Одного недільного дня мав можливість спостерегти, як в історичному серці Івано-Франківська – біля будівлі міської ратуші – з десяток небайдужих містян стояли й слухали пісні юних співаків і співачок під орудою нестримних і невтомних активістів громадської спільноти «Ми об’єднані любов’ю». А під акомпанемент мелодійних дитячих голосів волонтери біля входу до приміщення колишнього Станіславського магістрату провадили збір коштів на допомогу черговому бойовому підрозділові ЗСУ й на знак вдячності вручали кожному доброчинцеві його шеврони.
Власне, таке добродійне дійство – збори на дрони, тепловізори чи інші фронтові невідкладні й важливі потреби завдяки старанням юних і талановитих учасників проєкту «Ми об’єднані любов’ю», як «Галичина» свого часу писала, триває щонеділі на різних майданчиках Івано-Франківська вже давно. І зі співорганізаторкою благодійного проєкту «Ми об’єднані любов’ю» Наталією Романюк спілкувався того дня теж не вперше. Але цього разу – на прохання самих волонтерів. А спонукала їх звернутися до журналіста газети «Галичина», як вони самі зазначили, велика байдужість значної частини літописців волонтерства – так я називаю медіа, що пишуть про життя в тилу, – до благодійних старань і рутинної праці юних прикарпатців.
– Вже минає майже два роки, як ми разом з талановитою молоддю зорганізувалися, щоб допомагати ЗСУ, – розповідає Наталія РОМАНЮК. – Щонеділі з 12 до 18 години збираємося на площах Міцкевича, або Ринковій, щоб своїми концертними програмами збирати кошти для потреб наших захисників. За цей період уже сформувалося стійке осердя нашої команди. Тобто впродовж цього порівняно тривалого часу участь у благодійних акціях беруть одні й ті самі діти та дорослі.
Звісно, дуже перепрошую, якщо когось з юних волонтерів і волонтерок тут не назву. Але передовсім наша опора у цьому проєкті – це його засновниця Ірина Шабан і четверо її вихованок з вокальної школи «Krіstals Vois» – Ангеліна Шуплак, Марго Лябига, Марго Савіцька та Юліана Баралецька. Ці дівчата постійно з нами. А ще хочу з вдячністю назвати як активних учасників нашого проєкту вокалісток Анюту Анкалюк, Яну Панищак, сопілкаря Андрія Радчука, артистку естрадного мистецтва Марічку Фелик, засновницю вокальної школи «Sun Vois» Cофію Новосельську, продюсерський центр «Star Tim» й вокальну школу Ксенії Пранничук, а також школярів зі Старого Лисця Анастасію Тарасюк, Вікторію Волосянко, Анастасію Феденько та Ангеліну Говзан.
А ще в нашій команді Віталій Гладенко пише музику і виконує пісні на слова Міхи – поета з Бучі. Ми з Мар’яною Цалко – співорганізаторки проєкту, а також серед лідерів команди Оксана Михайлова, яка знімає відео і разом з М. Цалко веде нашу сторінку у соцмережі, та Олег Нетецький – наш фотограф.
– Чи відчуваєте Ви, Наталіє, та інші учасники благодійного проєкту «Ми об’єднані любов’ю» якісь перешкоди у своїй волонтерській праці?
– Ні, ми працюємо щонеділі за будь-яких погоди й обставин, щоб підтримати наших захисників. Діти – молодці! Я хочу, щоб нарешті мене почули: наші юні волонтери й волонтерки є не лише прикладом небайдужості для нашого міста, а й гордістю всієї України. Вони допомагають ЗСУ без примусу, свідомо і з власної волі, хоча й працюють на канікулах чи у вихідні. Ці діти – патріоти своєї держави, люблять Україну й переймаються долею воїнів, бо мріють жити на своїй вільній землі. Тому я дуже хочу, щоб про них почули і щоб їх побачили, мрію, щоб про них писали й показували їхню працю на телебаченні. Розумієте, дітям дуже потрібна мотивація, адже вони виборюють не лише своє майбутнє, а й України загалом. Бо тільки за підтримки надійного тилу воїни ЗСУ мають можливість боротися з ворогом і черпати бойовий дух. Я це знаю точно, тому що постійно спілкуюся з нашими захисниками. Їм така підтримка дуже важлива.
– Яка, на Вашу думку, нині найбільша проблема для розвитку волонтерського руху загалом?
– Байдужість, байдужість і ще раз байдужість значної частини нашого суспільства. Напевно, люди звикли до війни. На наші благодійні акції приходять з різних причин – в одних рідні на війні, інші в такий спосіб дякують Богові за життя, хтось хоче бути причетним до підтримки ЗСУ. А от дехто й не навертається до того – просто очікує, що війна сама собою закінчиться і якось воно буде. Тож я хочу таких запевнити: не тіштеся марними сподіваннями – без героїзму й незламності ЗСУ та надійного тилу війна з російськими загарбниками не закінчиться ніколи.
