Доля ще підлітком закинула його на чужину, де, власне, він живе й досі. Але ніколи не обривалася нитка його зв'язків з Батьківщиною – більше того, він добровільно взяв на себе місію повпреда українства в світі й виконує її не просто успішно, а, сказати б, з академічним блиском. Гідні захоплення й поваги його ретельність і сумлінність об’єктивного й неупередженого пошукача наукової істини на досліджуваних теренах історії і сьогодення української (і не тільки) літератури й культури, взаємовпливів у розвитку вітчизняної та зарубіжної гуманітаристики. Мова про українського літературознавця і культуролога зі США, професора Леоніда РУДНИЦЬКОГО, якого в числі небагатьох українських учених поза Батьківщиною обрано дійсним членом Національної академії наук України.
Дружні і плідні наукові взаємини вже давно поєднують його із Прикарпатським національним університетом ім. В. Стефаника. Тут 85-річчя свого Почесного доктора (це звання йому присвоїли одному із перших ще 2001-го) вшанували тим, що за рекомендацією Вченої ради вишу видали книгу Л. Рудницького «Трьома мовами для трьох культур». До неї увійшли літературознавчі і культурологічні праці, написані американським україністом в різні періоди його життя і наукової діяльності не тільки українською, а й англійською та німецькою мовами (адже прагнув ознайомити з вислідами своїх студій якомога ширше коло читачів у світі), доповнюють ці публікації статті про його творчість. Власне, назвою для 444-сторінкової монографії послужив заголовок однієї із вміщених у ній статей, наведемо його повністю: «Трьома мовами для трьох культур: Іван Франко в контекстуальних вимірах». Одразу зазначу, що вивчення й осмислення воістину незглибимої творчої спадщини українського Мойсея займає одне із чільних місць у наукових студіях діаспорного вченого. А упорядником монографії, автором приміток до неї і вміщеної на її сторінках статті «Компаративістські виднокола Леоніда Рудницького» є завідувач кафедри української літератури університету Степан Хороб.
Днями у ПНУ ім. В. Стефаника відбулася онлайн-презентація видання. Ректор вишу Ігор Цепенда, звертаючись до пана Леоніда РУДНИЦЬКОГО, який брав участь у ній, перебуваючи в цей час на американській землі, привітав його з ювілеєм і з виходом книги:
– Ви, пане Леоніде, своєю багатолітньою діяльністю у сферах літературознавства, культурології, духовності об’єднуєте Україну і світ. У цьому сенсі неоціненна та роль, яку ви обрали для себе, – роль ученого-ерудита, глибокого і різнобічного дослідника, який одним із перших зрозумів і все життя старався й далі старається й іншим прищепити таке розуміння, що ми, українці, не можемо варитися у власному котлі, що всі наші здобутки й перемоги маємо засвідчувати світу. Підтримуючи протягом уже тривалого часу дружні наукові взаємини з філологічною школою нашого університету, ви зміцнили її і в багатьох випадках вивели на європейські і світові обшири, показавши, що прикарпатські вчені-гуманітарії як автори наукових досліджень мають чим поділитися зі своїми не тільки українськими, а й зарубіжними колегами, тобто що ця школа є досить потужною. І ми за це вам вдячні. А як не згадати, пане професоре, те, що в середовищі діаспори ви зуміли згуртувати довкола себе багато тоді ще молодих людей, запалили в їхніх душах любов до України, бажання ділитися цією любов’ю зі світом, і вони хочуть бути і стають нині вашими наступниками. Здоров'я ж вам, життєвої і творчої наснаги ще на многії літа! А книга, яку ми підготували до вашого ювілею, увібрала в себе все, на наш погляд, найвартісніше з вашого наукового доробку…
До речі, монографію відкриває вступне слово Ігоря Цепенди, в якому читаємо, що ПНУ ім. В. Стефаника «пишається такими унікальними постатями своїх Почесних докторів, як Леонід Рудницький. Його науковий, педагогічний, громадський авторитет як Ученого, Людини й Українця – яскравий приклад, гідний наслідування».
– Саме такою намагались ми, – наголосив модератор презентації Степан Хороб, – показати багатогранну особистість Леоніда Рудницького через зміст надрукованих у виданні його статей. Структурували книгу так, щоб вона була не тільки літературознавчою і культурологічною монографією, а й щоб – і цю мету ставили перед собою насамперед – через відповідний добір його публікацій та вміщених світлин, переважно кольорових, читачеві було добре видно різні аспекти життя й діяльності відомого у світі вченого. Власне, це вже друга книжка Леоніда Рудницького, яку підготували і видали у Прикарпатському університеті, а вийшла вона друком у видавництві «Місто НВ» і стала органічним продовженням збірника наукових праць вченого «Світовий код українського письменства», що побачив світ 2010 року теж в Івано-Франківську…
Як зазначила доцент кафедри української літератури Наталія Вівчарик – літературний редактор книги, – вона вбачає цінність видання «Трьома мовами…» в тому, що його автор фіксує читацьку увагу на сприйнятті України, її літератури і культури в англомовному і німецькомовному світах, а нам, українцям, показує, наскільки важливо, запозичуючи позитивний зарубіжний досвід розвитку гуманітарної сфери, реалізуючи його прогресивні ідеї на вітчизняному грунті, зберегти в мультикультуральному середовищі свою національну ідентичність. Н. Вівчарик особливо запам’яталася прочитана свого часу у Прикарпатському університеті його Почесним доктором лекція про такий стильовий напрям європейської літератури, як модернізм, і його вплив на творчість представників українського красного письменства.
