«Цвіт сльози» – так називається нова, п’ята, книжка заслуженого журналіста України, члена НСПУ Василя НАГІРНЯКА, яка вийшла у світ у видавництві «Друк Арт». У його творчому доробку – повість і трилогія «Во Славу Золотого Тризуба» про провідника ОУН–УПА Степана Бандеру, повісті «Стихія води і грому» про повеневий армаґедон у Карпатах та «Орфей Собору Нації» про композитора Володимира Івасюка. Презентуючи це видання письменника на шпальтах нашої газети, розмовляємо з автором.

– Пане Василю, про що йдеться у вашій книжці?

– «Цвіт сльози» – це роман про життя і боротьбу селянської родини Павлових-Нагірняків на рідній покутській землі, яку спустошували монголо-татарські орди, польські, австро-угорські, московські та німецькі поневолювачі. Покутяни не корилися завойовникам споконвіків. Чинили спротив панам і вельможам, зайдам усіх мастей, які нищили калиновий цвіт українства.

Сміливці Нагірняки ринули в бурхливе річище українського зриву. Стали до борні за самостійну Україну під стяги Легіону Січових Стрільців, Української Повстанської Армії, ОУН–УПА. Їх не зламали ні спецпоселення, ні дикі сибіри, ні тюрми і колючий дріт. Ворожі кулі обривали молоді життя патріотів, які відлітали до Господа з громовим гаслом: «Слава Україні!» Зі смутку та журби Павлова калина ронила білий цвіт. Цвіт сльози…

– Отож це історія України на прикладі однієї покутської родини, родовід якої починається від Михайла. Але ж Михайло – людина гір, а Покуття – рівнинний край.

– Саме так. У давнину полонинський ватаг Михайло разом з вівчарами-пастухами переганяли з гір вилітувану панську маржину на торги за Дністер. Серед поля у порослій високим очеретом болотистій місцині кілька корів застрягли та геть ослабли – впали на ноги. Знесилені, вони вже не могли рухатися. Тож Михайло мусив зостатися. Спорудив з верболозу хату-зимарку, а для корів – загороду і залишився з маржиною і вірним другом Вівчариком зимувати. Визимували. Полюбилися горянину ці поля. Осів тут, створив сім’ю, завів ґаздівство. Стали його називати Нагірняком.

Минали роки. Десятиліття. Століття. 300 років – із XV по XVII ст. – торговицьку землю мордували набігами дикі кочівники, не жаліли ні старих, ні малих. Якби могли, то порубали б мечами й небо, переполовинили б усю землю. Сумні то були часи. Ой які сумні-невеселі! Дітей лякали татарами донедавна – такі страх і неслава про жорстокість цих дикунів залишилися у пам’яті народній понині.

– У контексті історичного екскурсу Ви розповідаєте про те, як неволили і тягнули жили із селян Покуття та всієї Галичини поляки, австро-угорці, як знущалося з людей оте пихате вельможне панство…

– Простолюдина загнали в глухий кут: відбирали землю, позбавляли будь-якого права. Поляк міг запросто убити людину, його не судили, треба було лише заплатити казні штраф – 10 грошів. Українець вже не належав ані собі, ані своїй сім’ї, ані рідним дітям. Він був власністю вельмож і магнатів-чужинців, які, мов те чорне вороння, вкрили беззахисну землю…

– Першим, хто з Вашої родини став на прю з ворогом, був дід Василь Нагірняк з роду Павлових.

– Так, разом із покутськими хлопцями, молодими відчайдухами з усієї Галичини, він вступив до Легіону Січових Стрільців – Українського добровольчого легіону в складі австро-угорської армії, який кинув виклик вовчим планам Російської імперії. У вогняному пеклі з ворогом минув рік, другий, третій. Слава Богу, настав кінець тій страшній війні, у якій зійшлося мало не пів світу і яка переорала рідну землю чорним плугом страждань і смерті. Та ворог, як той хижий звір, знову гострить кігті. Знавісніла та ненаситна Польща вкотре захотіла закинути зашморг на нашу волю.

Василь Нагірняк разом зі своїми бойовими побратимами-січовиками вступає до Української Галицької Армії. Його як досвідченого і загартованого в боях січовика призначають четарем УГА і він разом з братами-галичанами боронить проголошену 1 листопада 1918 року у Львові молоду Українську державу – Західно-Українську Народну Республіку.

– Українську справу батька продовжила донька Ганна вже під час німецько-московської окупації у 40-х роках.

– Січовик Василь після Листопадового зриву та боїв з ворогом у складі Української Галицької Армії повернувся додому, одружився із сільською дівчиною Іриною. І народили вони та виховали в українському дусі чотирьох доньок: Ганну, Євдокію, Настю та Марію.

З вересня 1939-го на їхню землю посунула червона кремлівська орда, а через два роки – німецько-фашистська. У жовтні 1941-го в Торговиці Пільній постало до борні з ворогом товариство п’ятьох українців, зцементувало кров’ю осередок Організації Українських Націоналістів. Ганна дає клятву на вірність ОУН, яка хоче бачити Україну самостійною. Спочатку зв’язкова кущової мережі ОУН, а пізніше станична ОУН–УПА Ганна Нагірняк, підпільне псевдо «Оксана», разом з кущовим провідником ОУН Дмитром, підпільне псевдо «Остап», борються до загину і з озвірілим фашистом, і з червоним «братом-визволителем». І гинуть заради вільного життя вільних українців.

Ірину, матір убитої совітами Ганни, мордували в станіславській тюрмі. Потім усю сім’ю вивезли на спецпоселення в Омську область. Мама з доньками утекли з Сибіру, та через підступних зрадників-запроданців потрапили до рук москалів. І знову тюрма, опісля – дика сибірська мерзлота.

Усю мою родину і по батьковій, і по маминій лінії було виселено у Сибір. Бо бандерівська родина, бо захотіли вільної України, воювали за неї. Тавро «вороги народу» розвіяла 1991 року незалежна Україна, яка реабілітувала батьків і всю Павлову родину.

Я мусив стражденну долю великих пращурів своїх – покутського роду Павлових-Нагірняків на світ Божий піднести. Вони село рідне Торговицю одухотворили життям. Вони землю рідну ніколи не випускали зі своїх серця і душі. І ворогам не зволили її поганити. Воювали. Гинули. Долю страдницьку, нещасливую не проклинали. Тепер білим калиновим цвітом возродилися. Павловою калиною зацвіли…

Коли читач візьме книжку в руки, то пройде той нелегкий, вистражданий гіркою долею шлях покутської родини Нагірняків з початку запалення ватри життя у Торговиці Пільній і аж донині. Йтиме життєвою стежкою разом з головними персонажами роману й долатиме неймовірно важкі труднощі. Відчує на собі той важкий хрест, який ліг на плечі матері України, який несли крізь колючі терни мої предки, мої батьки, мій дідусь – січовий стрілець, четар УГА Василь Нагірняк, мамина рідна сестра станична ОУН–УПА Ганна– «Оксана», мої батьки Василь та Анастасія Нагірняки, уся Павлова родина. Їм я присвячую свою книжку, їхню сповідь-боротьбу перед покутянами нової доби, перед українцями – вільними і незалежними.

Наостанок хочу сказати, що нам потрібно ще ой як багато зробити, аби Україна стала справді українською. Ми можемо! Ми зробимо. Тільки потрібно свої серця віддати Україні.

Слава Україні! Героям слава!