«Нехай виповідять людською мовою про лицарську діяльність нашу поля й долини, хащі та гори, мури і гарматні рури, коли ви ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, з рицарською відвагою проти ворогів», – так писав відомий український літописець Самійло Величко. І його слова й наведемо тут насамперед – як заспів до цього невеличкого есею про мужнього оборонця України…
У цей світ ми приходимо абсолютно беззахисними й цілком залежними від нашого найближчого оточення. Але саме завдяки йому людина (у прямому й переносному сенсі) спочатку твердо стає на ноги, а згодом впевнено крокує незвіданими шляхами, котрі «послужливо» пропонує примхлива доля…
Так сталося в житті нашого побратима, надійного товариша та напрочуд вправного майстра – Андрія ВИСОЧАНСЬКОГО, котрий приєднався до нас, бійців «десятки», ще на початку спекотного літа 2024 року. Було відразу видно, що цей хлопець родом із села Дем’янів Бурштинської громади отримав і гідне виховання в сім’ї, й відповідні навики в самостійному цивільному житті. А до призиву на військову службу він займався виготовленням ексклюзивних кованих виробів: воріт, елементів інтер’єру – зокрема таких, як світильники, підсвічники, меблі та декоративні прикраси, що потребувало неабиякого вміння, витримки та творчого підходу до праці…
Свій перший військовий досвід Андрій здобув у Рівненському навчальному центрі, де пройшов базову військову підготовку та набув навиків поводження зі зброєю, тактичної підготовки, а також вивчав основи військової справи. Він з усією серйозністю поставився до навчання, розуміючи, що здобуті знання та вміння стануть ключовими для його військової служби надалі. А продовжив її в ремонтно-відновлювальному батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Влившись у підрозділ, побратим активно допомагав його бійцям в отримані таких необхідних під час ремонту стрілецької зброї розхідних матеріалів, залучаючи до цього знайомих волонтерів…
Війна – це складна й багатогранна діяльність, де ремонт техніки та озброєння є лише маленькою, хоч і важливою частиною великої військової машини, а солдат не обирає свій шлях на війні. 23 серпня 2024 року Андрія відрядили для обладнання другої лінії оборони поблизу населеного пункту Рай-Олександрівка Донецької області, й там він до 10 вересня брав активну участь у створенні оборонних споруд та загороджень, у встановленні різних перешкод для противника.
А невдовзі інженер-електрик за фахом (зі ступенем магістра), Андрій з гідністю пройшов не тривалий (за цивільними мірками), але нескінченно довгий (бо ж кожна хвилина перед обличчям смерті здається Вічністю) шлях від майстра рівня «кулібіна» до справжнього воїна… Вже 22 жовтня того самого 2024-го, після відповідної додаткової підготовки, згідно з бойовим розпорядженням командира 10-ї бригади його відрядили у складі оперативного резерву в підпорядкування 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону, який тримав оборону поблизу населеного пункту Виїмка на Донеччині. Тут йому і знадобилися ті знання навички та вміння, які він отримав на полігонах.
Наприклад, уже 24 жовтня, перебуваючи на позиції «Рудик» на самісінькому «нулі», Андрій в умовах густого туману й низької видимості першим помітив наближення ворожої розвідувально-диверсійної групи противника, яка намагалася непомітно проникнути в тил українським захисникам. Не чекаючи підходу підкріплення, Андрій зайняв оборону… Завдяки його діям та точному вогню з автомата ворог був змушений припинити спробу прориву.
Наступного дня на тій самій вогневій позиції він разом з побратимами вкотре вже впевнено відбивав «м’ясний» штурм противника, штурмова група якого просунулась на відстань ближнього стрілецького бою. В результаті твердого опору наших бійців ворожі штурмовики в повному складі опинилися на «концерті кобзона»...
Так і не досягнувши жаданого успіху, ворог здійснив масований артилерійський обстріл «Рудика», залучивши до цього міномети, ракетні системи залпового вогню, артилерійські системи різних калібрів та навіть танки, аби стерти з лиця землі «клятих укропів», котрі вперто тримали позицію. Долучили рашисти й «малу авіацію» закидаючи незламних захисників вибуховими «скидами» з БПЛА та атакуючи їх FPV-дронами… Без перебільшення, можна констатувати, що тоді на позиції вирувало пекло. І не дивно, що серед того вогневого шквалу наш герой отримав поранення, лише чудом залишившись живим.
Але на тому випробовування для Андрія не закінчилися… Підступний ворог, мабуть, і «не чув» про існування Женевської конвенції, що регламентує порядок і правила ведення війни. Бо московські «брати», які загалом регулярно скоюють злочини проти людяності, й цього разу цинічно атакували дронами евакуаційну групу, яка забирала пораненого з поля бою. Наслідком цього чергового злочину стало повторне й тяжке поранення правої ноги Андрія.
Та попри смертельну небезпеку евакогрупа таки виконала своє завдання, доставивши бійця на стабілізаційний пункт. На жаль, через складний характер поранення хірурги були змушені ампутувати йому праву стопу…
Проте ні пекельні бої, ні тяжкі поранення не зламали героя. Нині наш побратим перебуває в одній із лікувальних установ, де з притаманною йому наполегливістю долає випробування, пов’язані з пораненням. Попереду в Андрія ще довгий і непростий шлях реабілітації, але він сповнений рішучості не здаватися. Лікарі та реабілітологи допоможуть йому адаптуватися до нових життєвих умов, а згодом він отримає сучасний протез, який дозволить йому повернутися до активного способу життя. Боєць налаштований не просто відновитися фізично, а й довести собі та всім навколо, що втрата стопи – це лише ще один виклик, який він здолає.
По закінченні лікування та реабілітації він хоче знову тримати в руках ковальський молот, відчувати жар розпеченого металу та вдихати запах вогню в кузні. Його майстерня, яка колись була місцем творчості та спокою, знову оживе. Там він створюватиме унікальні ковані вироби – символи сили, мужності й незламності.
«Я маю приносити користь людям, – каже Андрій, – ковальство для мене завжди було більше, ніж просто робота, – це мистецтво, можливість створювати щось міцне, красиве, наповнене сенсом».
Більше того, Андрій мріє виготовляти особливі пам’ятні речі для побратимів, аби кожен, хто пройшов війну, міг носити з собою частинку тієї сталі, з якої викувані їхні серця. Андрій знає, що шлях до цієї мрії буде непростим, але він сповнений віри. Віри в себе, у своїх друзів, у те, що життя триває, і попереду – нові вершини, які варто підкорити.
Наказом міністра оборони України № 2257 від 27 грудня 2024 року за зразкове виконання службових обов’язків Андрія Височанського нагороджено відзнакою Міноборони – медаллю «Лицарський хрест». А згідно з розпорядженням голови Івано-Франківської обласної ради №5-р від 3 січня 2025 року його відзначено медаллю «Лицар бойового чину».
НАША ПОВАГА ТОБІ, ПОБРАТИМЕ!
