З початком повномасштабної війни питання збереження української ідентичності за кордоном стало особливо актуальним. Багато українців, опинившись у вимушеній еміграції, намагаються не втратити зв’язок із рідною культурою. Доцентка кафедри початкової освіти та освітніх інновацій Карпатського національного університету ім. В. Стефаника та вчителька української мови у Школі українознавства в Йонкерсі, Нью-Йорк Соломія УШНЕВИЧ наголошує, що перспективи збереження національного генофонду можливе лише через консолідацію зусиль науковців та освітян по обидва боки океану. Тож її проєкт «Дослідження українського шкільництва за кордоном: проблеми та перспективи освіти в умовах цивілізаційних викликів вимушеної еміграції» набув особливої актуальності в умовах розширення міжнародної співпраці Міністерства освіти і науки України, а співробітництво КНУ ім. В. Стефаника зі Шкільною Радою при Українському конгресовому комітеті Америки (УККА) відкрило нові перспективи для української освіти в еміграції. В інтерв’ю газеті «Галичина» пані Соломія поділилася особистим досвідом адаптації в США, спостереженнями щодо особливостей американської початкової освіти, розповіла про виклики, з якими стикаються українські родини за кордоном і підкреслила важливість діяльності діаспори у збереженні національної ідентичності.

– Пані Соломіє, після початку повномасштабної війни Ви з родиною виїхали до США. Де оселилися і з якими труднощами зіткнулися під час адаптації?

– Насправді ми виїхали не одразу. Я не з тих людей, які піддаються паніці та впливу мас. Чітко пам’ятаю момент найбільшої тривоги, який згодом переріс у внутрішній неспокій. Червень 2022 року, я працюю на держаних екзаменах у ПНУ ім. В. Стефаника, після сигналу повітряної тривоги ми зі студентами пішли в укриття, у той час моя семирічна донечка сама в квартирі між двома стінами, а чотирирічна – в укритті дитячого садочку.

Це неабияке випробування для нервової системи. А також на ситуацію вплинули сімейні обставини. Погіршився стан здоров’я моєї мами, яка проживала в США… Виїхали офіційно, не порушуючи закони України – це принципово важливо.

Проживаємо у Нью-Йорку, і життя в мегаполісі стало для мене порятунком в період глибокої внутрішньої кризи. Кожен проживає такий стан у свій спосіб, але мене трішки відпустило, коли я потрапила в Музей мистецтва Метрополітен. «Прогулявшись» серед культурних епох, творів живопису, скульптури й архітектури, я почала морально і психологічно новий відлік. Звичайно, була підтримка родини. Однак розгубленість, відчуття провини, відчай, втрата звичних життєвих патернів – це те, що прожила особисто.

– Чого Вам найбільше бракує в Америці з українського життя, крім, звісно, дому та рідних? Чи є якісь культурні аспекти та традиції, яких не вистачає?

– Мені бракує якісного спілкування, звісно, через мовний бар’єр, відсутність сформованого середовища, нашого українського вміння «говорити з душею» про все на світі. Американське суспільство дуже матеріалізоване й прагматичне, люди багато працюють, іноді на кількох роботах. Економіку побудовано так, що кожен – це гвинтик великої машини, всі виснажені й очікують відпустки. Шукаючи житло, ставила такі умови: якнайдалі від російськомовних районів, щоб були школи для дітей із добрим рейтингом, українська церква і рідномовна громада поблизу. Це тривалий процес прийняття нової ситуації, адаптації до неї, та однозначно – не асиміляції. Надважливо залишатися українцями з власним етнокультурним стрижнем і позицією.

– Як оцінюєте американську початкову школу? Чи справді вона краща за українську, чи просто інша?

– Як людина, котра ментально закорінена в національний ґрунт і працює в системі освіти більше 25 років, ціную надбання початкової ланки української освіти. Серед її переваг – увага до читання, заучування на пам’ять, каліграфія, диференціація предметів, активний культурно-інтелектуальний розвиток: походи в театри і музеї, екскурсії, відзначення національних свят, система гуртків і секцій.

