пеника, який з ранніх літ виявляв малярські здібності й завойовував авторитет самобутнього живописця спочатку в Тлумачі – центрі району, до якого входило його рідне село Підвербці, а згодом у Львові. Я змалку був свідком його мистецького зростання і з часом сам почав проявляти певні здібності. Особливо, коли вже навчався в художньому училищі та брав участь у різних мистецьких виставках. Десь тоді й загорівся бажанням здобути вищу освіту. Знову ж таки за прикладом Івана, який після навчання в Поліграфічному інституті працював у провідних видавництвах Львова і тривалий час утримував перші позиції в художньому оформленні книг. Досягнувши певного фахового рівня, я без труднощів вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. Як пригадую, наприкінці вступного екзамену з малюнку мені повідомили, що можу не продовжувати роботу, бо й так видно, що буде «п’ятірка».

Пізніше працював і заочно навчався на художньо-графічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту, танцював у ансамблі «Карпати» (кер. Г. Железняк), а згодом у А. Зібаровської. Набуті знання і вміння стали в пригоді на педагогічному факультеті, де при кафедрі природничих і математичних дисциплін В. Сельського відкрили спеціалізацію «Образотворче мистецтво». Там викладаю вже третій десяток з перервою в аспірантурі Львівської академії мистецтв (1994–1997 рр.), де захистив дисертацію і не один кабінет методики створив, і виставки організовую, і хореографію вів, яка у школах також пасе задніх. Сферою моїх наукових зацікавлень є народне і професійне мистецтво, діяльність фахових промислових шкіл, ілюстрування літературних творів для дітей та методика викладання мистецьких дисциплін.

– А чому важливо вивчати мистецькі дисципліни у школі?

– Ще на початку ХХ століття прогресивна інтелігенція висловлювала низку суджень щодо актуальності і важливості занять мистецтвом. Скажімо, український графік, карикатурист і портретист, випускник Краківської академії мистецтв Яків Струхманчук (1884–1937), родом із Тернопілля, котрого у сталінські часи репресували, наголошував про «обов’язкову науку рисунків у школах середніх». Він стверджував, що коли за виховання в цій галузі візьмуться сили інтелігентні, тоді нове покоління без сумніву зрозуміє, яким варварським є виголошення «нам ще штуки не треба» (під «штукою» тоді розуміли мистецтво. – Ред.).

Про суспільну вартісність мистецтва, його здатність навчати, розмірковував і лемківський поет Богдан-Ігор Антонич, який стверджував, що воно є дидактичним і вже сам процес занять та переживання є корисним.

Галина Левицька – дружина поета і мистецького критика Івана Крушельницького, яка володіла вісьмома мовами, мала мистецьку освіту (разом з родиною загинула на Соловках), свого часу відзначала, що «ми музикальний народ.., але як мало користаємо з нашої «музикальности»! Який низький у нас культ музики в порівнянні з німцями, французами, італійцями і навіть росіянами. Ці народи і наполовину не такі музикальні, як ми, …але в них наука музики не сама приємність, – це така сама культурна конечність, як у нас середня освіта». Бо «ці народи розуміють виховне і облагороджуюче значення музики для дітей, тому її навчають уже від ранніх років».

А образотворче мистецтво, яке нині є найбільш дискримінаційним предметом, особливо в початкових школах? Давно відомо, що переведення уваги на активні види діяльності (малюнок, ліплення, пісню, танець) поліпшує успішність і сприяє загальному розвиткові. Ще Арістотель вважав малювання поряд з вивченням грамоти, гімнастикою та музикою основними предметами, але воно так і не набуло «статусу громадянства». За часів Польщі в гімназіях мистецтво викладали випускники академій чи консерваторій. Навіть у деяких школах СРСР існували програми поглибленого вивчення мистецтва, а учнів, які не встигали в тому, сприймали як щось негативне. Нині ж більшість студентів відповідних спеціальностей у ВНЗ навчається за контрактом, тому виключати їх за неуспішність не вигідно.

