Про невтомних трудівниць із громадської організації «Благодійний фонд «Шкільний батальйон», – а незабаром сповниться три роки з часу її заснування, – «Галичина» пише не вперше. Жодним чином не прагну применшити активність інших волонтерських спільнот чи осібних волонтерів селища Брошнева-Осади, але «Шкільний батальйон», який заснувала й очолює завідувачка шкільної бібліотеки Брошнів-Осадського ліцею Вікторія ЛАГОЙДА, вважаю однією із найпотужніших структур у допомозі ЗСУ.

– Вікторіє Ярославівно, неважко здогадатися, що «Шкільний батальйон» не міг з’явитися у громаді без школи й освітян…

– Так, саме у школі Брошнева-Осади 25 лютого 2022 року представники не лише навчального закладу, а й загалом селища й усіх сіл територіальної громади зійшлися й взялися до роботи: у спортивній залі люди масово почали плести маскувальні сітки. Переживання було дуже велике, але й згуртованість також. Ми почали свою працю у школі, тож і назвалися «Шкільним батальйоном». Особливо ревно нам допомагав і допомагає житель селища Дмитро Зварич.

З лютого по вересень 2022 року наша волонтерська спільнота працювала у приміщенні школи. А згодом ми перейшли у дошкільний навчальний заклад «Світанок», де пробули рік, а нині, висловлюючись військовою термінологією, наш волонтерський батальйон дислокується в одному з господарських приміщень місцевої лікарні...

– Робота будь-якої волонтерської структури – у школі, дитсадку чи лікарні – це завжди виклики як для господарів закладів, так і для волонтерів. Як сприймали чи сприймають «Шкільний батальйон» за межами школи?

– Буду відвертою – у школі нам працювалося дуже комфортно. Ми вдячні першій директорці школи Оксані Габльовській і теперішній – Оксані Лагойді, яка тоді була її заступницею. І відтак у дошкільному навчальному закладі, і нині у лікарні ми працювали та й працюємо завдяки сприянню керівництва селищної ради. А також дуже вдячні директору КНП «Брошнівська міська лікарня» Олександрові Монюку.

Свою роботу виконуємо у ключі доброчинства й лише завдяки допомозі небайдужих людей. Тож мене часто дратують плітки про те, що я і наші працівники маємо неабияку вигоду від цієї роботи. Але мало хто з тих пліткарів знає, що наша волонтерська праця може тривати і вдень, і вночі – коли є потреба, а не коли маємо час. Більшість волонтерок – пенсіонерки. Їздять на сезонні роботи за кордон, бо ж треба за щось жити.

– Ходять чутки, що «Шкільний батальйон» укотре можуть попросити звільнити приміщення?

– Усяке може бути. Але офіційно від керівництва селища чи лікарні ми цього не чули. Я розумію, що свого часу заснувала «Шкільний батальйон», але без своїх подруг-волонтерок я – ніщо. Я ж не виплачую їм зарплату. Всі працюють благодійно. І то неправда, що при потребі на їхнє місце прийдуть інші. У нас єдиний режим роботи – замовлення наших захисників. Уже деякі свої позиції ми відвоювали, тепер допомагаємо всім захисникам, які того потребують, з різних районів Прикарпаття, а не тільки брошнівчанам, як нам намагалися «радити». А також співпрацюємо з тими волонтерськими спільнотами, з якими вважаємо за потрібне. Адже наші земляки служать у різних підрозділах. Вироби «Шкільного батальйону» призначені тільки для військових. Є відповідні рамки, за які ми не виходимо. Ми підлаштовуємося під тих, кому допомагаємо, а не прагнемо, щоб воїни підлаштовувалися під нас. У нашій спільноті 22 волонтерки, які є її осердям. Та часто за потреби одночасно можуть працювати понад пів сотні людей. Але рук завжди бракує….

А ще щонеділі відвідуємо поранених воїнів, які проходять реабілітацію у Калуші. Привозимо хлопцям смаколики. Але не вдаємося до фотосесій, бо вони цього не сприймають. Після року відвідин нам якось хотіли заборонити відвідувати поранених із власноруч приготовленими стравами, бо, мовляв, можуть отруїтися. З’ясувалося, що справжня причина була у тому, що відтак хлопці відмовляються від лікарняного харчування. То ми жартома порадили, може, краще кухарів змінити у лікарні, ніж підозрювати нас у неякісній допомозі воякам ЗСУ.

До нас доєдналися волонтери з інших сіл рожнятівського Підгір’я – Лугів, Спаса, Суходолу, Липовиці, Брошнева, Креховичів, Ракова та ін. Їздимо разом – людям потрібно бачити, хто їх захищає і якою ціною. Ми навідуємося в лікувальні заклади щонеділі. Там перебувають головно не місцеві воїни. Вони завжди чекають. Возимо не лише випічку, а й адаптивний одяг та білизну, яку наші волонтерки шиють власноруч. Але не це головне, хлопців часто потрібно просто вислухати.

