Щоб у серпневій «Літературній світлиці» часопису «Галичина» поспілкуватися з Василем ЛЕВИЦЬКИМ, публіцистом, етнографом, членом НСЖУ та завідувачем сільського музею Марійки Підгірянки (Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської) – відомої прикарпатської поетеси й освітянки, їду в село Білі Ослави Делятинської територіальної громади. Залюбленого у слово В. Левицького – невтомного працелюба і всюдисущого популяризатора творчості своєї односельчанки від щирого серця називаю ще «білоославським оберегом скарбів Марійки Підгірянки». Маю за честь знати цього натхненного своєю працею краєзнавця-непосиду рівно настільки, що як особистість він для мене – вже як добре вистояне вино, що після повноти часу вабить неповторністю букета і яке хочеться смакувати і смакувати, а головне – популяризувати… Для мене дорога у Білі Ослави – то не лише смак спілкування з Василем Левицьким про роль слова в його житті, зокрема і у часі війни. А й першина вражень – бажання хоч крок ступити тими дорогами, якими в дитинстві ходила Марійка Підгірянка.
– Народився я і живу в Білих Ославах, – розповідає Василь ЛЕВИЦЬКИЙ. – Тут закінчив школу, відтак 25 років працював у Делятинському лісокомбінаті слюсарем нової техніки, а згодом навчався у Хустському лісотехнікумі на Закарпатті. Ще 14-річним на сторінках районної газети «Радянська Верховина» видрукував свою першу – на п’ять речень – замітку. Я був наче на крилах піднесеності!..
Мій тато були лісорубом, мама – домогосподаркою, а передплачували щонайменше п’ять газет. Я й досі жалкую, що у роки навчання в Хусті ще нічого не знав про свою відому землячку і не сходив її закарпатськими дорогами. Проте я багато друкувався в закарпатській періодиці. Головно писав про життя технікуму, але був і нарис, за який я на конкурсі одержав матеріальну винагороду…
– Пане Василю, а як слюсар став завідувачем літературного музею?
– Після занепаду лісокомбінату мою посаду скоротили, й тоді на допомогу прийшла культура. Адже безробітним я став 2000-го, а заснував музей ще 1996-го. Тобто музеєві вже 27. Стільки ж років я його очолюю. Чотири перші роки працював на цій посаді безплатно, та оскільки ще трудився на лісокомбінаті, мав добру нагоду розбудовувати його. На тому місці, де тепер музей, тоді був сільський клуб, облаштований 1960 року атеїстами в резиденції місцевого пароха о. Йосифа. А 1992-го громада села знову повернула будинок у свою власність. Праве крило залишилося житлом для священника, а ліве стало музеєм, який має п’ять кімнат. 2001-го – після п’яти років роботи в музеї на громадських засадах – відділ культури Надвірнянської РДА призначив мене завідувачем. А з 2020-го Білі Ослави увійшли до Делятинської територіальної громади.
– Як Ви відчули у собі цікавість до постаті Марійки Підгірянки?
– Пам’ятаю точно – був 1969 рік. У нашій газеті «Радянська Верховина» впала мені, малому, в око стаття «Поетеса з Білих Ослав». Мене зачепило! Яка поетеса? Чому вчителі нічого в школі не казали? Може, й не знали? Але ж учитель-історик Василь Слезінський від імені редакції відповідав читачам, що 29 березня 1881 року в Білих Ославах народилася Марійка Підгірянка, і навіть надрукували два перероблені на радянський манер її вірші. Я був дуже гордий, що вона з мого села. А ще вражало ніжне, щире й унікальне прізвище – Підгірянка. Бо у нас більше поширені Грещуки, Гуменюки, Левицькі та ін. Згодом В. Слезінський переїхав до села Завадки на Калущині. Але за життя він тихо збирав матеріали про Марійку Підгірянку. А після проголошення Незалежності України стало більше чути про поетесу. І я дужче зацікавився її долею. Тож 1993 року вперше поїхав до Львова працювати в бібліотеці ім. В. Стефаника. У 80-х роках навіть вулицю її іменем назвали, але не головну, а бічну. Та 1991 року як депутат я наполіг на тому, що ім’ям Марійки Підгірянки має називатися центральна вулиця села. Навіть виготовив три перші таблиці для будинків. Відтоді минуло 30 років, а одна з них ще й досі збереглася на хаті біля церкви. Мою ініціативу тоді дуже підтримав голова сільської ради – вчитель історії Василь Гуменюк.
