Війна спонукає навіть найпростіші і, здавалось би, найзрозуміліші у мирний час поняття повторювати й множити, роблячи об’єктивні наголоси: краєзнавство – наріжний камінь національного духу. Тобто хто не знає історію свого краю, той рідної землі не любить, а отже, ніколи, за будь-яких обставин, і пальцем не поворухне, аби захистити її.

Ось чому так важливо, а особливо у часі війни, у громадах Прикарпаття не забалакувати місцеве краєзнавство, не вважати дослідження у цій царині малозначущими, а самих краєзнавців провінційними, а гоноруватися ними. Бо ж не з поважних і малодоступних для широкого загалу камерних наукових вислідів, а зі щоденної батьківської науки й непримітних краєзнавчих студій від збирачів-записувачів народних звичаїв і обрядів починається самоідентифікація українців, потужні редути національного інформаційного фронту…

Мандруємо у рожнятівське Підгір’я – у села Верхній Струтинь (колись – Струтинь Горішній) і Нижній Струтинь (Струтинь Долішній) – давні гірські бойківські поселення-сусіди, які розкинулися вздовж річки Чечва на так званій липовицькій гілці автошляху Рожнятів – Липовиця і які нині належать до Рожнятівської територіальної громади.

Нинішній рік для Миколи ЯКИМІВА ювілейний – краєзнавцеві минуло 90. Народився у Нижньому Струтині, а вже багато років живе у сусідньому Верхньому Струтині. Тож зрозуміло, чому він свою першу краєзнавчу книжку назвав «Верхній Струтин. Погляд у минуле» (2024), а видання «Нижній Струтин. Сторінки історії» (2025) присвятив рідному селу. Якиміви – родина сільських педагогів. І світлої пам’яті дружина Ярослава була вчителькою, а донька Світлана нині трудиться на педагогічній ниві…

Зустрівшись уперше в житті, ми з паном Миколою передовсім ідемо на поклін до сільської церкви Успіння Матері Божої УГКЦ, а вже відтак – у родинне обійстя у кутку «Центр», що принишкло у затишку закладеного свого часу ґаздою яблуневого саду.

– Я народився у березні 1935-го у селянській сім’ї, – оповідає мимохідь Микола Якимів. – Семирічку закінчив у рідному селі, а старші класи – у Рожнятові. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту. Якийсь час працював на Вінниччині, відтак викладав українську й німецьку мови в сусідній Ілемні, шість років був директором школи у Лоп’янці, а тепер – уже 16 років поспіль у Верхньому Струтині.

Почав цікавитися історією рідного краю – збирати й записувати матеріали у різних селах – з перших днів роботи педагогом. Ніколи й не думав, що напишу книжки. Просто цікавився життям наших предків у давнину і за різної влади – австрійської, польської, німецької, радянської і Незалежної України. Свої спостереження я майже не публікував.

Колись у сусідстві з нашим обійстям у Верхньому Струтині стояв великий панський будинок греків Мазаракі, які на цих теренах правили не менш як сто років. Поряд із ним були зернові склади. Я вже нічого з того не застав – на тому місці тепер залишки 30-річного довгобуду школи. Але чув оповіді Івана Янківа – внука тих ґаздів, що купили згодом той маєток після трагічної загибелі його власника. І знаю, що про Мазаракі у селі побутували цікаві легенди, і це мене спонукало до краєзнавчих пошуків.

А ще над селом у нас є гора Сокіл, на якій у давнину була церква, а також польська колонія. Не все там розвідано й досі. Є також при в’їзді в село старовинний хрест на честь скасування панщини, встановлений там ще 1854 року. Його й досі називають «Хрест біля трьох лип», а саму ту місцину – «Коло трьох лип», хоч тих лип давно вже нема. Чув про це розповіді старожилів, і вони мене спонукали до роботи. А ще у селі побутують легенди про похід у пошуках правди селянина Михайла Урядка (по-вуличному Рудака) до австрійського цісаря у Відень.

Це все описав у першій книжці про Верхній Струтин. Я дуже переживав, щоб усе написати до ладу, й уточнював усі факти. А починав своє краєзнавство таки з історії Нижнього Струтина.