З нами відвідує поранених бійців декан Брошнів-Осадський УГКЦ о. Володимир Майка. Ми, до речі, відкрили на свого селищного пароха зовсім інші очі. Він парафіяльний священник, але у душі – капелан і волонтер, все робить для воїнів безплатно, добре вміє розговорити хлопців і ніколи не рахується із власним часом чи незручностями. Пригадую, як о. Володимир, відвідавши важкопораненого воїна-брошнівчанина у Долині, зателефонував мені і ми ще кілька годин спілкувалися у лікувальному закладі з бійцями ЗСУ в Калуші.

Але ж священник своєю жертовністю ніколи не вивищується над іншими. Ми вже кілька років вітаємо вояків у празник Святого Миколая. Їздили вперше з волонтером Петром Морисом із села Вербівки, який переодягнувся на Святого Миколая і разом зі своєю донечкою вночі вручав хлопцям подарунки. Позитивні емоції аж через край вихлюпувалися! Бійці інколи зі сльозами нас зустрічають, наголошуючи, що, віддаючи час на відвідини, ми відриваємося від своїх родин. Насправді ми не можемо передбачити, скільки часу піде на поїздку. Треба багато слухати й говорити.

– Чого найбільше, на Ваш погляд, потребують наші захисники у закладах реабілітації?

– Мені здається, щирих розмов. Не акцій-одноденок – концертів до свят і не фотографувань з воїнами, а саме спілкування. А ще, звісно, подарунків. Я навіть фотозвітів не вимагаю від тих людей, яким довіряю. «Ми не мавпи, щоб нас фотографувати», – якось почула одна з відвідувачок у відповідь на її бажання фотосесії. У нас у громадській організації запроваджено строгі контроль і звітність. Якщо готуємо смаколики для лікарні, то все робимо по хатах, а на волонтерській базі тільки випікаємо.

Інколи використовуємо за день роботи мішок борошна й до шести кілограмів цукру. Якось за день ми віддали для ЗСУ сто коробок печива. І так триває не один рік. Потрібно добре напрацюватися, щоб наповнити ті коробки.

З нами активно співпрацюють представники місцевої організації «БФ «Серце Марії» на чолі з Любою Гільтайчук, підприємці Роман та Петро Мельники, Зеновій Косар, Володимир Рибчак, керівництво ТОВ «Свісс Кроно» та інші. Приходять інші люди й підтримують нашу роботу матеріально. Часто допомагають й залишаються невідомими. Але є й такі, які самі не розуміють, чому до нас приходять зі своїми недоречними пихатими повчаннями. Хочуть допомагати – нехай допомагають, наприклад, плетуть маскувальні сітки чи заливають окопні свічки тощо. Роботи у нас не бракує.

– Чи можна констатувати що волонтерська хвиля нині спадає?

– Так, з часом громадська активність відчутно осіла, а волонтерська хвиля – вляглася. Тепер люди вже спокійніше ставляться до війни, особливо ті, кого вона менше торкається. Багато хто дистанціювався, ніби й війни в Україні нема. Правда, благодійність активізується здебільшого після кожної ракетної атаки росіян на Прикарпаття, а відтак – знову затишшя. А ще, на мою думку, було б дуже добре, якби люди щодня бачили волонтерську працю в селищі, то, може, і приєднувалися б. Бо немає навіть торішнього рівня активності.

– Які, на Вашу думку, основні перешкоди вимушений долати нині волонтерський рух у селищній громаді?

– Навіть не знаю. Головне, щоб не перешкоджали нам працювати ні своїми безпідставними плітками місцеві лихослови, ні абсолютно не фаховими і зверхніми порадами далекі від розуміння волонтерства особи. Без довіри люди ніколи б нам не допомагали. На території Брошнів-Осадської громади ми єдині кожен Божий день провадимо волонтерську працю. Цікавимося, що хлопцям потрібно, й відтак печемо, варимо, шиємо, в’яжемо… Але ж у нас немає професійних кухарів, пекарів чи кравчинь.

Хоча наш батальйон і шкільний, але в ньому зосталося лише кілька освітян – Ольга Невтира, Алла Стиранець, Руслана Федорович… Звісно, ми передусім відомі як представники «солодкого фронту», але жінки роблять усе, що потрібно для бійців ЗСУ. Наприклад, Галина Любезна чи Оксана Романчук, окрім випічки, у великих обсягах разом із дітьми та ріднею плетуть маскувальні сітки домівками. Думаю, не завадило б мати якесь громадське приміщення у Брошневі-Осаді, куди за потреби невідкладно могли б прийти люди й працювати.

– Яку тактику цьогоріч обрав «Шкільний батальйон» – наступати чи тримати оборону?

– Не відступати і продовжувати працювати. Вже навчилися огризатись і вирішувати добрі справи жіночими настійливістю й мудрістю. Але добре пам’ятаємо й тих, хто стояв чи стоїть на заваді волонтерського руху у Брошневі-Осаді. Праця нас найбільше мотивує. Надзвичайно гріють і звістки від воїнів, що завдяки старанням представників нашої волонтерської спільноти отримали все необхідне насамперед. Бо навіть маскувальні сітки чи дитячі малюнки й листи хлопці сприймають як духовні обереги життя свого і побратимів на фронті. Ми з дівчатами щодня молимося про Боже милосердя для наших захисників.

– Що для Вас важить волонтерство?

– Волонтерство – то вже не тільки спосіб мого життя і громадський обов’язок, а й щоденна необхідність. Як молитва.