Не раз чуємо обурення деяких українців, що, мовляв, негідно називати «фронтом» культурні потуги у допомозі ЗСУ у регіонах відносного тилу, тому що фронт там – на передніх рубежах. З одного боку, розумію кожного, хто так думає, але водночас не погоджуюся з їхніми міркуваннями. З другого боку, переконаний: саме через легковажне ставлення до культури та спадкове з часів радянщини тавро вторинності ми свого часу вщент програли культурний та інформаційний фронти і тому вже 11 років вимушені ціною численних життів українців тримати фронт, але уже воєнний. На мою думку, міцні редути українського культурного спротиву у час війни з російськими загарбниками закладаються не лише зі зброєю в руках – на лінії пекельного вогню, а й у порівняно тилових регіонах – у кожній українській громаді.

Молода художниця Ольга Чолінська, засновниця художньої студії «Творча майстерня» у Калуші і викладачка Калуського центру художньої творчості дітей, юнацтва та молоді Калуської міської ради, народилася і зростала у селі Станькова на Калущині. Навчалася у сільській школі, відтак у Калуському коледжі культури та мистецтв, Інституті мистецтв Карпатського національного університету ім. В. Стефаника. Упродовж пів року персональні авторські виставки Ольги Чолінської відбулися у містах Калуші, Івано-Франківську, Рівному, Тернополі та інших. Після відвідин Калуша і спілкування з майстринею пензля я її художню студію у приміщенні однієї з калуських багатоповерхівок однозначно назвав «майстернею гідності».

– Мій вибір стати художницею багатьох у моїй родині здивував, – розповідає художниця Ольга Чолінська, – бо мало хто у глибині душі вірив, що з цього вийде щось путнє і ця професія може мати для мене майбутнє. Коли я казала, що стану художницею і зароблятиму кошти своїм талантом, то з мене сміялися: мовляв, чи я колись виросту, чи й далі залишуся у своїх фантазіях. Але мама мене підтримала. Я дуже швидко подорослішала, адже у 17 років народила донечку. Через якийсь час таки стала художницею, виховую двох донечок Марію та Іринку, а тепер мистецтво – це мій світ і моє життя, хоча моя творча дорога була довгою й непростою.

Спочатку я захопилася декоративно-прикладним мистецтвом – виготовляла сувенірні іграшки і присвятила їм чимало років життя, побувавши з виставками у багатьох містах України. Але у якийсь момент відчула, що роблю щось не те – не своє. До 30 років я жила у рідній Станьковій та активно творила пейзажі, займалася живописом і організовувала авторські виставки. До речі, нещодавно в Івано-Франківську відбулася моя ювілейна 20-та експозиція. А загалом у моєму набутку налічується вже 350 полотен різної тематики.

Я намагалася у своїх роботах не просто писати красу рідної України чи села, а мовою пензлів промовляти до кожного й відкривати людям дивосвіт землі. Тоді ж почала займатися й волонтерською працею. Ще донедавна вважала себе передовсім живописицею-пейзажисткою, але тепер зрозуміла, що мої роботи останнім часом почали набувати глибших філософських сенсів. Для мене стало здивуванням, що у своїх полотнах я почала розкривати себе саму.

– Ольго, а як Ваші волонтерські справи?

– З ініціативи Калуської міської ради я почала проводити різні майстер-класи з ветеранами та дружинами українських захисників, дітьми українських героїв, внутрішньо переміщеними особами тощо. І відчула надзвичайну потрібність професії – праця моя отримала зовсім інший сенс. Я усвідомила, що справді це людям потрібно. Моя художня студія «Творча майстерня» ще досить молода – заснована два роки тому. Студія для дітей і дорослих завжди була моєю мрією. Тут я навчаю малярства всіх охочих дітей з п’яти років, а з дорослими проводжу різні майстер-класи. Мені видається, що малярство стало навіть терапевтичним заняттям, адже набуло популярності серед людей у час війні.

Велика війна в Україні застала мене вдома у Станьковій. Якщо чесно, то не могла повірити, що вона таки почалася. З другого боку, здавалося, що триватиме це не довше тижня. Була глибока депресія. Я не розуміла, як жити, адже на моїх руках було двоє дітей. Через місяць чи два зрозуміла, що треба брати себе в руки, щось робити й жити далі. І взялася працювати не лише для себе, а й для інших.