– А що нині являє собою музей Марійки Підгірянки?
– І музей, і школа імені поетеси розташовані на вулиці її імені. Директор школи Степан Івасюк наполіг свого часу на тому, що навчальний заклад має називатися саме ім’ям Марійки Підгірянки. Завдяки громаді, яка ще 120 років тому збудувала такий великий будинок, тепер має де розміщуватися музей. Мій вуйко Микола Щерб’юк свого часу був старшим братом у церкві і дуже мене підтримав під час створення музею. Допомогла експонатами і сприяла втіленню в життя задуму заслужена журналістка України Тамара Лейбюк. Тепер у музеї є п’ять тематичних кімнат. Перша – етнографічно-краєзнавча, де представлено епоху, в якій жила і творила Марійка Підгірянка. Вона – донька лісівника німця Ленерта, але українка, бо мати була українкою – донькою греко-католицького священника у сусідньому селі Заріччі о. Миколи Волошина. Коли 1900 року вона написала «Ой не нам в кайданах ходити…» й 1902-го опублікувала у львівській газеті «Діло», то їй було лише 19, і тоді вперше підписалася псевдонімом «Марійка Підгірянка». У нашому селі майбутня поетеса народилась і прожила всього сім років, а відтак переїхала з батьками в Уторопи на Косівщину. Наразі ще точно не досліджено, в якому саме будинку в нашому селі народилася Марійка Підгірянка. Побутують різні краєзнавчі версії. Є пам’ятна дошка її імені роботи скульптора Олександра Желізняка в нашому селі й на будинку колишнього Зарічанського лісництва.
Друга музейна зала – світлиця Марійки Підгірянки. Тут багато речей, яких торкалася її рука: етажерка з останнього місця проживання у Львові, шкільний дзвінок, з яким вона не розлучалася впродовж вчителювання з чоловіком у школах. Є унікальний й один із найдавніших портретів Івана Франка, адже Марійка свого часу півтора року виховувала онуків Каменяра – Тараса і Мирона в його доньки Анни в закарпатському селі Довгому на Іршавщині. Думаю, що портрет Івана Франка – подарунок Марійці від його доньки Анни. Експонуємо у цій світлиці й оригінальні прижиттєві видання поетеси, велика колекція читанок, в яких поміщено і деякі її поезії. Я часто думав про пам’ятник Марійці Підгірянці у нашому селі – виступав з такою пропозицією в багатьох виданнях. Та лише після того, як Тамара Лейбюк створила громадську організацію «Рідне село Білі Ослави», справа зрушилася, й 14 липня 2014 року пам’ятник, який створив скульптор делятинець Володимир Довбенюк, відкрили. Окрилена патріотичним духом громада тими днями зібрала й переказала значні кошти для потреб ЗСУ.
Третя музейна кімната – світлиця Шевченкіани та Франкіани. Тут зібрано твори Марійки Підгірянки, Тараса Шевченка та Івана Франка, а також – дослідження про них. Є виставка картин нашої вчительки Наталії Грещук у стилі відомих майстринь Параски Хоми, Катерини Білокур і Марії Приймаченко, роботи з бісероплетіння Анастасії Левицької і світлини всіх пам’ятників Кобзареві на Надвірнянщині.
Четверту музейну залу ми сформували як експозицію сакрального мистецтва. В селі є дві старенькі церкви, то, може, в одній з них і хрестили Марійку, або у Заріччю, де був душпастирем її дідусь, чи у костелі у Делятині, бо ж батько її був римо-католиком. Словом, є що досліджувати... А п’ята кімната – велика зала для виставок, зустрічей, студій, конференцій, презентацій, семінарів.
Наш священник Василь Ужитчак уже майже 30 років дуже підтримує музей, а до нього був Василь Бойчук, який згодом став єпископом ПЦУ. На відкриття музею приїжджала донька Марійки Підгірянки зі Львова – Дарка. А вперше вона з братом Остапом була у нашому селі у часі відзначення 100-річчя поетеси й освітянки.