– Ви є автором оригінальних методик і програм з дисциплін художньо-естетичного циклу, зокрема співавтором навчальної програми, рекомендованої Міністерством освіти, а нещодавно працювали у складі підкомісії над державним стандартом початкової освіти, тож на які проблеми сучасної художньої освіти можете вказати?

– Однобокі підходи до викладання предметів у школі даються взнаки і тут. Для ілюстрації наведу приклад з болгарського фольклору про батька, що мав трьох синів, які були неслухняними, але виявляли творчі здібності: один співав, другий малював, а третій писав вірші. Чоловік заздрив сусідові, який мав слухняних дітей, і віддав синів йому на виховання. Той усе зробив, як той просив, – сини стали слухняними, але перестали співати, малювати й віршувати...

Треба розуміти, що кожна дисципліна має свій понятійний апарат, предмет вивчення, вимоги і стандарти, які мають бути відповідні. Те, що підходить, наприклад, для біології, хімії, є мало актуальним для мистецьких дисциплін, завдяки яким формуються образи, уява, фантазія та інші психічні функції, важливі і для тих же точних наук. То ж чому творчі дисципліни обмежувати? В минулому розвивальні й виховні функції значною мірою виконувало народне мистецтво у селах, а нині його й зі свічкою не знайдеш. Ще Г. Сковорода зауважив, що ніяка жаба не потрапить співати, як соловей, ніяка черепаха не полетить, як орел, і людина з обмеженим світоглядом не стане державним будівничим, якщо не має здібностей, доброго вчителя і вдачі. Але означена філософом істина не може бути причиною для того, щоб не розвивати в дітей з раннього віку ті чи інші їхні нахили.

До того ж педагогіка нині неналежно використовує принцип природовідповідності, коли у процесі навчання, окрім вербальних, ефективно застосовують і візуальні практичні методи – через руки та особливо очі – надважливий комунікативний канал («ліпше раз побачити, аніж десять разів почути», «виховання ока є виховання розуму», «що з очей – то з мислі»).

Те саме можна сказати і про принцип культуровідповідності, який мав би також сповна враховувати національні ідеали та цінності – національну культуру й мистецтво. У концепції Нової української школи навіть терміни: «національне виховання», «національний характер» відсутні. Виходить, що ідеї й культурні надбання педагогів і митців нині не актуальні. Водночас масово захищають не лише кандидатські, а й докторські дисертації, які надалі лежатимуть мертвим вантажем, бо далекі від практики. Креативний творчий художник чи майстер – викладач мистецьких дисциплін – це філософ, який теоретично володіє матеріалом і наочно демонструє процес виконання певного завдання, організовує виставки, тому і більш корисний, аніж той, який нічого практично не вміє і ніколи не робив.

Те, що нині називають інноваційними технологіями, також не нове («техне» в перекладі з грецької означає «мистецтво, майстерність, уміння», а «логос» – «вчення»), але нині вони чомусь стосуються переважно комп’ютера й інших технічних засобів. Та згадаймо сотні народних майстрів, які споконвіку були носіями традиційних ремесел (гончарство, писанкарство, вишивка), які зберегли і передали традиційну багатовікову художньо-матеріальну, виконавську культуру, що формувала відповідне мистецьке середовище у кожному краї. Чи в багатьох школах ці глибинні, ще з часів трипільців, традиції – провісники духовного життя народу – мають належне творче продовження, коли навіть не у всіх є кабінет і фахівець з мистецьких дисциплін?

Чи візьмімо «заново відкритий» метод проєктів, який як малюнок, креслення, картина – продукт діяльності художників, дизайнерів, архітекторів – відомий з прадавніх часів. Колишній випускник ПНУ ім. В. Стефаника художник і психолог О. Перепелиця якось поділився враженнями від відкритого уроку в одній із київських шкіл. Він звернув увагу, що діти малювали фломастерами і на запитання, чому не фарбами, вчитель відповіла, що забороняє, бо інші вчителі сваряться, що учні забруднюють столи…

