Перший заступник голови Івано-Франківської обласної ради, кандидат політичних наук Василь ГЛАДІЙ (ВО «Батьківщина») в інтерв’ю для газети «Галичина» наголосив, що для всіх нас, українців, перемога у війні з російським агресором – це питання існування української державності, а оборона є пріоритетом над пріоритетами, що Вільнюський саміт НАТО, який показав, що росія зберігає свій вплив на країни-учасниці Альянсу, важко назвати успішним для України, проте важливою позитивною його складовою є гарантії допомоги нашій державі у війні з росією, а також звернув увагу, що головне завдання для України – це зміцнювання власного воєнного потенціалу та отримання від наших західних партнерів сучасної новітньої зброї, а ще – модернізація українського війська.
– Триває велика війна, яка невпинно забирає життя не тільки українських захисників, а й цивільних. Тому, очевидно, побутує думка, що поки вона йде, то витрати з бюджетів потрібно спрямовувати лише на критичні потреби, а все решта – на збереження життів. Промовистим прикладом з цього приводу є Болехів, де замість ремонту доріг виділили майже 6 млн. гривень на ЗСУ. Як оцінюєте таке рішення депутатів Болехівської міської ради?
– Однозначно, що для всіх нас перемога у війні з російським агресором є питанням існування української державності, а оборона є пріоритетом над пріоритетами. Питання видатків не тільки місцевих бюджетів, а й Державного бюджету, державних і комунальних підприємств, установ та організацій регулюють Бюджетний кодекс і відповідні постанови Кабінету Міністрів України. Ними визначають черговість платежів. На рахунках у державному казначействі зберігаються всі бюджетні кошти як державні, так і місцеві. Причому казначейський рахунок є єдиним, і уряд здійснює всі видатки. Відповідно постанова КМУ передбачає черговість фінансування, і потреби оборони в ній є першочерговими. Невійськові видатки, як правило, фінансують коштами наших міжнародних партнерів, а військові – нашими внутрішніми можливостями: податками і зборами українських платників. І невійськові видатки фінансують тільки після забезпечення потреб оборони. Справді, багато місцевих бюджетів отримали додаткові надходження з податку на доходи фізичних осіб завдяки розташуванню військових частин у відповідних громадах. За офіційними даними, 21 відсоток доходів місцевих бюджетів за 2022 рік, а це понад 83 млрд. грн. припав на ПДФО із зарплат військовослужбовців.
Згідно із законодавством органи місцевого самоврядування наділені власними та делегованими повноваженнями. На виконання делегованих повноважень вони отримують відповідні субвенції і дотації з Держбюджету, на виконання власних повноважень мають свої фінансові ресурси. Захищені статті видатків є обов’язковими і першочерговими. Це зарплата, енергоносії, харчування тощо. Інші статті видатків фінансують відповідно до рішень органів місцевого самоврядування. Місцеві бюджети не можуть безпосередньо фінансувати видатки на армію, але можуть надавати субвенцію Держбюджету через прийняття відповідної програми. Дискусія довкола бюджетних видатків є дуже корисною, тому що платники податків починають аналізувати, на що витрачають їхні гроші, чи правильно розставлено пріоритети, які є альтернативи, де буде найбільша користь для громади. Виборці усвідомлюють роль своїх обранців – народних депутатів України чи депутатів місцевих рад. Бо коли ми говоримо про Державний бюджет, то його видатки формують парламентарі, видатки з місцевих бюджетів – депутати місцевих рад. Виборці усвідомлюють роль тих, кому вони надали мандат довіри. Тому такі рішення потрібно приймати після відповідної комунікації. Жителі громади мають розуміти, чому видатки з місцевого бюджету спрямовують на теплозабезпечення школи чи водозабезпечення і каналізацію лікарні, на придбання медичного обладнання для місцевої лікарні чи на ремонт комунальної дороги і чому саме на неї, а чи надають субвенцію Держбюджетові на вирішення оборонних питань. У кожному конкретному випадку потрібні обговорення та пошук пріоритетів, усе має відбуватися прозоро. А жителі громади мають розуміти причину того чи іншого рішення.