– Якою, на Вашу думку, має бути підтримка юних волонтерів – мали б відвідати їхній виступ якоїсь неділі керівники області й міста й публічно подякувати їм?
– Ні, я кажу не про це. Я часто бачу, як по радіо чи на телевізії розповідають про дітей – їм присвячують книжки, програми тощо. А про наших дітей-волонтерів – майже ніхто ні слова. Звичайно, крім журналістів газети «Галичина» і радіо «Вежа», зокрема Олени Колотенко, ведучої програми «Вранішня пташка». Більше, на жаль, ми нікому з представників місцевих медіа нецікаві. Я не про себе кажу, а про дітей – їм це дуже потрібно і вони заслужили на увагу.
Мало того, нещодавно вийшла друком велика за обсягом книжка Тетяни Мадриги «В єдності – сила» про прикарпатських волонтерів, про різні школи, ліцеї, окремих людей, спільноти, благодійні згромадження тощо, які своєю добровільною працею допомагають ЗСУ. Я нікому не докоряю у тому, що наші юні волонтери, образно кажучи, у тому волонтерському списку, поданому в цьому виданні, не значаться. А просто переконана, що було б дуже добре, щоб і про дітей з нашого проєкту «Ми об’єднані любов’ю» хтось написав хоч кілька слів у контексті літопису прикарпатського волонтерства. Адже вони, повторюю, не рахуються ні зі своїм здоров’ям, ні потраченим вільним часом, ні з улюбленими позашкільними заняттями та прогулянками з друзями, ні з погодними умовами й домашніми обставинами...
Я переконана, що в жодному місті немає таких дітей, як наші, котрі б так само вже два роки поспіль невтомно щотижня виступали з концертами просто неба в місті й збирали офіри на підтримку Сил оборони України. Свого часу я вже порушувала питання про інформаційну байдужість до юних івано-франківських волонтерів нашого проєкту. А мені відповіли, ніби в нашої команди, мовляв, немає своєї аудиторії – на такі виступи мало хто з людей ходить, хіба що рідні самих волонтерів та їхні друзі, а ще випадкові перехожі та деякі гості міста. Таке ставлення до волонтерської праці дітей нас дуже обурює. Тож відповіла на такий закид, що ми не працюємо на аудиторію, піар і не витрачаємо кошти на рекламу, а все до копійки йде на нашу перемогу над ворогом. Бо головне – зібрати кошти і допомогти ЗСУ.
– Що ж мотивує дітей до волонтерської роботи, що вони й попри інформаційний вакуум навколо своєї діяльності трудяться не покладаючи рук?
– Головна мотивація – велике бажання допомагати українським захисникам. Діти дуже добре й не за віком розуміють, що відбувається в Україні, і хочуть своєю працею наближати час перемоги. Така їхня альтруїстична позиція є і для нас, дорослих, своєрідною великою мотивацією. У часі війни маємо тут, у порівняно спокійному тилу, відмовитися від життєвого комфорту, від улюбленого у мирні роки дозвілля і всі як один допомагати ЗСУ.
Тож закликаю всіх охочих підтримувати перевірені збори коштів для потреб наших воїнів. Це надзвичайно важливо. Перемога залежить не тільки від наших захисників, а й від кожного з нас. Не дорікаймо і не осуджуймо когось, а починаймо з себе. Якщо вагаємося чи не знаємо, як бути, то запитаймо себе: а що я зробив, щоб у нашій країні настав мир і спокій? Бо відповісти собі чи своїм дітям на це запитання після перемоги буде ще важче…
Того дня було холодно й вітряно. А ще від почутого – про недостатню увагу нашого суспільства до саможертовності юних волонтерів – ставало гірко на душі. Навіть видавалося, що інформаційну війну Україна вже програла. Та поки ми з Н. Романюк та М. Цалко бесідували осторонь, заховавшись під будівлею ратуші од різких поривів вітру, концерт тривав. Одні виступи змінювали інші – і все на імпровізованому подіумі відбувалося послідовно й чітко.
І тут пані Наталія, загорнена в полотнище національного прапора, змережане підписами вдячних воїнів, звертає мою увагу: юні волонтери їхнього з Мар’яною проєкту так злагоджено працюють і досконало знають свої обов’язки, що навіть 20-хвилинна відсутність модераторів концертного дійства не позначається зле на його перебігові. «Ми об’єднані любов’ю», резюмує вона, надзвичайно зорганізовані, свідомі своєї мети й по-дорослому відповідальні за ту суспільно значущу справу, яку виконують. І працюватимуть так і надалі, як би хто до того не ставився, здобуваючи водночас і відповідний гарт та належну підготовку до самостійного життя і його випробувань.
