На початку травня яблунева заметіль витанцьовує по Яблунівщині, фівкаючи пелюстковим розмаєм, а Березови з пташиною лету – одна із яскравих перлин гуцульської неповторності – своєю свіжою палітрою весняних фарб у пригоршнях гір стають схожі на святкову і розмаїту березівську вишиванку.
Як бажаний гість і журналіст мандрую в Нижній Березів. Там родинне обійстя Марії Левицької – відомої у селі 85-річної «Марічки» чи «Артистки». Знайти осідок Левицьких-Геників не важко, бо в селі гнізд бузькових багато, а у Горішному Куті Нижнього Березова – тільки на стовпі, що на подвір’ї біля дуже давньої, вкритої драницями і зведеної з плениць – навпіл розпиляних смерекових колод, їх дерев’яної хати. Невеличка і приземкувата будівля, яка колись була життєвою колискою не одного покоління родини, сьогодні, як літня і шляхетна газдиня, гонорово запишнилася поруч із поважною і новозбудованою сучасною кам’яницею. Розумію, що організатори свята про нас подбали заздалегідь і навіть водія рейсового автобуса належно поінформували, бо він доправляє сторонських ледь не до газдівського порога. Ще на воротах приїжджих гостей зустрічає у святковій гуцульській ноші ініціаторка і організаторка культурного дійства – літературної етнографічної години «Березівський хліб – від покоління до покоління» – Ганна Василівна Вітковіцька, завідувачка бібліотеки Нижнього Березова Яблунівської громади і багаторічна чільниця письменницької спільноти «Березівські літературні посиденьки», та запрошує на храм хліба і слова. Дивне, але бажане і знайоме у журналістській роботі почуття першини приступає, коли починаю розуміти, що як представник «Галичини» маю велику честь бути єдиним з усіх медійників Прикарпаття свідком творення березівської гуцульської неповторності.
А дивуватись від серця того дня було чим – першини не бракувало, адже храм хліба і слова, як я після завершення означив побачене дійство, відбувався не у Народному домі, не у сільському Будинку культури чи освітньому закладі, а у просторій світлиці Левицьких-Геників – бабусі Марічки, її доньки поетеси Анни та берегині і шанувальниці березівської давнини внучки Марії. Як і годиться для гостя після довгої дороги, я спершу потрапляю в обійми спілкування з Марією (Марічкою) Левицькою – найстаршою і легендарною слугинею культурної царини Нижнього Березова. Якщо коротко і образно сказати, то ця жінка – жива скарбниця звичаїв і традицій рідного села. Вона любить слово поетичне і сценічне, знає і береже його та щиро популяризує серед людей. Сидимо на лавці і балакаємо на осонні під вікнами давньої хати, якій, на думку господарів, вже давно-предавно минуло сто чи й більше років. Час не підганяє, тож переповнююся передчуттям вражень. Спостерігаю, як неквапом, але дружно і гучно на обійстя сходяться по-празничному причепурені молоді дівчата, розквітлі жінки і поважні сиві газдині, учасники культурного – літературного і краєзнавчо-етнографічного заходу. Учасниці співочого гурту провадять останні репетиції просто неба – серед старожитностей побуту на акуратно покошеному і впорядкованому родинному подвір’ї. Ганна Вітковіцька, як окрилена птаха, літає з кутка в куток – встигає і учасників літературної етнографічно-краєзнавчої години зустрічати і кожного словом підбадьорити, і сценарні настанови давати – переживає і пильнує, щоб все було готове до перебігу заходу. А зверху – зі свого розлогого гнізда – зирить пара дзьобатих та окатих лелек – птахи, гучно клекочучи, діляться поміж собою першиною ще не бачених вражень.