– Нещодавно «батьківщинівці» виступили проти законопроєкту №7588, яким його ініціатори хочуть підвищити ефективність використання земельних ділянок. У чому ж полягають ризики проєкту закону?
– Це проєкт закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності використання земель фізичними особами та суб’єктами державного сектору економіки». В Україні є 728 тис. га землі, які належать державним підприємствам. Автори цього законопроєкту начебто хочуть підвищити ефективність використання тих земельних ділянок. Але фактично він узаконює передачу земель, наприклад, науково-дослідних установ Національної академії аграрних наук України, інших державних установ у приватні руки. Чимало експертів наголошують на певних ризиках цього законопроєкту. Наприклад, він не визначає порядок погодження чиновниками вилучення земельної ділянки постійного користування державного підприємства, установи чи організації. І це, звичайно, приводить до можливих корупційних ризиків.
Також відповідно до законопроєкту передбачено реорганізацію понад 200 державних підприємств. Для цього має бути створено відповідний орган державної влади. Проте в умовах воєнного стану це питання є дискусійним, оскільки спричинить додаткові видатки з Держбюджету на невійськові потреби. Чи є це питання актуальним сьогодні?
Крім цього, йдеться про один відсоток всіх сільськогосподарських угідь, які є в Україні. Чи вплине це рішення на ефективність галузі? Відкрите питання! У нас набагато більше земель, які взагалі не обробляють. Можливо потрібно найперше вирішити це питання?
Також продовольча безпека держави базується на аграрній науці, на дослідній базі. А цей законопроєкт ставить під загрозу і селекцію, і насінництво, і всю аграрну науку. І відомо, що Головне науково-експертне управління апарату Верховної ради (інституція, яка аналізує усі законопроєкти перед розглядом на засіданні комітетів і в парламенті), вказало на ці та інші його ризики.
Тому висновок може бути такий: реформування управління землями державних підприємств потрібно робити, але так, щоб відкинути ці ризики і найважливіше: аби не знищити аграрну науку, бо питання її існування – це питання продовольчої безпеки і безпеки держави загалом.
– Досі тривають дискусії щодо результатів Вільнюського саміту НАТО. Як оцінюєте його результати для України? Чи була ця подія успішною для неї? І чи можна вважати, що є позитивні зміни у відносинах між НАТО і Україною?
– Насамперед хочу подякувати Збройним силам України, всім її захисникам, які боронять не тільки територіальну цілісність нашої держави, а й країн-членів НАТО. Аналізуючи результати Вільнюського саміту НАТО, важливо порівняти його з попередніми форумами Альянсу – в період до і під час російсько-української війни, яка вже триває десятий рік. Найчастіше згадують саміт у Бухаресті, що відбувся у 2008 році, коли росія через свій вплив на деякі країни, що є членами НАТО, фактично заветувала розширення Альянсу і того ж року розпочала війну проти Грузії, а 2014-го напала на Україну.
Минуло 15 років. Знову говорять, що двері НАТО для України відчинені. Вони справді відчинені, але для інших країн. Україну туди не впускають, придумуючи все нові перепони і обіцяючи, що колись це станеться. У 2008 році нам не надали План дій щодо членства, так званий ПДЧ. І 2023-го нам не надали його, а натомість запропонували річну національну програму. Різниця між цими двома документами величезна, бо ПДЧ передбачає майбутнє членство, а річна національна програма передбачає партнерство.
Україна, на жаль, не отримала чітких критеріїв виконання умов для майбутнього членства. Головна причина – в Україні війна. Але ж у цій війні українці захищають не тільки свою територію, а й східний фланг НАТО. Виглядає так, що фактично умовою вступу в НАТО для України є перемога у війні з росією. І про це говорять багато політиків. Але ж інші країни, щоб отримати членство в НАТО, не перемагали у війні з росією! Тому Вільнюський саміт НАТО важко назвати успішним для України. Радше, навпаки, адже ми не отримали ні ПДЧ, ні запрошення в НАТО.
Та все ж важливою позитивною складовою Вільнюського саміту НАТО є гарантії допомоги Україні у війні з росією. Гарантії безпеки для України – це членство в НАТО, ми їх не отримали. Але західний світ розуміє, що Україна є жертвою, що на нас напали, що нас хочуть завоювати, знищити, тому нам співчуває і допомагає.
