В івано-франківському видавництві «ЯРИНА» вийшла друком нова книжка «Традиції, які зникають» відомого прикарпатського дослідника-краєзнавця – педагога із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА. У короткій анотації до видання автор зазначає: «Це збірка етнографічних замальовок, які зафіксували звичаї і традиції наших предків, що так ретельно передавались від покоління до покоління, зокрема у селі Сільці... Сучасне життя в їх збереження внесло свої корективи, тож ми мусили їх зібрати і записати, щоб вони не зникли безслідно. Що буде з ними в майбутньому, залежить від наступних поколінь».
Книжку проілюстровано архівними документальними світлинами. Зібрані й упорядковані матеріали охоплюють цілорічний цикл християнських свят і пов’язаних з ними опільських традицій – від Різдва і до Різдва, а також містять цікаву інформацію про тих відомих людей Сільця, які у своїх спогадах про рідні терени залишили унікальний етнографічно-краєзнавчий слід. Загалом І. Драбчук подав у збірці понад 60 оповідок-замальовок про традиції і звичаї рідного села: «Різдвяний піст», «Святий вечір», «На столі – 12 страв», «Символіка страв», «Зі спогадів В. Яремчука про Різдво», «Колядка з дитинства», «Віншування», «Засівання», «Другий Святвечір», «Йордан», «Йорданські забобони», «Святкування біля Кадуба», «Спогад Григорія Куцана про Йордан» тощо.
Я назвав би цю книжку безцінною скринею сілецьких народних традицій. В одному з інтерв’ю дослідник казав, що, на його думку, було б добре, якби у кожному селі чи селищі, а в місті й поготів, був краєзнавчий музей. Тож, на мою думку, Сільцеві дуже пофортунило, бо народні скарби старожитностей, образно кажучи, збереглись і примножились у книжках І. Драбчука.
Почитаймо у книжці фрагмент про Різдво зі спогадів світлої пам’яті Юстини Костів, 1925 р. н., які пан Іван записав майже 20 років тому: «Напередодні (тобто за два дні перед Святвечором) ми робили ружі з кольорового паперу – і кручені, і клапаті, і круглі. Ми зсували їх на веретені і клали навколо образів (рушників не було). Також вистригали хрестики з грубого паперу і робили павука з соломи й чіпали його під сволок, щоб він крутився. Замість пластиліну використовували кісто (тісто), яким чіпляли і павука, і ружі до стіни.
Перед Святим вечором усі милися й одягали чисті сорочки. Тоді вже все було зварено і спечено. Тато порався по господарці. Він із дітьми йшов по солому (діда) й сніп пшениці (баба) і сіно. Зайшовши до хати, казав: «Добрий вечір з бабою, дідом і сіном». Пшеничний сніп клали у кут, сіно на стіл (під обрус), солому під стіл. Під стіл клали також дійницю з водою (аби було молоко), серп і сокиру (аби в полі і лісі все росло).
А коли сходила Зірниця – молилися й сідали до вечері. Батько пшеницю (кутю) хрестив зі словами: «Господи Боже, поблагослови, аби ми дочекали віднині за рік». Тоді зачерпав один раз ложкою пшениці (куті), і всі за ним пробували по черзі. Потім тато тричі підкидав пшеницю до стелі, а діти лапали у руки, бо казали, хто більше злапає, той буде багатшим. Всю пшеницю не їли, а лишали з мискою і ложкою, бо мали «прийти» померлі. Потім давали голубці, а до голубців давали сік з афинів (по трошки). За тим їли пироги з капустою, лісниціми (сухофруктами), пампухи, кісто (тісто) з грибовою юшкою. Коли повечеряли, подякували Богові, усі знову помолилися і при свічці (лампу не запалювали) колядували… Колядували сім’єю досить довго, допізна. Все начині (посуд) мили окремо, а помиї зливали в одну бутилу (пляшку) і клали в привалок (прилавок), і коли перший раз виганяли пасти, то помиями кропили худобу, аби до неї ніяка біда не чіпалася… А як наставало Різдво (7 січня вночі), дивилися на звізди (сузір’я) – Чепиги там, Віз там, а Квочка там, значить, уже треба йти до церкви. В церкві правилось опівночі…».
Особливою ознакою книжки Івана Драбчука «Традиції, які зникають» є її часова тяглість, адже у виданні поєдналися як спогади старожилів Сільця про сільські звичаї і традиції – Анастасії Леочко, Юстини Костів, Василя Яремчука, Григорія Кузана, Ганни Пашко та інших, так і взірці фольклору і сучасні авторські краєзнавчі та етнографічні студії. Автор присвятив видання своїй світлої пам’яті матері Марії Драбчук, шкільній вчительці, котра, як зазначає він, «була берегинею народних традицій».