А візьмімо таку важливу для виховання дітей дисципліну, як моделювання. Як на мене, нехай би діти спочатку моделювали з глини, що викликає певні образи, асоціації, уяву, вони вчаться аналізувати, синтезувати, порівнювати, відрізняти головне від другорядного, виховуються на найкращих творах. Але в якій школі нині належно викладають скульптуру? Хіба тільки в Івано-Франківській художній, а в решті бояться забруднити руки і столи…

Згадаймо також віртуозів-музикантів, танцюристів, співаків – невже їхній досвід і професійні здібності нині не актуальні? Якщо ж у школах працюватимуть гуртки, студії, ансамблі, тоді й успішність серед їхніх учнів і загалом стане вищою. У часи технократії і гіподинамії співи й танці є найкращим засобом для профілактики фізичних і психічних розладів. Хіба нація зможе зекономити на скороченні творчості, ініціативи, духовності юного покоління? Дороги та ремонти можуть і почекати, а дітей треба навчати і виховувати щодень, бо вони ростуть. Бо ж від того, яка нині школа, залежить, якою буде завтра Україна.

Проблема складна не так через певні фінансові чинники, як через психолого-педагогічну безграмотність осіб, відповідальних за вирішення давно назрілих питань. Ще 1865 року в Росії видали циркуляр про заборону викладання малювання без фахової освіти, а в Україні нині, на 30-му році її незалежності, яка ще й перебуває в умовах війни, можна почути, що студентам образотворчої грамоти не треба, бо є, мовляв, методика, в якій головне – навчити читати, писати і рахувати, як у повоєнні роки. Тож маємо нову школу зі старими проблемами. Якщо з молодшого віку не закладати підвалини майбутнього для розвитку дитини – належно не викладати мистецтво в комплексі з іншими предметами, тоді в середніх класах буде цілковите нерозуміння того, для чого воно потрібне. Так питання «чого навчати і як учити», нині набуває й політичного змісту.

Ще на початку незалежності українська школа не утвердилася належно в наукових напрямах і не відродила глибинні етнопедагогічні засади та національні цінності, на відміну від багатьох європейських держав. Це призвело до втрати престижу вчительської праці, відпливу досвідчених вчителів, які, щоби вижити, змінювали рід занять, професію загалом. Чимало молоді нині мріє про заробітки та освіту в інших країнах, але, як підкреслював ще М. Євшан, українську культуру творять і розвивають на своїй землі, а не десь за кордоном: ми маємо навчитися чути і розуміти її мову. Той, хто тої мови не знає «і не годен вловити душею тих звуків, якими промовляє українська природа, українська земля, – той чужинець, хоч би він сто разів називав себе українцем».

Про глибоку кризу офіційної педагогіки і всієї освітньої системи, яка фактично не визнає, що найважливішими для кожної української дитини є знання про рідний народ, українську мову, історію та культуру, Батьківщину, наголошував і академік НАПН України І. Зязюн. Він з тривогою відзначав, що «виросло вже декілька поколінь, повністю відчужених від української духовності.., звичаїв, моралі свого народу, бо національні традиції зникли зі способу життя, зі шкільної освіти і виховання».

– Які власні наукові здобутки вважаєте найбільш вагомими і що є нині сферою Ваших досліджень?

– Для мене кожна робота є дорогою, бо це частинка мого життя. Чи то монографії, як наприклад, «Художнє дерево в інтер’єрі народного житла», «Скульптор Григор Крук: життя і творчість» (перша в Україні), «Народне мистецтво Гуцульщини і Покуття (народні майстри, фахові школи, музеї)», «Родина Левицьких: священники, митці, педагоги», чи навчальні посібники і програми, яких разом набралося з добрий десяток, не кажучи вже про понад 80 статей, художнє оформлення інтер’єрів, кабінетів і творчу працю. Без них викладання мистецьких дисциплін, як нині практикується, – марна справа. Вважаю своїм обов’язком видати монографії: про визначного художника і поета Івана Пеника та піонера кінематографа й майстра етнографічної фотографії в Галичині Юліана Дороша. Планую підготувати ще декілька актуальних підручників і посібників для навчання студентів, звісно, якщо дозволять обставини…