– Зрештою, не тільки літературознавці, – сказала вона, – а й історики, релігієзнавці, театрознавці, перекладачі виявляють інтерес до праць академіка Леоніда Рудницького. Теми, скажімо, таких опублікованих у презентованій книзі статей, як «Іван Франко й Андрей Шептицький: до історії взаємопізнання двох велетнів духа», «Патріярх Йосиф Сліпий і література», «Літературна творчість Михайла Грушевського», у нас за радянської влади замовчували, а християнство взагалі було викреслене з української культури, хоча воно фактично було впродовж віків одним із її важливих аспектів. Праці Леоніда Рудницького відкривають і нині не одному із читачів очі на табуйовані тоталітарним атеїстичним режимом теми, дають можливість у багатьох моментах переосмислити історію української літератури з урахуванням тих процесів, що відбувалися в політиці, у сферах культури й духовності. Для мене як науковця дуже цінні й ті напрацювання пана Леоніда, що стосуються літераторів, учених, інших знаних діячів української діаспори, у яких він аналізує як їхні художні твори, так і спогади, пов’язану з ними архівну документалістику. Цими знаннями академік щедро ділиться з нами.
Декан філологічного факультету університету Роман Голод теж досліджував взаємини Івана Франка і митрополита Андрея Шептицького, і в цій науковій праці, як сказав на презентації книги, йому прислужилися міркування Л. Рудницького, які він творчо розвинув. Висловлені американським україністом судження й оцінки дають нам розуміння стосунків і ставлення Франка не тільки до Шептицького, а й до інших своїх сучасників. Зокрема Л. Рудницький грунтовно й аргументовано доводить, що І. Франко як літературний критик і натура полемічна, часто з контроверсійними судженнями й оцінками, просто не міг написати свій відгук на будь-чию публікацію, навіть якщо вона йому загалом подобалася, без певної дози критики, яка була рисою всіх його критичних оглядів і рецензій.
Доцент кафедри української літератури ПНУ ім. В. Стефаника і літературний критик Євген Баран підкреслив, що науковий доробок академіка став одним із класичних надбань українського літературознавства і на ньому може формуватися нове обличчя вітчизняної гуманітаристики:
– Праці, зібрані «під дахом» презентованої книги, дають читачеві уявлення, чим українство може похвалитися перед світом. Пан Леонід якось висловився в тому сенсі, що нині літературознавцеві дуже важко бути оригінальним, особливо коли він пише на відомі теми. Втім, не тільки я, а й інші українські літературознавці вважають саме Леоніда Рудницького незаперечним авторитетом у дослідженні теми «Іван Франко і німецька література», зокрема й тому, що він у своїх наукових розвідках виходить за межі власне німецькомовного світу, згадуючи в цьому контексті і Тараса Шевченка, і Володимира Гнатюка, і Василя Симоненка. Пан Леонід аргументовано й тонко спростовує навішане радянською владою та її підручними серед тодішніх «шевченкознавців» на геніального поета кліше нібито атеїста і богоборця. Зацікавлять багатьох і вміщені у новій книзі американського україніста розвідки про життя і творчість його родича письменника Григора Лужницького.