– На думку лідерки ВО «Батьківщина» Юлії Тимошенко, вступ України в НАТО потрібен для відновлення та збереження миру у Європі. Чому ж на саміті Україні формально не озвучили запрошення в НАТО?
– Найперше потрібно все максимально зробити для нашої перемоги у війні з росією, для встановлення справедливого миру, тобто для воєнної перемоги. Проте вже сьогодні маємо працювати над відновленням і розвитком України після воєнної перемоги, тобто над економічною перемогою. Але не менш важливим завданням є гарантування того, що аналогічна війна не повториться в майбутньому. Справжньою гарантією миру є розширення НАТО, тому що головною стратегією політики Альянсу є запобігання воєн. Якби у 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Грузія отримали перспективу членства, то, можливо, війни у Грузії і в Україні не було б.
Чому Україні не дали запрошення в НАТО у Вільнюсі? Бо немає єдності серед союзників – членів НАТО. Ми знаємо, що рішення в Альянсі ухвалюють одноголосно. А причина відсутності єдності – це війна. Західні країни, насамперед США, бояться ядерної війни з російською федерацією.
– Як Ви вважаєте, чи спричинять рішення Альянсу на останньому саміті стримування росії?
– Я думаю, що ні. Навпаки Вільнюський саміт показав, що росія зберігає свій вплив на країни НАТО. Як я вже говорив, виглядає так, ніби росія має право вето на розширення Альянсу. Якщо путін не заперечує вступу Фінляндії в НАТО, її приймають без ПДЧ, без річної чи багаторічної національної програми. Але путін проти вступу України в НАТО, то нам пропонують партнерство, річну національну програму, допомогу, але нам не пропонують членство.
На мою думку, рішення Альянсу – це не стримування росії, а продовження війни. Зрозуміло, що путін не погодиться на вступ України в НАТО і робитиме все можливе, щоб перемогти у війні або, щонайменше, не дати Україні перемогти, унеможлививши цим вступ України в НАТО. Тому у нас шлях один – перемога у війні з російською федерацією.
– Від чого залежатиме подальша поведінка росії щодо війни?
– Від ситуації на полі бою. Росія розуміє тільки силу. Змагатися з нею кількісно Україна не може. У путіна багато зброї і багато гарматного м’яса, яке він завжди може відправити на поле бою. Тому не кількістю, а якістю ми повинні перемагати. Головне завдання для України – це зміцнювання власного воєнного потенціалу та отримання від наших західних партнерів сучасної новітньої зброї. Ще наше одне наше завдання – модернізація українського війська. І саме такий шлях обов’язково приведе нас до перемоги у російсько-українській війні та змінить поведінку росії.
– У ситуації, що склалася, зростає навантаження на українських дипломатів. У чому ж полягає сьогодні їхня місія, щоб усе ж пришвидшити рух України до НАТО?
– Нам треба боротися, щоб отримати уже в квітні 2024 року на наступному саміті Альянсу у Вашингтоні запрошення України до НАТО. Запрошення – це ще не вступ, проте початок процедури. Домашнім завданням усього українського дипломатичного корпусу є переконання всіх членів НАТО щодо запрошення України і підписання угоди з кожним. У принципі Україна нині і працює над цим завданням. У нас є два варіанти. Перший – ми отримуємо чітку, конкретну перспективу членства в НАТО з конкретними термінами, критеріями і завданнями та з офіційним запрошенням, Другий – ми не отримуємо такої перспективи, але шукаємо альтернативу, яку вже раніше обговорювали. Це можливі регіональні безпекові союзи. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну йшлося про можливий союз Великої Британії, Польщі, країн Прибалтики і України. Зрозуміло, що цей союз має бути не просто безпековим, а й оборонним. І ще одна важлива деталь: росія має одну значну перевагу над Україною – вона є ядерною державою. Тому на порядок денний може вийти питання відновлення ядерного статусу України. В нас для цього є науковий потенціал і технологічні можливості. Тому або гарантія у безпековому оборонному союзі, де інші країни мають ядерну зброю і створять захисний купол над Україною, або, на мою думку, політичні сили в нашій державі можуть ініціювати процес перегляду її без’ядерного статусу .
