2023-го сповнилося п’ять років Інститутові природничих наук і туризму (ІПНТ) Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Тож сьогодні про його освітні програми, співпрацю із закордонними партнерами в підготовці фахівців європейського рівня, про історію формування і становлення розповідає директор Інституту природничих наук і туризму ІФНТУНГ доцент Валерій ОМЕЛЬЧЕНКО.
– Валерію Григоровичу, скільки безпосередньо у Вашому інституті навчається нині студентів?
– Близько 700. Щороку маємо державне замовлення в межах 90-100 місць (для бакалаврів – 60-70 та для магістрів –30-40). Тільки на освітню програму «Науки про землю» –30-40 для бакалаврів і 20-25 – для магістрів. Раніше готували фахівців окремо за спеціальностями «Геофізика» та «Геологія нафти і газу». Але 2016-го в Міністерстві освіти й науки змінили структуру спеціальностей, тож їх об’єднали в одну – як науки про землю. І спільне держзамовлення на підготовку таких фахівців коливається від 35 до 43 місць – залежно від контингенту абітурієнтів, які подають заяви на цю, сказати би, спарену спеціальність.
Належне держзамовлення й на «Екологію» – 15 місць і «Технологію захисту навколишнього середовища» – 10–15. Проте на освітні програми «Туризм і рекреація» та «Міжнародний готельно-туристичний бізнес» держава виділяє лише по кілька місць. Ще 30 місць держзамовлення маємо на магістратурі.
– Тобто на туристичні спеціальності попит упав…
– Готуємо фахівців із туризму з 2018-го, але цій спеціальності в нашому університеті – 20 років, доти їх навчали в іншому підрозділі ІФНТУНГ. І справді, раніше попит на таких фахівців був, але тепер у зв’язку з великою війною в Україні він істотно знизився. Більший попит маємо на освітню програму «Міжнародний готельно-туристичний бізнес». Не останньою чергою й тому, що тут студенти проходять практику за кордоном. Правда, нині, коли в державі воєнний стан, на практику до наших найближчих європейських сусідів їздять лише дівчата.
– …А популярність виробничих спеціальностей зостається на рівні?
– Безперечно. Адже вони дарують нашим випускникам ширші можливості для влаштування на роботу за фахом. Наприклад, колишні студенти ІПНТ працюють у національних енергокомпаніях «Нафтогаз України» і «Надра України», Державній геологічній службі, Міністерстві енергетики, в АТ «Укртрансгаз» і «Укрнафта», в АТ «Укргазвидобування» та його геофізичному управлінні «Укргазпромгеофізика»… І це далеко не повний перелік таких авторитетних структур.
– Пригадую, ще понад 10 років тому писав у «Галичині» про співпрацю геологорозвідувального факультету ІФНТУНГ з відповідним підрозділом гірничо-металургійної академії у Кракові. Чи те партнерство триває?
– Так, триває. Ще в 90-х роках минулого століття тодішній ректор нашого університету професор Євстахій Крижанівський підписав рамкову угоду про співпрацю між нашим навчальним закладом і Краківською гірничо-металургійною академією (КГМА) імені Станіслава Сташиця (Республіка Польща). А 2004-го наш геологорозвідувальний факультет спільно з факультетом геології, геофізики й охорони навколишнього середовища КГМА виконували міжнародний проєкт з геологічного, геофізичного дослідження Передкарпаття, його прикордонної частини. І тоді, після завершення тієї роботи, декан того факультету запропонував нам співпрацю з проведення студентських практик. Ми з радістю погодилися: відрядили до Польщі на практику групу своїх студентів, а звідти прийняли групу їхніх. Я особисто відвозив молодих поляків до Криму, де вони й проходили практику.
Нашим партнерам це сподобалося, тож відтоді щороку співпрацювали в обміні студентами-практикантами. А 2010-го вже з нашої ініціативи вирішили налагодити з польськими партнерами співробітництво і в тому, щоб протягом, скажімо, семестру-другого наші студенти навчалися в Польщі, а їхні – в нас. Правда, польські якось не дуже хотіли їхати сюди, оскільки їхня країна вже перебувала в Євросоюзі, наші ж були не проти. Тож того самого 2010-го від нас подався до Кракова один студент, який навчався там на рівні бакалавра.
Ця «розвідка боєм» видалася вдалою: навчання польською мовою безоплатне, проживання в гуртожитку – теж… Тож порадилися й вирішили розвинути це питання на магістерському рівні, що видавалося доцільнішим, оскільки бакалаврат, нагадаю, – це лише незавершена вища освіта. Тоді ж появилися угоди про вручення нашим випускникам, які проходитимуть навчання й у Кракові, двох магістерських дипломів – українського й польського. Ця ініціатива нині відома як «практика подвійних дипломів». Хоча мені особисто слово «подвійні» ріже слух. Які подвійні, коли дипломів два?