Організація свята вражає – є чому вчитися і вчитися – все продумано і до ладу, як у єдиній дружній і багатоликій культурній родині…
– Те, що ми побачили, почули і пережили сьогодні, схоже на своєрідне священнодійство, – ділиться враженнями начальник відділу молоді, спорту, культури і туризму Яблунівської селищної ради територіальної громади Микола Сулятицький. – Посеред світлиці – стіл, а на столі житній хліб, яким ми причастилися і духовно, і тілесно. А головно – спогади і розповіді про те, що нестримно втрачається за пеленою часу або через реалії сьогодення, або й людську недалекоглядність, яка часом причавлює ті речі, які потрібно тримати і розвивати. Богу дякувати, що у нас є люди, які добре про це пам’ятають і розуміють. Відрадно, що поруч зі старшим є молодше покоління, яке підтримує наші звичаї і вболіває за них. Добре, що традиції передаються і зберігаються. Ми бачили сьогодні, як випікається житній хліб і весільний коровай чи, як ще у нас кажуть, короговай. Добре, що нам вдається заохотити людей, які вміють і хочуть ділитися своїми знаннями і майстерністю, підтримуючи унікальність Яблунівщини. Адже, крім Березовів, у нашій громаді є й інші села – Люча Стопчатів, Уторопи, Текуча, Акрешори, Яблунів, які також мають свої яскраві і неповторні традиції. А всі разом утворюють свого роду симбіоз нашої культури. Ми у територіальній громаді, яка налічує 11 населених пунктів, зберегли всі будинки культури і всі бібліотеки. Тож те, що сьогодні відбулося у Нижньому Березові, не випадковість, а традиція – кожна із сільських бібліотек має щороку підготувати і провести два чи три культурно-мистецькі заходи. Розуміємо, що час складний, але йдемо до людей…
Відрадно і показово, що представники культурної сфери громади разом зі своїм чільником не тільки були присутні у часі літературного етнографічно-краєзнавчого заходу, а й взяли у дійстві активну участь. Найпросторіша світлиця у помешканні Геників-Левицьких того дня переобразилася в імпровізовану і затишну концертну залу – зі сценою і місцями для шанувальників. Присутні мали змогу не тільки переглянути фільми своєї землячки Ірини Влашинець – про традиції випікання весільного короваю та житнього хліба у Нижньому Березові, а й почути добрі поради безпосередньо з вуст присутніх за столом героїнь кінострічок старшого і молодшого поколінь – Юлії Малкович, Галини Арсенич чи Марії Ільницької, познайомитися з давніми рецептами випікання житнього хліба і весільних короваїв. Відтак присутні насолоджувалися працею сільських пекарів та народною застільною піснею «Зеленеє жито, зелене…» і неймовірно ліричними вокальними творами «Леле-лелеко, ой не неси літа далеко…» та «Милий за рученьку тисне…» на слова поетеси Ірини Влашинець у виконанні вокального гурту неповторних жіночих голосів. Хліб славили і поезією учасників творчого згромадження «Березівські літературні посиденьки», якому виповнилося десять років. Свої вірші про хліб читали Оксана Клим’юк, Анничка Тимофій, Надія Манжуєва та Галина Цвітковська. Дякували за відзначення грамотами з нагоди творчого ювілею. А за цим неповторним дійством відчувалася вправна рука його диригента – Ганни Вітковіцької.
Ганна ВІТКОВІЦЬКА, завідувачка бібліотеки села Нижнього Березова і керівниця письменницької спільноти «Березівські літературні посиденьки»:
– Я вже десять років очолюю літературну студію, яка об’єднує понад тридцять митців слова і відзначає своє перше 10-річчя. Наймолодшому учасникові нашої творчої спільноти виповнилося лише 14, а найстаршому – 85. Відбуваються наші зустрічі, приблизно, по чотири рази на рік. Але час війни вносить свої корективи, тож орієнтуємося на людей і їхні життєві обставини.
– Як і чому, Ганно Василівно, Ви вибрали тему хліба?
– Ідея виникла давно, а цьогоріч ми її реалізували. Чому хліб? У нашому селі дуже багато талановитих людей. Можна проводити заходи, присвячені не тільки пекарям, а й вишивальницям, майстриням кептарів чи постолів. Тому що люди відходять, а з ними губиться і їхній життєвий досвід і традиції. Є створені фільми, які залишаться і для нас, і для всіх охочих в різних регіонах України. Наприклад, фільм про березівський коровай, у якому головною героїнею як майстриня-пекарка стала мама лауреата Шевченківської премії Івана Малковича – Юлія Малкович, вже побував не тільки у Києві, а й за кордоном. І це дає добрі плоди.
– Як Вам вдається згуртовувати людей?
– Ми сьогодні проводили літературну етнографічно-краєзнавчу годину у помешканні найстаршої газдині – Марії Левицької (Марічки), її доньок поетеси Анни Геник-Левицької та Галини Левицької, збирачки, популяризаторки і примножувачки березівських старожитностей онучки Марії та внука Івана. Я працюю у селі вже багато років, зокрема вже 25 років у культурній сфері. Щонайперше я зуміла свого часу згуртувати навколо себе молодь. Ми тоді також були ще молоді. Саме ще у ті роки я заснувала при бібліотеці клуб «Гуцульська криниця», де ми збирали і відтворювали березівські народні звичаї та обряди. Свого часу ми з березівським весільним обрядом побували на фестивалі у Пирогові і посіли перше місце.
– Що для Вас важить така робота?
– Для мене робота – це передовсім люди, люди – понад усе. Люблю людей, маю талант сходитися з людьми і згуртовувати їх. По-перше, ми у селі всі співпрацюємо – і клуб, і школа, і церква, і адміністрація. Всі підтримують і допомагають одне одному. Якщо це потрібно – люди залишають усі домашні справи і долучаються до того чи іншого культурного заходу. А по-друге, у нас у березунів є така, образно кажучи, жилка любові до культурного життя. Все робимо не з примусу, а з охотою і радістю. А ще ми завжди шукаємо у своїй роботі родзинку чи першину, щоб зацікавити і здивувати людей. Бо добре розуміємо, якщо втратимо культуру – втратимо державу…
А як завершальний акорд, вирвавшись із помешкання, над родинним обійстям Левицьких-Геників багатоголосо лине давня і неповторна березівська гаївка – і учасники дійства, і гості свята хліба виконують давню «Вербову»:
Ой, на горі, на горі – жито, жито,
На долині – овес, на долині – овес,
Як задзвоніт усі дзвони, як задзвоніт усі дзвони,
Скажут люди «Христос Воскрес!», скажут люди «Христос Воскрес!»…
