За 11 останніх років війна на наших землях виразно означила свої межові знаки в кожному з нас – або воїн на фронті, або волонтер у тилу. Але не обманюватимемо себе й не обнадіюватимемо – українське волонтерство вже навряд чи колись повернеться до того суспільного апогею, яке свого часу переживало. Та все ж головне у задумі нашого редакційного проєкту «Людина у війні» – у літописі боротьби з російськими загарбниками не оминути і тих, хто попри все тримає тилові редути за велінням обов’язку і покликом гідності. Тож сьогодні у цьому ключі пропонуємо інтерв’ю з Галиною ТУРЧИК – самобутньою художницею й волонтеркою з Калуша, яка обіймає посаду зберігачки фондів виставкової зали міського КП «Музейно-виставковий центр». Мисткиня, котру я ще означаю майстринею керамічного чи декоративного живопису, переконана, що всіх людей Бог одарував талантами, але щоб вони проявилися, потрібні терпіння та велика й наполеглива праця.

– У нашій родині не було художників, – розповідає Галина Турчик. – Просто я захотіла навчитися малювання, й мама відвела мене у художній гурток, який тоді працював у Палаці піонерів. Тепер там ліцей №1. А навчалась я в іншому кінці міста – у ЗОШ №6. Тож доводилося довго добиратися туди.

Провадила художній гурток дуже гарна вчителька Валентина Муц. Вона любила дітей і мала до них підхід. Пригадую, що на заняття приїжджали навіть школярі з навколишніх сіл. Гурток свого часу працював навіть у три зміни. Там було все потрібне, щоб не лише навчити охочих малювання, а й підготувати до вступу у вищі навчальні заклади. Я дуже любила заняття та відвідувала гурток з восьми років аж до вступу в художнє училище. Тоді зрозуміла: щоб покликання стало реальністю, потрібні ще праця й терпіння.

У моїй родині ніхто не малював, навіть намагалися мене відговорити від обраної дороги. Так сталося, що після восьмого класу вступала у Вижницьке училище прикладного та декоративного мистецтва ім. В. Шкрібляка, але не пройшла за конкурсом. Пережила великий стрес. Відтак вступила в Косівське училище народних художніх промислів на відділення кераміки. Чому саме сюди? Бо у навчальній програмі на цьому відділенні було найбільше годин живопису, який мені надзвичайно подобався...

Проте після закінчення училища роботи не було. Тож я ще впродовж п’яти років навчалася на профільному відділенні Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва. Тим-то за фахом я художниця-керамістка. Але у 90-ті роки проблем з роботою побільшало – закрилося багато фарфорових і керамічних заводів. Працевлаштуватися було неможливо.

– То через це Ви, керамістка, стали живописницею?

– На мою думку, доброю живописницею я так і не стала. Хоча про кераміку образно можна сказати, що це також живопис, але у глині. Та потрібно було за щось жити. Після інституту повернулася до Калуша попри своє небажання, але роботи не було. Були деякі наміри й спроби працювати в Івано-Франківську, та бракувало замовлень. Однак знайомство з Олегом Бойковим, який був членом худради у Художньому салоні, додало мені сміливості. Я давала свої роботи на реалізацію. А за вторговані гроші жила. Згодом з’ясувалося, що так можна жити краще, ніж на зарплату, яку постійно затримували. Дуже важкий був час. Направлення після інституту вже не давали. Економіка сипалася. Було дуже важко через безгрошів’я. Добре, що була молодою, тож не все знала і розуміла.

– Що Ви тоді робили?

– З керамікою тими роками я зав’язала. Писала натюрморти олією на полотні. Якось випадково розписала невеличкі сувенірні дерев’яні дошки – всім сподобалися. За кошти із продажу таких робіт і жила. А в картинну галерею Калуша вдалося влаштуватись аж згодом – 11 років тому. Бо після Івано-Франківська знову був Львів. Жила в Калуші, а у Львів приїжджала на якийсь час. Інакше б не вижила. Туристи розкуповували мої твори, а деякі здавала на продаж у художні галереї. Тоді я була по-справжньому вільною художницею, тож добре знаю, що це таке. А також то був, на моє переконання, добрий досвід життя і своєрідне свіже повітря перед влаштуванням на роботу у виставковій залі.

– Чи легко як художниці працювати в галерейному середовищі, наповненому чужими малярськими творами?

– За 11 років вже трохи звикла до того оточення, тобто ставлюся до життя по-філософськи. Якоїсь миті зрозуміла, що кожна людина по-своєму цінна. І річ не в її позитиві чи негативі. Просто люди є такими, якими є. Одні щось роблять і намагаються розвиватися, інші не мають таких бажань. А третім узагалі потрібне щось інакше… Мені ж насамперед потрібен мир.

– У Вас є чимало цікавих взірців живопису на склі.

