З початком російської агресії проти України чимало аспектів, пов’язаних з армією чи іншими силовими структурами України, зазнали значних змін. Оновлюються військова форма, шеврони та емблеми, кольори беретів, назви військових частин і звань. Так само змінюються і традиції вшанування героїв. Як і в будь-якій сфері, зміни мають своїх прихильників та противників, що намагаються чинити опір.

Одним з питань, довкола якого точиться чимало дискусій, є роль жінок-військовослужбовців у Збройних силах України. За час від відновлення незалежності України й до 2014 року вони могли служити переважно на штабних посадах, у медичних установах чи в підрозділах зв’язку. Така перспектива нагадувала стереотипну роль жінок у суспільстві ХІХ століття.

Але почалася війна, й появилося чимало історій про хоробрість та вправність жінок на бойових посадах у добровольчих підрозділах, а згодом і в регулярних формуваннях, і про чоловіків, номінальних захисників, які ховалися від військових повісток. Це й обумовило зміни в армії, внаслідок яких скасували обмеження для жінок-військовослужбовців обіймати певні посади. Правда, не без спротиву старої бюрократичної системи, ще вельми живучої в нашій державі, їм дозволили обіймати бойові та командні посади нарівні з чоловіками. Це відкрило можливість для багатьох жінок реалізувати свій потенціал.

Скажімо, командирка кулеметного відділення 72 ОМБр ЗСУ Віта зазначає, що «самореалізація жінок в армії з перспективою їхнього кар’єрного зростання – то все на користь держави». За її словами, військова служба – це робота, яка приносить задоволення та виконується на порядок краще. А за нею – й командирка танка N.: «Я хотіла зламати стереотип про те, що танкістами, а особливо командирами танків, можуть бути лише чоловіки. Це до снаги й жінкам» (зі статті Юрія Макарова «Про армію, за яку не соромно». Тиждень. 2021 №47).

Цього року вперше в історії новостворених Сил спеціальних операцій Збройних сил України жінка-військовий змогла успішно пройти відповідний курс підготовки, який зазвичай долають лише 10 відсотків усіх претендентів. Уперше жінка – полковниця медичної служби Тетяна Остащенко, яка недавно отримала звання бригадного генерала, очолила медицину ЗСУ. Триває робота щодо повного скасування будь-яких обмежень за гендерною ознакою, зокрема щодо служби на кораблях. Для порівняння: у США цього року жінка-офіцер Емілія Бадерншмідт уперше почала командувати атомним авіаносцем CVN-72 «Авраам Лінкольн».

Тепер фізична сила чи витривалість вояків і навіть зброя чи військова техніка втрачають провідну роль у сучасних війнах, поступаючись гібридним методам їх ведення, вмінню чинити інформаційний спротив чи здійснювати кібератаки. У таких умовах важливого значення набувають комунікації – як між державами-партнерами, так і в самій армії, між військовими й цивільними в районі конфлікту. А здібності до комунікаційних навичок належать до сильних рис жінок.

Якось радниця головнокомандувача Збройних сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова зазначила, що надання рівних прав у війську – одна з вимог міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ та НАТО: вони активно стежать за реформами в цьому напрямі і розглядають їх як першочергові заходи. За її словами, в нашій армії залишаються ще деякі дискримінаційні положення, серед них – звільнення з військових вишів вагітних курсанток, а також потребує впорядкування й питання рівного залучення до нарядів на військовій службі, адже нині для жінок існують в цьому певні статутні обмеження.

Правда, ставлення до жінок-військовослужбовців у бойових підрозділах краще, ніж у штабах чи тилових частинах і допоміжних службах. Там їх залучають до виконання завдань нарівні з чоловіками, що допомагає армії впоратися з проблемою недостатньої укомплектованості в підрозділах. Радник головнокомандувача підкреслює, що жінки-військовослужбовці доволі часто можуть виконувати завдання не лише нарівні з колегами-чоловіками, а й краще від них. Це приводить до здорової конкуренції всередині колективів, що позитивно впливає на боєздатність частини загалом і поліпшує комунікацію командирів із підлеглими. Час відходити від застарілого стереотипу, який досі панує в суспільстві, про жінок як тільки про красунь-берегинь.

«Ми всі рівні, і треба це прийняти, – каже В. Арнаутова. – Є жінки, яким за будь-яку ціну треба бути на передовій, захищати свою державу в бою. І суспільні закони не мають їх стримувати. Утім, це так само стосується і чоловіків. Маємо в будь-яких ситуаціях ставитися до всіх однаково». Така рівність сприяє формуванню солідарного суспільства, в якому кожен громадянин справді має рівні права, можливості й обов’язки, розуміє і поважає інтереси тих, хто його оточує.

Вісім років триває російсько-українська війна. Росія займає 1/8 частини світу, а їй усе мало. Росіяни «народ невиліковно хворий на шовінізм, бундючність, самовозвеличення перед іншими народами і з п’яною деградацією», – пише дипломат і письменник Юрій Щербак. Протягом сотень років заради примарної імперської ідеї Росія приносила в жертву мільйони життів і далі загарбує чужі території. І нині вона знову загрожує масштабним вторгненням в Україну...

У російсько-українській війні уже загинуло 13 жінок-військовослужбовців. Тож назріла потреба, щоб усі чоловіки призовного віку, які з різних причин ухиляються від служби у Збройних силах України, сплачували протягом певного часу відповідну суму на оборону, адже в цей період їх охороняють жінки-військовослужбовці. А загалом в Україні час вивчати досвід Ізраїлю, в армії якого служить майже стільки ж жінок, як і чоловіків…

Громадських і персональних ініціатив, спрямованих на вшанування пам’яті захисників України дуже багато і вони різні, адже важливо шанувати військових, ветеранів війни. Тепер 14 жовтня вже офіційно вважається Днем захисників і захисниць України. Тобто це професійне свято не лише для чоловіків, а й жінок, які боронили й боронять нашу державу, причому роблять це успішно.

Українці є активними співтворцями колективної пам’яті про російсько-українську війну. Ініціатив щодо цього дуже багато і вони вельми різні. Наприклад, фронтовичка Марія Берлінська і активістка Любов Шипович заснували меморіальну стипендію імені загиблого добровольця Богдана Радченка, яку надають ветеранам російсько-української війни для навчання.

Завдяки таким самим, сказати б, «низовим» ініціативам у Києві створено сквер імені Василя Сліпака – оперного співака, добровольця, який загинув у червні 1916 року на Донбасі. Із 2017 року лобіювала це питання на рівні владного Олімпу громадська спілка «Музичний батальйон», поки не домоглася того. Після тривалої боротьби за виділення земельної ділянки на Андріївському узвозі Київська міськрада врешті затвердила назву меморіального скверу й оголосила переможця конкурсу проєктів із його впорядкування.

З рекомендаціями Українського інституту національної пам’яті в місцевих краєзнавчих музеях з’явилися експозиції, присвячені подіям восьмирічної російсько-української війни на Сході.

Про наших воїнів – захисників і захисниць держави – маємо постійно пам’ятати й їх належить шанувати, бо вони – нащадки не лише вояків УПА, січових стрільців та козаків, а й «по жіночій лінії» ведуть свій родовід, можливо, аж від скіфських амазонок, яких свого часу взяла було під Свій захист Сама Богородиця…

Скільки орд топтали Україну, але зламати її дух не змогли і не зможуть, доки на службі в її народу перебувають такі самовіддані охоронці-берегині нашої державної суверенності.