Втім, хоч як, а угоди діють. А тоді, 2011-го, перші 19 геологів і геофізиків поїхали на навчання до Кракова. 2012-го вони завершили навчання. І на засіданні спеціальної українсько-польської екзаменаційної комісії підтвердили свої знання. Причому захист дипломів відбувався двома мовами: на запитання українською студенти відповідали по-українськи, а коли про щось запитував польський екзаменатор, то з ним спілкувалися його рідною мовою. Рішення екзаменаційної комісії було виписано двома мовами. І кожному випускникові вручали два дипломи: польський та український.
То був справді, образно кажучи, міжнародний прорив ІФНТУНГ у підготовці спеціалістів європейського рівня. Адже польський диплом давав нашим випускникам можливість брати участь у європейському ринку праці. Крім того, з плином літ, а 2024-го, до речі, сповниться 20 років нашому партнерству з КГМА, із домовленостей суто між факультетами виросли двосторонні договори між самими вишами. І тепер студенти чи не всіх спеціальностей нашого університету мають можливість навчатись і в Польщі. Підписано відповідні договори між ректорами обох ВНЗ та відповідно директорами інститутів і деканами факультетів з обох сторін.
Уже й не кажу, що за міжнародною програмою стажування «IAESTE» студенти нашого інституту щороку проходять стажування у наукових та навчальних закладах багатьох країн світу, а саме: Польщі, Німеччини, Франції, Словенії, Греції, Канади, Норвегії, Великобританії. Навчальні та виробничі практики вони проходять на підприємствах нафтогазового, екологічного й готельно-туристичного комплексів України, Європи, Азії, Америки та Австралії. Але закономірно, що саме ми, себто тодішній геологорозвідувальний факультет, уся структура якого нині у складі ІПНТ, були в тому прориві першими. Так само, як геологи, котрі знаходять родовища, а вже відтак буровики споруджують свердловини, за тим настає черга й інших фахівців нафтогазового комплексу (НГК)…
– Нині скрізь можна прочитати, що ще 1951 року у Львівському політехнічному інституті відкрили геологорозвідувальний факультет, який потім став Інститутом природничих наук і туризму... Ваш ІПНТ – наче прототип того?
– Ні, це лише свідчить, що створивши 2018-го свій такий інститут в ІФНТУНГ, ми загалом ідемо правильним курсом – шляхом найбільшої доцільності в налагодженні навчального процесу заради найвищої ефективності в підготовці фахівців. А історія така. 1964 р., після утворення Івано-Франківської філії Львівської політехніки, геологорозвідувальний факультет виступив її окремим структурним підрозділом. У цьому статусі він залишався й тоді, коли на основі тієї філії постав самостійний Інститут нафти і газу, й коли його переформатували в університет. 2015 року при факультеті утворили кафедру економічної геології та реорганізували його самого в Навчально-науковий «Інститут геології та геофізики». Відтак до нього ввійшли університетські структури, які готували фахівців за спеціальностями «Екологія» й «Туризм», а 2018-го трансформували його в Інститут природничих наук і туризму.
– Образно кажучи, під дахом ІПНТ зібрано як найдавніші спеціальності ІФНТУНГ, так і сучасні.
– Якщо говорити про наші традиційні особливості, то мушу зазначити, що кожна наша кафедра має свою лабораторію. Крім того, в наших стінах функціонує й так звана петрофізична лабораторія, назва якої походить від грецького «петрос», що перекладається як «земля», й де проводять дослідження фізичних параметрів гірських порід. Коли 1991-го постала незалежна Україна, ми були єдиним ВНЗ в державі, який мав у своїй структурі таку лабораторію.
Наш університет також єдиний в Україні й тим, що має на своєму подвір’ї своєрідні тренажери – дві реальні свердловини завглибшки 180 і 160 метрів, на прикладі яких студенти бачать увесь процес функціонування таких галузевих об’єктів і з допомогою яких самі набувають умінь, потрібних їм на виробництві. Зокрема проходять практику з геофізичнихдосліджень свердловин.
До речі, є різні методи таких досліджень – радіоактивні, акустичні, електричні. Якщо для перших двох перешкод немає, то з останнім виникають труднощі. Бо що таке свердловина? Це зазвичай металева труба діаметром 300 мм, що пролягає прямовисно від поверхні землі до продуктивного горизонту в її надрах. Оскільки метал є провідником електричного струму, то виникають труднощі з електричними методами геофізичних досліджень свердловин. Тому з ініціативи професора завідувача кафедри геофізики ІПНТ Дмитра Федоришина поряд із чистою копією свердловини завглибшки 180 метрів – з металевою трубою себто, ми проклали й її аналог, дещо коротший, – глибиною 160 м, в якому основну частину труби виготовлено з азбестоцементу, а з металу – лише її верхню й нижню частини. У цьому разі для наших студентів уже не виникає жодних перешкод унабутті вміньіз геофізичних досліджень свердловин електричними методами.