Доктор мистецтвознавства, професор Ганна Карась, коли писала докторську дисертацію про українську музику зарубіжжя, то працювала в бібліотеці Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені (Німеччина) – тоді якраз ректором цього навчального закладу був Л. Рудницький:
– Такі люди, як пан Леонід, – сказала вона на презентації книги «Трьома мовами…», – жертовно працювали і працюють для української культури, для української нації, відкриваючи цінні скарби нашої духовності,
– А я мав честь 1999 р. проходити стажування в Мюнхені – навчався європейської традиції в гуманітаристиці, – підключився в режимі онлайн до розмови доцент кафедри німецької філології Львівського національного університету ім. І. Франка Юрій Захаров, чию написану німецькою мовою розвідку з аналізом німецькомовних праць американського україніста подано в тому розділі книги, який містить літературно-критичні статті про наукову творчість її автора. – В УВУ я тісно співпрацював із професором Леонідом Рудницьким. Він був одним із найбільших моїх учителів, йому завдячую своїм зростанням як у науковому, так і в особистісному плані. Творчість пана Леоніда багатогранна. При підготовці презентованої книги до друку я здійснював редакторську адаптацію його вибраних праць у німецькомовному поданні і, уже не вперше заглибившись у багатопланові німецькомовні тексти діаспорного вченого, які він, германіст за фахом, писав для німецькомовних видань, я знову і свою картину світу вдосконалив. Та й зміст інших праць у книзі охоплює великий період історії починаючи від Київської Русі і закінчуючи часом української незалежності. Окреслено в них і перспективу на майбутнє, в якому руслі, на думку вченого, мала би в сучасних умовах розвиватися українська література, якою він бачить перспективу розвитку взаємозв'язків між письменниками, які живуть в Україні, і тими, що творять у діаспорі, в зарубіжжі…
Із Києва до участі в презентації долучилася провідна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, професорка Людмила Тарнашинська. Якщо свого роду передмовою до монографії є грунтовна студія іншого вченого – завідувача кафедри української літератури ім. академіка Михайла Возняка ЛНУ ім. І. Франка Тараса Салиги під назвою «Українське «Я» Леоніда Рудницького», то власне післямовою до книги можна вважати надруковане на її завершення інтерв’ю Л. Тарнашинської з американським україністом «Леонід Рудницький: Література шукатиме свій modus vivendi зі свободою».
– Видання «Трьома мовами для трьох культур» – це доробок, який, – вважає вона, – має залишитись у скарбниці української літератури. Адже Леонідові Рудницькому як досліднику-літературознавцю притаманне своєрідне мислення. Важко переоцінити його роль і як ретранслятора українського красного письменства на кількох континентах. Наш інститут через постійне недофінансування, на жаль, не може видавати такі книги, тож дякую нашим колегам-науковцям із Прикарпатського університету за підготовку і випуск монографії Леоніда Рудницького. Особисто у мене від знайомства з цією людиною, від спілкування з ним під час мого перебування в УВУ залишилися теплі почуття на все життя. Хотіла б також відзначити велику працю Степана Хороба, який здійснив упорядкування книги на високому професійному рівні…
Разом з Л. Рудницьким брала участь в онлайн-презентації його книги мовознавчиня, викладачка коледжу при Пенсільванському університеті (США), активістка української громади доктор Ірена Іванкович. Вона вже читала ті статті, що увійшли до цього видання, і в неї склалося таке враження від ознайомлення з науковими працями пана Леоніда:
– Я в них відкрила для себе три чинники, що виразно окреслюють особу автора: його замилування до красного письменства, християнський вимір літератури і досліджень творчості письменників, прагнення у своєму творчому пошуку до розробки тем, які є свого роду «терра інкогніта». Пан Леонід є, без перебільшення, великою людиною. Він уміє вчити молодих, надихає їх іти в науку, щоби продовжити його місію, щоб молоді науковці робили відкриття на тих ділянках, які варто «засвітити». Мене він теж заохочував учитися. Наша плідна співпраця триває вже 13 років. Ми вдячні панові професору за те, що він чудовий педагог і опікується нами по- батьківськи.
Усі ці добрі слова, мовлені як в Україні, так і в Америці на адресу академіка Леоніда Рудницького, його самого не могли не зворушити до глибини душі:
– Ви мене переоцінюєте, забагато похвалили. Від усієї душі дякую вам усім за теплі привітання з нагоди моєї знакової життєвої дати й щирі побажання здоров’я й добра, запрошення приїхати до Івано-Франківська для участі в заходах до 150-річного ювілею Василя Стефаника. Дасть Бог, знову зустрінемося в любій моєму серцю Україні. Востаннє ми з представниками Прикарпатського університету бачились у Варшаві на міжнародній науковій конференції, де, до речі, виступали польською мовою. Я вдячний за приурочене до моєї знакової життєвої дати видання книги «Трьома мовами для трьох культур» ректору університету пану Ігореві Цепенді, її упоряднику пану Степанові Хоробу, який, можливо, заслуговує більшого визнання за цю монографію, ніж я сам, вдячний усім, хто був причетний до її появи. Бо то не штука увесь цей матеріал зібрати, скласти докупи, відредагувати. Зроблене вами буде найкращою пам’яткою для мене. Не думаю, що ця книга могла побачити світ деінде, а лише в Україні. Бо коли я почув від Степана Хороба пропозицію щодо видання Прикарпатським університетом книги моїх літературознавчих і культурологічних праць, написаних трьома мовами, то взагалі був подивований: скільки у вашому виші є студентів, аспірантів, які можуть читати всіма цими трьома мовами? Але ви тоді мені дали зрозуміти, що я недооцінюю знання українських студентів, зокрема і в царині іноземних мов. Але, зрештою, я впевнився, і вихід у світ цієї монографії ще раз підтверджує те, що українці прагнуть іти в Європу, тож активно цікавляться культурами інших народів, вивчають їхні мови. І для мене тепер найважливіше й вельми приємне те, що ви видали мою книгу трьома мовами, і її вже читають. Це теж певною мірою провіщає добре майбутнє української науки.