– Так, бо такий декоративний живопис дуже близький до кераміки. Чи складно працювати у цьому напрямі? Для мене це як дихати. Бо інакше не бралася б до роботи. Свого часу такі твори активно купували іноземці. У мене в житті була тільки одна авторська виставка робіт на склі – в галереї Краєзнавчого музею Калуша. Відтак уже до полотна й не поверталась… Але мрію працювати акриловими фарбами на полотні чи картоні. Мабуть, у сфері пейзажного живопису. Загалом надзвичайно люблю природу. Праця художниці – дорога річ… Залежить не лише від таланту, а й від рівня потреб і розуміння суспільства.

– А сьогодні, у часі війни, що найбільше Вам до душі?

– Плетіння маскувальних сіток (розцвіла в усмішці художниця). Бажання творити є. Але щойно така думка народжується, як відразу з’являється нова невідкладна робота для потреб ЗСУ. Працюю або на дозвіллі, або беру замовлення додому. У волонтерстві мої художні навички тільки допомагають. Адже часто потрібно дібрати такі кольори, які збігалися б із природним тлом. Бо інколи у замовленні їх не вказували. Слід самотужки зорієнтуватися. Тож найкраще плести різноманітні маскувальні сітки чи кікімори.

До речі, цю роботу координує знайома харківська художниця, якій довелося стати втікачкою від війни. Свого часу вона жила в Калуші, і плетіння сіток та кікімор стало її волонтерською ініціативою. Саме вона збирає кошти на матеріали, купує їх, надсилає мені та означає параметри виробів. А я працюю і відтак відсилаю на адресу волонтерам. Інколи потрібно чимало часу на таку роботу. Одноманітність трохи втомлює, тож хочеться виконати замовлення якнайшвидше.

– Працюєте як волонтерка самотужки чи є ще охочі?

– Одна моя знайома ще 2023-го намагалася залучити до такої волонтерської праці й інших, та люди не дуже квапилися до того, м’яко кажучи.

– Що для Вас означає така волонтерська праця?

– Коли я плету маскувальні сітки чи виготовляю кікімори для ЗСУ, то відчуваю, що тут і тепер роблю те, що справді треба робити передусім.

– Що мрієте написати як художниця?

– Наразі ще не маю конкретного бажання. Навіть не зазираю у післявоєнні роки. Найбільше ж хочу, щоб люди звертали увагу на природу навколо – на парки, скверики, квітники… Бо дерева й квіти найкраще заспокоюють і допомагають переживати часи навали негативних емоцій через війну. Адже суспільство надзвичайно психологічно травмоване.

– А як же терапія малярством?

– Це не те… Можливо, якийсь тимчасовий ефект вона й дає, та й то не для художників. Але не хочу радити те, на чому не знаюся. Зате переконана, що рослини допомагають однозначно. Адже природа жива й найзрозуміліша людям. Я навіть не можу сказати, як сталося, що я почала цікавитися ландшафтним дизайном і рослинами. Стверджую доконано, що саме це допомогло мені психологічно здолати тягар емоцій після повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну.

– Які квіти найбільше любите?

– Передовсім гортензії, які зацвітають улітку. Дуже полюбляю споглядати їх. Я читала про них, а відтак самотужки пробувала вирощувати. Адже за цими квітами непросто доглядати. Спілкування з квітами значно покращило мій емоційний стан. Тоді – 2023-го – про пензлі й мови не могло бути. Але найбільший стрес пережила ще 2014 року. І розстріли на Майдані, і початок війни… Після того, по суті, вже й не бралася до малювання. І тепер ще не відпускають емоції, образно кажучи, досі не бачу світла в кінці тунелю…

– Та все ж, що для Вас у житті означає малярство?

– Передовсім – це спілкування. Через художню працю мені відкриваються такі грані й глибини світопізнання, які не доступні під час інших занять. Навіть якщо майстер свідомо не задумує щось сказати людям, та своєю працею мимохіть він розмовляє зі світом. Ось чому у часі війни як художниця віддаю перевагу мовчанню, щоб зберігати енергію для днів прийдешніх і потужнішої роботи. Я не схвалюю забалакування справжності нинішніх реалій в Україні, зокрема й художньою творчістю… Але якщо є бажання поговорити, то з великим задоволенням розмовляю з різними роботами художників у нашій виставковій залі. Вони – мої чудові співрозмовники, бо вміють слухати. До речі, 23 березня на Площі Героїв у Калуші відбудеться благодійний аукціон для потреб ЗСУ, на який планую виставити свої розписані пінопластові писанки, щоб зібрати кошти для придбання засобів РЕБ…

За роки війни у мені закріпився маркер, який дає доконану відповідь – бажаний чи недоречний той або інший мій співрозмовник у проєкті «Людина у війні». Цей індикатор – відповідь на коротеньке запитання: чим ти сьогодні допомагаєш ЗСУ? Якось у часі моїх відвідин Калуша ми з Галиною Турчик торкнулися й теми волонтерства, зокрема участі митців пензля у допомозі ЗСУ. Художниця щиро переживала, що не може з продажу своїх творів, як інші майстри, допомагати фронту, бо у часі війни не бере до рук пензля. А про своє волонтерство згадала якось надзвичайно скромно. Думаю, що майстриня у ті хвилини навіть і не здогадувалася, що саме ця її справжність стала для мене найбільшим поштовхом до спілкування з нею на шпальтах «Галичини».