Двоє моїх дітей навчаються в американській державній початковій школі. Навчання в ній передбачає основи читання та письма, математики, а також вивчення основ природничих та соціальних наук. Головна відмінність початкової школи в Америці від української, скажімо, – в інтеграції галузей і що школярі пишуть лише друкованими літерами. Найбільше мене вразило, що використовують олівці. Тому, якщо вказуєш на помилку, швидко її виправляють.

Щороку в тому чи іншому класі змінюється вчитель та оновлюється склад учнів. У цьому вбачаю перевагу, бо це сприяє формуванню стресостійкості, швидкої адаптації, розширення міжособистісного спілкування, вміння здобувати лідерські якості. Добре поставлено роботу з вивченням англійської мови для дітей емігрантів, сформовано спеціальні групи, за якими закріплено вчителів, та розроблено тестування за рівнями володіння мовою. На високому, я б навіть сказала, на взірцевому рівні – система інклюзивної освіти, що сприяє соціалізації дітей з особливими освітніми потребами.

– З якими основними проблемами та викликами в освіті стикаються українські батьки дошкільнят у США?

– В Америці дошкільна освіта не обов’язкова, і практично немає державних садочків для дітей раннього віку: від півтори до трьох років. А приватні дошкільні заклади – дуже дорогі. Вражає відсутність повноцінного харчування: лише снеки, які діти приносять із собою, а замість ліжок – каремати на підлозі й покривала. Дошкільні заклади працюють із сьомої ранку й лише до 15-ї год.

Для сімей із низьким рівнем доходу існують безкоштовні садочки в рамках федеральної програми «Head Start». Їхню освітню програму для дітей від трьох до п’яти років засновано на принципах соціального, фізичного, емоційного та когнітивного навчання, і це дає достатній рівень підготовки до школи. Однак у більшості новоприбулих українців – тимчасовий статус, що ускладнює зарахування їхніх дітей в дошкільні заклади.

– Якою є мережа українських шкіл, україномовних освітніх центрів у США?

– У різних штатах ситуація з українськими освітніми осередками різна. Українське шкільництво в Америці має понад 130-річну історію. Перша українська доповнююча школа постала при греко-католицькій церкві в Шамокіні (Пенсильванія) 1893 року. Мережа шкіл українознавства простягається від Бостона в штаті Массачусетс до міста Кент у штаті Вашингтон. Більшість шкіл мають програми від дитсадка до 11-го класу, одначе п’ять шкіл працюють за повною програмою до 12-го класу.

Предмети навчання включають українську мову та літературу, історію, географію та культуру. У деяких школах викладають основи релігії. Школи українознавства впродовж багатьох десятиліть забезпечують американцям українського походження, українським дітям останніх еміграційних хвиль можливість здобувати середню освіту рідною мовою. Свідоцтво про закінчення української школи дає перспективи її випускникам здати випроби з української мови як іноземної під час навчання в американському коледжі. Звісно, якщо це дозволяє політика навчального закладу.

Директивним органом, що корегує й контролює роботу Шкіл українознавства є Шкільна Рада при УККА, створена 1953 року. Сьогодні у штатах, де є велика кількість вихідців із України, українська освітня модель працює злагоджено, звичайно, змінюються запити учнів різних еміграційних хвиль.

– Виховуєте двох донечок в англомовному середовищі… Яким чином зберігаєте їхню українську ідентичність?

– Сповідуємо традиційні українські цінності: діти навчаються у школах українознавства, беруть участь у літніх таборах та молодіжних організаціях, таких як СУМ (Спілка української молоді, – авт.) та Пласт. Вони активно долучаються до мистецьких заходів, громадянських акцій, громадських ініціатив, національних свят та фестивалів.

Термін «родинна педагогіка» добре знайомий прикарпатським освітянам, позаяк він увійшов до науково-педагогічного обігу завдяки гуманістичній концепції родинного виховання доктора педагогічних наук, професора Мирослава Стельмаховича. До «родинної педагогіки» ми відносимо домашні традиції, сімейні реліквії та спілкування рідною мовою. Переконана, що стійка та усвідомлена етнічна ідентичність є безумовним чинником збереження та розвитку етнокультурної самобутності українців.

