Після відвідин у рамках редакційного проєкту «Світ людських захоплень» домашнього музею старожитностей, створеного десять років тому родиною Тамари й Василя ЛЕЙБЮКІВ-ПОВАРЧУКІВ у Білих Ославах, я можу назвати це подружжя гідними нащадками своїх дідів і батьків – вони не лише шанують своє родинне коріння, а й бережуть живу пам’ять про тих, кому завдячують своїм сьогоденням.

Ніколи не погоджуся з тими, хто називає музеї німими чи мертвими свідками історії – жоден найдрібніший експонат, образно кажучи, не мовчить, а голосно промовляє до людей. Музей сімейних старожитностей Лейбюків-Поварчуків починається вже з їхнього подвір’я. Милуюся декоративно оздобленою пивницею і заходжу у світлицю, зі смаком обшиту дерев’яною вагонкою, та поринаю в обійми старожитностей.

Зі стін у темних давніх чи сучасних рамах споглядають лики Ісуса Христа й Богородиці та інших святих, оповиті роками й молитвами. Під стелею світлиці, як символ продовження роду, – давня колиска. Висять кожухи, ліжники порозлягалися, а на стінах – різні годинники завмерли у часі. Глиняні пузаті глечики пишаються на полицях, а на підвіконні – давні ліхтарні. Різноманітний господарський інвентар і столярні інструменти свідчать, що тут жили добрі сільські ґазди й майстри із золотими руками. Словом, у музеї не бракує предметів людської життєдіяльності різних поколінь. Кожен з них гріє і про щось промовляє – це достеменно відомо передовсім родині Лейбюків-Поварчуків, яка дбає про гідну пам’ять тих, хто відійшов у засвіти.

– Ми вже не менш як 50 років живемо в Івано-Франківську, але ні на мить не забували про свої рідні Білі Ослави – і тепер защораз приїжджаємо у село. І за життя батьків постійно навідувалися до рідної хати, – каже Тамара Лейбюк-Поварчук, ознайомлюючи мене зі своїми музейними старожитностями у приміщенні колишньої батьківської столярної робітні й стодоли. – Рідне село й батьківська хата для мене – місце сили. Тут мені завжди добре – і працювати, і творити як журналістці та письменниці. У рідному селі й завдяки своєму захопленню краєзнавством я черпаю силу й енергію.

Білі Ослави мене завжди благословляють на добрі починання. Тож після смерті батьків, порядкуючи у хаті і провадячи ремонти, якось заглянула на горище, а там – давні намолені мамині образи. Мене так заболіло, що вони тепер там як нікому непотрібні сироти чи самітники поприпадали порохами й вкрилися павутинням. Я зрозуміла, що їм місце не на горищі, так не має бути, бо це не по-християнськи. Моя мама добре вишивала – залишилися верети, рушники, сорочки, простирадла, обруси. Їх потрібно було десь зберігати у пошанівку. Але ж у хаті тривав ремонт. І мене осінила думка – використати для музейних експозицій чи для світлиці зі старожитностями батьківську столярну майстерню.

Батько свого часу був добрим столяром і працював на Делятинському лісокомбінаті. Тож після нього залишилося багато різних столярних інструментів та обладнання. А ще він після повернення із сибірського заслання привіз із собою чимало столярного начиння. Щось треба було робити, десь зберігати, адже то все для мене дороге. Як донька майстра я не тільки знаю назви кожного інструмента, а й умію ними користуватися. Бо й сама працювала на комбінаті. Бог обдарував мене щастям, що мене у всіх моїх задумах завжди підтримує чоловік Василь. Він – мої крила.

– Якою, Тамаро, була перша експозиція у музеї?