– Чи можна вважати, що книжку про своє рідне село Ви написали до власного ювілею?

– Можна і так сказати. Це видання – данина вдячності рідному селу, де я народився. У ньому є чимало спогадів про події страшних років переслідування енкаведистами українських патріотів і про героїзм наших вояків. Зокрема є оповідь про події на пасовищі «Вутреня» – зраду й загибель 1946 року шести українських патріотів з Нижнього Струтина. Вони підірвали себе гранатою у криївці. Їхні тіла вбивці виставляли на кілька днів біля сільської тюрми. Тепер – це кут шкільного двору. Мені тоді було 11 років, але й досі ті події й полеглі «упівці» мовби стоять перед очима. А наш родинний переїзд до Верхнього Струтина, де я живу вже 60 років, був свого часу спричинений низкою обставин, зокрема будівництвом Чечвинського водосховища.

– Що для Вас у житті важить краєзнавство?

– Краєзнавство для мене – це своєрідне захоплення. Хочу, щоб молодь знала свій край і пишалася землею предків. Маю намір ще видати книжку і про сучасну війну з російськими загарбниками. Це будуть головно роздуми на основі подій. Наступна книжка буде написана моїм серцем. Замало встановлювати меморіальні таблиці нашим героям, а слід писати про них більше. На мій погляд, краєзнавство спонукає людей задумуватися над уроками минулого й змінювати життя в Україні на краще. Так, краєзнавство відіграє велику роль у формуванні національного духу, але підвалини його закладаються найперше у сім’ї, а школа відтак їх зміцнює…

У тому, що Марію ФРЕЇВ нині добре знають і шанують не лише у рідному Нижньому Струтині, а й загалом на Рожнятівщині, передовсім велика заслуга керівництва й працівників Рожнятівської публічної бібліотеки та її філій, які діяли у різні роки. Адже саме краєзнавчі проєкти бібліотечного закладу спонукали збирачку й записувачку традицій минувшини із Нижнього Струтина до пошуку джерел бойківської ідентичності, серед яких найцінніше – людина. Завдяки тому, що Марія Фреїв любить, знає, пам’ятає та збирає і записує краєзнавчі матеріали і є джерелом бойківського фольклору, працівниці Рожнятівської бібліотеки Галина Фреїшин та Ольга Джус-Фреїшин уклали за матеріалами бойкині кілька пізнавальних видань: «Дорогами віри о. Мартиніяна Луціва» (2016), «Хвиля спасення нам завитала, Бог в Вифлеємі рождаєсь… (колядки, щедрівки, віншівки с. Н. Струтина» (2024) та «Просили тато і мама і я вас прошу (весільні обряди у селі Н. Струтині)». «Колисочка з яворочка (колискові пісні Н. Струтина)» (2024).

Удові М. Фреїв майже 80 літ. Разом із дорослим сином Миколою живе у Нижньому Струтині. Свого часу працювала на меблевій фабриці у Рожнятові, відтак – у колгоспі, понад 30 років доглядала важкохворого чоловіка. Вона не лише знає масу давніх автентичних колядок, щедрівок, віншівок та колискових пісень, а й добре шиє та вишиває.

– Моє дитинство у післявоєнні роки було дуже важке, – розповідає пані Марія. – Не було ні хліба, ні борошна. Навіть паску спекти мама не мали з чого. Як ішли позичати, то жартували, що «втопили мельника». Колгосп зав’язали, а поле забрали. Мій дідо Василь Луців, напудившись, що забрали землю, думав, що то кінець світу настав. Але люди навіть у ті гіркі роки, як мені здається, були добріші й допомагали одне одному. Якби дідо жив, то і тепер казав би, що в Україні кінець світу – людей по селах нема, а землі, за які свого часу ґазди билися, без людських рук позаростали й запустіли тощо…

– Що Вас, Маріє Миколаївно, спонукало записувати народні колядки, щедрівки, віншівки, пісні?