– Як українська діаспора у Вашому регіоні США долучається до збереження українськості та підтримки України за кордоном, особливо в умовах війни?

– Доля звела нас з українською спільнотою Йонкерса – передмістя Нью-Йорка. Перші українські пілігрими поселилися на цих теренах 1891 року, були вихідцями з Пряшівщини й Закарпаття, Галичини. У церковних книгах знаходимо таку згадку: «В липні 1904 р зроблено оголошення, що перша Українська бурса під патронатом святого Миколая відчинила свої двері 1904–1905 рр.». З останньою еміграційною хвилею вимушених переселенців кількість українців збільшилася. Зрозуміло, що статистичних даних немає, але можемо орієнтуватися на чисельність дітей в Школах українознавства штату Нью-Йорк.

Що ж до волонтерської діяльності та фінансової підтримки, то діаспора працює на адвокацію України в усіх сферах. Однак тут завжди важливою є позиція України та її керівництва нашої держави. Та все ж вважаю, що й на цьому етапі її історії нам важливо жити й діяти в такий спосіб, щоб не було соромно перед дітьми та власним майбутнім. Не говоритиму про особисті фінансові донати – про це знають люди з якими співпрацює наша родина. Скажу лише про офіру 30-го відділу Союзу українок Америки, в якому працюю пресовою референтною. Щороку донатимо близько $ 15 000 на потреби України.

– Як можна ефективно плекати етнокультурну складову української освіти за кордоном як на державному рівні, так і на рівні громад та родин?

– Переживаємо переломний історичний момент у переформатуванні української освітньої парадигми за кордоном. Уперше запити українського шкільництва в діаспорі в Україні почули. Міністерство освіти й науки повернулося обличчям до педагогічної спільноти в еміграції. Наприкінці травня 2025 року завершився «Освітній марафон» – спільний проєкт Світової координаційної виховно-освітньої ради Свiтового конґресу українців та Міносвіти і науки. Охоплено майже 1000 освітян із 61 країни і 357 освітніх осередків світу різного типу. Представники МОН України відповіли на понад 700 освітніх запитань українського шкільництва діаспори. Вдалося створити майданчик для взаємодії профільного міністерства із представниками українського шкільництва з усіх регіонів та континентів.

Заступниця міністра освіти і науки Надія Кузьмичова наголосила, що понад 360 тисяч дітей навчаються за кордоном і паралельно здобувають освіту в українських школах дистанційно. Тому важливо, щоб кожна дитина, незалежно від країни перебування, мала доступ до якісної української освіти. У перші дні червня МОН України запустило платформу для реєстрації на програму українознавчого компонента. Це скорочена програма для дітей, які тимчасово перебувають за кордоном і зокрема дистанційно навчаються в українських школах. Вона дає змогу уникнути подвійного навантаження та підтримати зв’язок з Україною через освіту. Предмети, які дитина опановує у місцевій школі за кордоном, перезараховують до української освітньої програми. Для цього міністерство розробило шкалу переведення оцінок для визначеного переліку країн, де проживають українці.

Також працює Міжнародна українська школа (МУШ) – це унікальний державний освітній заклад, який з 2007 року робить якісну українську освіту доступною для дітей у будь-якій точці світу. З початком повномасштабного вторгнення, МУШ стала справжнім освітнім хабом для тисяч українських дітей, забезпечуючи безперервність навчання для учнів, які перебувають за кордоном, на тимчасово окупованих територіях або у регіонах, що потерпіли від бойових дій.

Отже, можемо стверджувати, що традиційна етнокультура є важливим ресурсом, який допомагає суспільствам долати кризи, зберігати свою унікальність та інтегруватися у світовий культурний простір, не лише виступаючи маркером національно ідентичності, а й формуючи духовну основу для розвитку нації.