– Звичайно, що першими були мамині намолені образи. Повісила їх – і світлиця враз засяяла, а я зрозуміла, що саме тут має бути музей сімейних старожитностей. Саме родинні ікони й ужиткові речі стали основою музею. Було чимало різноманітних кожухів – і наших, і тетиних. А ще люди, знаючи про мій задум, приносили різне давнє побутове й господарське начиння. Є у музеї ще моя дитяча дерев’яна колиска – дуже дорога для мене згадка, є купа великих і малих бочок різного призначення, глечиків, прасок. Багато речей і рукописів нашої славної землячки я віддала у Білоославський музей Марійки Підгірянки, зокрема верстат, зроблений батьком, на якому я ткала килими понад 20 років. Не покинула цього заняття навіть коли працювала в редакції газети в Івано-Франківську. Коли трудилася за верстатом у своїй квартирі на п’ятому поверсі, то сусіди гадали, що то ліфт їздить туди-сюди. Я привозила килими у село, а відтак їх продавала у різних регіонах. У нашому селі ґазди мали верстати, й килими виготовляли чи не у кожній хаті, але ніхто не віддав їх до музею. Де вони?.. Час минав і предметів у музеї більшало, тож ми відремонтували й обладнали ще одне приміщення для експонатів – стодолу.

– На одному з чільних місць у музеї, як бачу, колекція розписаних тарелів.

– Я дуже мріяла, щоб хата-світлиця була обшита деревом. І Бог мені допоміг: саме на стінах цієї дерев’яної світлиці я розмістила чималу колекцію розписаних тарелів. Починалася колекція із двох давніх польських маминих тарелів, а згодом їх стало вже до сотні. Багато тарелів мені подарували друзі і колеги, знаючи моє захоплення. Також чимало придбала у Косові, Верховині, у сусідньому Чорному Потоці, також обмінювалася ними з іншими збирачами й колекціонерами старожитностей. Люблю їх і дарувати спорідненим душам і шанувальникам минувшини. Чимало тарелів уже своє віджили: побилися чи час їх понищив і вони потребують реставрації.

– Знаю, що маєте безцінні раритети – родинні альбоми не лише зі світлинами, а й з різними документами…

– Так, у мене є великий домашній архів. Коли задумала написати історію своєї родини, то багато часу працювала у різних архівах – збирала матеріали по крупинках. Якось почула, що Марія Матіос знає сім поколінь свого родоводу, і мені стало дуже встидно, що я такого не знаю про своїх попередників. До речі, книжка, в якій історію нашої родини подано в контексті минувшини не лише мого села та Прикарпаття, а й загалом Галичини, вже готова до друку й називається «Моя родина: коріння і крона».

Я зібрала альбоми зі світлинами й документами про всіх своїх родичів та описала їхні біографії – зберігаю кожен папірець. Але немає миру в серці через війну, а без цього не можу належно працювати над книжкою.

Переживаю, чи після мене наші з Василем нащадки продовжать почату родинну справу. Чи стали ми добрими вчителями любові до рідної землі для своїх дітей? Пригадую, коли навчалась у Білоославській середній школі, то історію нам викладав чудовий педагог Василь Слезінський – першовідкривач постаті Марійки Підгірянки. Ми – його учні. Чимало матеріалів з його особистого архіву, переданих свого часу мені дружиною Іриною Марківною, я також віддала у музей Марійки Підгірянки. До речі, свою першу інформацію до газети «Радянська Верховина» я написала з благословення В. Слезінського. Якби не він, то не стала б журналісткою…

У родинній музейній світлиці Лейбюків-Поварчуків уже побували з екскурсіями не лише близькі й далекі родичі засновників, а й учні Білоославської школи, педагоги, журналісти, краєзнавці. Як на мене, такі аматорські родинні музеї дієво популяризують і збагачують прикарпатське краєзнавство, адже вони є його живим й неоціненним джерелом. Переконаний: навіть у наш час потужного цивілізаційного розвитку, а у війну й поготів, не в одній українській родині постає запитання: як вчинити зі старовинними образами чи побутовими речами, що вже відслужили свій вік? Тож такі родинні культурні заклади, як сімейний музей старожитностей Лейбюків-Поварчуків у Білих Ославах, – це живий приклад для нащадків, як берегти пам’ять поколінь й бути гідними продовжувачами свого роду.