Почала брати участь у волонтерському житті громади. Зокрема, долучилася до проєкту Калуської міської ради, у межах якого жінки мали написати картини спогадів про своїх чоловіків-захисників. Робота з дружинами тривала упродовж двох місяців – ми разом з двома іншими художниками малювали мрії та спогади родин, а відтак організували виставку художніх робіт. Від такої праці я отримую чимало позитивної енергії і бачу, як вона допомагає людям. Також почала проводити майстер-класи для ветеранів війни у реабілітаційних центрах та лікарнях і у своїй студії «Творча майстерня». Ми разом малювали мрії або дуже прості земні речі, наприклад, квіточку серед руїн як символ життя.

Думаю, для наших захисників то була добра терапія й ефективний засіб, як відволіктися чи позбутися негативних емоцій. Я надихалася і надихаюся від спілкування з такими людьми. Їхній величезний оптимізм дає сили й мені. Чимало таких заходів, у яких я також брала активну участь, організовувала Калуська міська рада і для дітей внутрішньо переміщених осіб. У серпні цього року я взяла участь у проєкті «Соняшник пам’яті», присвяченому пам’яті полеглих українських воїнів-героїв в «іловайському котлі», який організувала наша міськрада. Родини українських воїнів – матері і діти – разом малювали на стіні Калуської бібліотеки ім. Т. Шевченка мурал «Соняшники». Я була авторкою ідеї та ескізів. Ми намалювали соняшник і метелика з одним крилом. Також ми з ветеранами війни написали картини й продали їх на аукціоні, а за вторговані кошти закупили матеріали для тримісячного безоплатного навчання їхніх дітей у «Творчій майстерні». У моїй студії не просто навчаються діти ветеранів ЗСУ на благодійній основі – ми стали близькими друзями з їхніми родинами. Я відчуваю їхній біль і більше розумію сучасні українські реалії.

– Що для Вас важить малярство у житті?

– Так, я сьогодні розумію, що йду своєю дорогою і хочу нею йти далі. Маю пристрасть і бажання нічого не втратити. Хоча для такого усвідомлення мені знадобилося пів життя. Раніше я рухалася наосліп, а тепер виразно бачу свою мету і наближаюся до неї з вірою та любов’ю. Я розумію, що хочу через малярство нести людям добро, хочу служити українцям і розвивати свою творчість. Саме бажання розвиватись і вигранювати свою майстерність спонукає мене відвідувати виставки інших українських художників у різних регіонах України.

Я не просто подорожую, а мандрую зі своїми роботами. Це велике піднесення і крила для творчості. Війна зробила мене дорослішою у малярстві – вже нема наївності. Мої полотна стали глибинними і філософськими. Я відчула бажання писати про те, що нас болить і що переживають українці, щоб своєю творчістю підтримати людей і додати їм сили витерпіти та пережити гіркоти.

Ці сенси, на мій погляд, втілені у серії моїх картин «Шлях ангела», які побували у багатьох містах України. А ще ці полотна стали ілюстраціями до книги «Серпанок ніжних крил» калуських поетес Олександри Митровцій, Тетяни Ждан та Ольги Голущук. У 15 роботах я покроково змалювала історію ангела – української жінки, яка переживає різні труднощі, важкі випробування й болі та падіння у своєму житті, але є творцем своєї долі. Через мистецтво ми можемо спілкуватися зі світом. Я вже однозначно почуваюся художницею. Але було всяке – я прийшла у малярство зі своїми, можливо, нестандартними поглядами, але така, як є.

– Що буде зображено на Вашому полотні перемоги?

– Намалюю передовсім людину, зусібіч осяяну чи обійняту світлом. Але я така художниця, що ніколи не планую і не думаю наперед, а все починаю з чистого білого полотна тоді, коли сідаю до роботи. Якщо говорити про малярську техніку, то це олійний живопис на полотні. Але у мене є до сотні робіт живопису на зрізах дерева – акрилом та олією. Моя творчість – реалізм, але з осібним малярським поглядом, стилем чи почерком. Моїм натхненням у житті свого часу було кохання, а тепер я дуже вірю в силу Бога і живу з імпульсом, що я – Божа дитина.

Власне, я вже завершую серію полотен про Україну в час війни. На мій погляд, це буде мій найпотужніший авторський мистецький проєкт. Полотна великі – 1,2х1 м. Вже написано кільканадцять таких робіт. Це твори про Україну, яка бореться, яка втрачає, про біль України, про руїни, про велич України й таланти українців... Ці полотна – мною відчута й усвідомлена необхідність. Я довго вагалася, чи маю право таке творити у час війни. І зрозуміла, що зобов’язана говорити людям те, що слід сказати, що підказує мені моє серце. Скільки буде картин? Ще не знаю – залежить від того, на скільки Бог дасть натхнення. Але мистецтво для мене нині – це фронт.