– Відкрийте трохи свою творчу скриню. Ви ж не лише музейник, а й публіцист і етнограф...
– Хоч у нашому селі ім’ям Марійки Підгірянки названо вулицю, провулок, школу, музей, є пам’ятник і не одна пам’ятна дошка, та все одно цю творчу постать і досі до кінця не пізнано. Вона була настільки сильною українським духом, що навіть під гнітом чотирьох окупаційних режимів не боялася у своїх творах говорити людям правду. Я 30 років досліджую її життя і творчість. Дуже пишаюся, що 2009-го побачило світ найповніше видання її творів на 800 сторінок «Для Вкраїни вірно жиймо», де я упорядник, а редактор – о. Ігор Пелехатий.
Я видав у видавництві «Нова Зоря» шість книг. Прикро, що нині вже видавництва нема. А ще 2016 року за фінансового сприяння сина поетеси Маркіяна з Австралії та Володимира Пушкаря видав вибрані твори Марійки Підгірянки. До свого життєвого ювілею 2008-го впорядкував і видрукував збірничок загальновживаних, білоославських і чорноославських колядок «Чи дома, дома цей господар?». Там вміщено й одну колядку Марійки Підгірянки «Ой у полі, полі...».
Є у моєму творчому набутку і краєзнавче видання 2000 року «Білі Ослави – село моє, колиска моя...». Для мене дуже вагомою є одна з найменших книжечок – молитовник захисника України «Мати Божа, змилуйся над Україною», яку ми уклали разом з о. Василем Ужитчаком («Галичина» писала про це у випуску за 4 серпня. – Ред.). Там, до речі, є три вірші-молитви Марійки Підгірянки. Ще 1993 року мене відзначили обласною просвітянською премією ім. Марійки Підгірянки. Вона додала мені натхнення і стала перепусткою у кабінети чиновників. Були й літературна премія Надвірнянської районної ради ім. Н. Попович, а 2017 року – і премія ім. Ю. Шкрумеляка. Відзначило мене за особливі заслуги й товариство «Гуцульщина».
– Що для Вас важить слово в житті?
– Я кілька разів пробував вступити на відділення журналістики – не вступив. Хтозна, може, далося взнаки минуле моїх родичів. Але до слова тягнуло мене ще з дитинства. Мали велике значення і гонорари. Моя мама була кравчинею, і за одну спідницю, наприклад, мала 30 копійок, а я за свій перший гонорар за замітку одержав 93 копійки! «То шість хлібин, Василю!» – тішилася мама.
Уже 30 років не маю жодних гонорарів, але не перестаю писати. У мене свої критерії цінностей – задоволення від опублікованого і від означення мого авторства під роботою. До речі, багато чого я опублікував під псевдонімом «Василь Ославський».
Пишаюся тим, що творчість Марійки Підгірянки нині вивчають у школах і вишах. Любов до слова, зокрема до слова Марійки Підгірянки, спонукає мене писати. Мені здається, що писатиму, поки житиму. Слово для мене – як крила натхнення. Я й тепер так щиро тішуся своїми публікаціями, як у дитячі чи юнацькі роки.
Однак триває війна. У надвірнянській газеті у квітні вийшла моя стаття «Невідкладно дбаймо фінансово про вихід місцевих газет під час війни», щоб місцева влада, духовенство, просвітяни та інші культурні згромадження, як у довоєнний період минулого століття, підтримали наші перші демократичні українські газети «Галичину» і «Народну волю». Не маємо права мовчати і втратити такі часописи. Бо відтак нашу історію напишуть замість нас чужаки. Ось чому з 1991 року я проваджу сучасний літопис-щоденник у Білих Ославах, зокрема і воєнний.
...То замало сказати, що Білі Ослави означені іменем Марійки Підгірянки – завдяки подвижницькій праці В. Левицького громада села одуховнена творчістю своєї великої односельчанки. Слова її поезій можна прочитати і на церкві Успіння Пресвятої Богородиці ПЦУ, і на кам’яному місійному Хресті до 2000-річчя Різдва Христового на церковному подвір’ї, і в дзвіниці-каплиці пам’яті борців за волю України.