– Усе почалося зі спогадів світлої пам’яті о. Мартиніяна Луціва – маминого брата. Моя баба мала трьох синів і дуже хотіла, щоби хлопці вчилися. Так і сталося. А Михайло (після постригу Мартиніян, – авт.) пішов у монахи, знав шість іноземних мов. Після ліквідації УГКЦ він не підписався за православіє і його 1951-го ув’язнили на 25 років та заслали в Сибір. Повернувся живим. Його батько ще жив, а мама вже відійшла у засвіти. Не мав дозволу на проживання у Західній Україні. Поїхав на Донбас, де й помер в убогості.

Я дуже хотіла, щоб люди знали про о. Мартиніяна, бо він був справжнім воїном Христовим і його життя було святістю. Я написала отцю Мирону Семківу на Стрийщині, і він надіслав мені свою книжечку «Життя о. Мартиніяна Луціва ЧСВВ, преподобного ісповідника». А на основі моїх записів про о. Мартиніяна, які я нотувала у зошиті, відтак працівниця Рожнятівської ЦБС Галина Фреїшин уклала про нього невелику книжечку. Я хотіла, щоб минуле залишилося у пам’яті струтинців і всіх, хто знав цього священника-подвижника. То були страшні часи.

Та й мого вуйка Миколу, який служив у дивізії СС «Галичина», а відтак звільнився з її лав і переховувався вдома, засудили на 25 років таборів. Казали люди, що видав зрадник. Іншого маминого брата також засудили на десять років за підпільну антирадянську діяльність. Тож усі троє моїх вуйків побували у совітських катівнях. Але минуле, на мою думку, не навчило українців мудрості. Якби люди пам’ятали й знали героїчну історію свого народу, то нині, у часі кривавої війни з російськими загарбниками, не було б серед українців москальських запроданців і зрадників.

– А як Ви почали записувати колискові пісні та обрядовий фольклор?

– У моєї сусіди було двоє діточок. Якось зайшла до неї, вона колише дитину, а при тому й гучно працює телевізор. Я їй розповіла, які колись у нас були файні колискові пісні. Відтак вирішила попросити Галину Фреїшин, щоб її донька Ольга Джус-Фреїшин у рамках проєкту Рожнятівської бібліотеки «З народної криниці» записала від мене ще й про весільний обряд та колискові пісні. Я також наспівувала маловідомі колядки, щедрівки і віншівки.

– Що для Вас важить та краєзнавча робота, яку провадите?

– Це для мене і для людей – пам’ятка. Може, хтось прочитає і задумається над життям та звичаями минулих поколінь. Бо хоч тепер не забороняють колядувати, як за радянщини, але дуже мало колядників та й давніх колядок уже не чути.

– Як Ви думаєте, чому?

– Бо не знають і не хочуть знати.

– А хто мав би навчити наших дітей і внуків та заохотити до свого?

– Та ми… Але сучасні діти, на жаль, не мають часу на такі науки, бо перебирають мобільні телефони і не можуть від них звільнитися. Я навіть не знаю, хто годен сучасному молодому поколінню прищепити любов до народних традицій. Я всі пісні знаю напам’ять. Їх колись співали ще мама мого покійного чоловіка та її сестра. А колядки, щедрівки й віншівки я записувала від дідового брата. Їм багато років, такі тепер не колядують на Різдво. Там є спеціальні колядки для дівчат, а окремі для хлопців, є для ґаздів і для ґаздинь. Колись, як приходили до нас щедрувати, то коляда лунала цілий вечір. А тепер усе роблять гальоп. Дітям бракує терпеливості, щоб вивчити якусь колядку.

Дуже сумно, коли забувають звичаї рідного краю. Мене кортить колядувати чи співати, бо то все – наше. Але загалом в Україні коляда дуже важка, бо триває війна, й не до того нам у такий страшний час. Церква порожня – людей мало у селі, бо повиїздили…

Такі зустрічі завжди залишають по собі присмак неповторності. А струтинські відвідини засіяли у мені ще й якусь незрозумілу тривогу: що буде далі, якщо і ці носії та вартові нашої ідентичності чи, образно кажучи, її останні свідки, відійдуть за межу? Чи буде кому наввипередки з часом продовжити їхню рутинну працю?