Без перебільшення, такої практичної бази для підготовки спеціалістів, яка є в нас, мабуть, немає ніде у профільних вишах. Свого часу з Пермі (Росія) приїжджали переймати наш досвід. Скажімо, в Московському інституті нафти і газу (МІНГ), як було за Союзу, так і досі продукують лише «панських» фахівців, як ми їх називаємо, – більш-менш підкованих теоретично і з мінімумом практичних навичок.
Не знаємо достеменно, як справи у Грозненському та Азербайджанському ВНЗ (за доби СРСР вони разом з МІНГ і тодішнім Івано-Франківським інститутом нафти і газу) становили єдину на весь Союз четвірку вишів такого профілю), але сумніваємося, що там зуміли зберегти-розвинути те, що мали. А до нас нині навіть з виробництва приїжджають, аби еталонувати тут свої прилади. І наші студенти в цьому середовищі зростають як майбутні спеціалісти.
– Як видається, геологи, геофізики – фахівці з розряду вічних професій. Вони завше будуть потрібні, доки людство користуватиметься викопними енергоносіями. Чи не так?
– Це стосується не лише геологів та геофізиків, а й інших фахівців, які ІФНТУНГ готує для вітчизняного НГК. Звісно, останніми роками повідкривали такі спеціальності, як у нас, і в технічних вишах Києва, Харкова, Полтави, Дніпра. Але то переважно окремі професії, тоді якми в одному виші готуємо спеціалістів майже для всіх секторів НГК, а це, умовно кажучи, – й геологія, й буріння, йдобування, й економіка галузі. Єдине, чого в нас немає, – підготовки за спеціальностями з переробки нафти. Таких фахівців готують у Львівській політехніці. Свого часу й мипробували запровадити в себе цю справу. Та з початком великої війни в Україні ту роботу наразі згорнули.
– Звісно, що державі нині не до того.
– Річ не лише в тім. Учений співробітник нашого вишу, доктор наук, котрий якраз розробляв той напрям, – запровадження підготовки фахівців із переробки нафти, після вторгнення росії виїхав до Німеччини й нині працює там за спеціальністю. Бачите, в Європі бракує своїх фахівців нашого профілю, тому вони не проти залучати чужих, створюючи їм усі умови для продуктивної праці. Свого часу ми з Олегом Мандриком, нині – професором кафедри екології, та Олегом Витязем, нині – директором інституту нафтогазової інженерії, побували в Румунії, Словаччині, Чехії, Угорщині, і всюди стикалися з тим, що в них бракує викладачів теоретичної бази для підготовки добрих практиків для НГК. Тому там або закривають відповідні спеціальності у вишах, або запрошують нас читати лекції, як, скажімо, роблять у Польщі та Чехії.
Зрештою, в тих країнах і нафтогазова промисловість відповідно не розвинута. А через брак кадрів і перспективив тому немає. Тож наших фахівців всіляко переманюють. Тим паче в Німеччині, де 80 відсотків професорів нашого профілю – 80–90-річні. Тож нашу грамотну молодь, як мовлять, хапають з руками й ногами. Знаю випускників ІФНТУНГ, які працюють у Нюрнберзі й заробляють чимало. Про Польщу ж у цьому ключі й казати поготів.
– А тим часом в інформаційному просторі України рясніють повідомлення про нібито величезні поклади газу й інших енергоносіїв та корисних копалин у наших надрах, уже й розвідані, які ще потрібно освоювати, і ще не знайдені. До 2014-го, як пригадую, йшлося й про розгортання за сприяння відомих американських компаній Shell і Chevron добування газу зі сланців на Львівщині й Донбасі з бурінням так званих горизонтальних свердловин…
– З добуванням сланцевого газу на українських землях, зрозуміло, нічого не вийшло. Й добре. Бо технології такого промислу для нас не годяться. В Україній справді є великі запаси газу. Причому – в тих самих класичних родовищах, з яких його вже добувають чи добували. Річ у тім, що нині бурять свердловини на глибину чотири-п’ять тисяч метрів. Тоді як економічно вигідно сягати ще глибше – до 7 км і забирати звідти без особливих затрат додаткові обсяги газу. Та чи є в нас відповідна техніка, щоб так глибоко проникати в земні надра?!.
Якби нинішні керівники нафтогазової галузі вкладали більше коштів у геологію, буріння, добування газу й з важкодоступних глибин, у розвиток техніки для глибокого буріння, то Україна могла б на сто відсотків забезпечити себе енергоносіями та ще й продавати їх. Для населення ж газ був би дешевий, як у Катарі. Словом, в енергетичному плані Україна могла б цілком стати самодостатньою державою, якби в нас по-господарськи ставилися до використання її природних багатств.
