Село з гірським статусом Цінева, яке належить до Дубівської територіальної громади, розкинулося обабіч річки Дуби за кілька кілометрів від колишнього райцентру Рожнятова. А Цінівський історико-краєзнавчий народний музей на чолі з доглядальницею фондів Галиною ЯКИМОВИЧ, на моє переконання, є осердям чи скарбницею бойківської самобутності всього Рожнятівського Підгір’я. Якби мене запитали, а що ж найцінніше береже цей сільський культурний заклад, то я відповів би однозначно: «У Цінівському історико-краєзнавчому народному музеї є найдорожчий скарб вікових бойківських набутків Рожнятівського Підгір’я – багатолітня подвижниця музейної справи Галина Якимович...». Недарма ж жителі Ціневи величають її цінівським діамантом... Хоч пані Галина – уродженка Сваричева на Рожнятівщині, вона вважає музей у Ціневі, в якому працює з 1994-го, своїм рідним домом.

Історико-краєзнавчий музей у Ціневі заснували майже пів століття тому – 1976-го – у шкільному приміщенні ще австро-угорської забудови, в якому з 1919 по 1925 рр. вчителювала і народна педагогиня, культурно-просвітницька діячка й письменниця Ольга Дучимінська. Ініціаторами ж появи музею в селі були голова тодішнього й тамтешнього колгоспу й орденоносець Василь Джурин та відомий особистий фотограф митрополита Андрея Шептицького громадський діяч, краєзнавець і літератор Ярослав Коваль із Ціневи.

«Після навчання в сільській школі я працювала на Брошнівському лісокомбінаті, а згодом закінчила режисерське відділення Снятинського культосвітнього технікуму, – розповідає Г. Якимович. – Працювала на Рогатинщині, а після повернення на Рожнятівщину – художнім керівником у сільському клубі Ціневи. А коли завідувачка музею і наша відома поетеса та краєзнавиця Любомира Василечко через обставини вимушена була виїхати у США, то запропонувала мені цю посаду. Відтоді моє життя пов’язане з музеєм...».

Через брак освіти пані Галина не могла офіційно бути завідувачкою закладу, хоч неофіційно завжди була не лише його чільницею, а й стрижнем і рушієм. Звісно, були намагання громади надати музеєві статус державного, але колгосп, який фінансував заклад і не хотів втратити свій престиж, державного статусу для музею не прагнув, тож і не домагався. Хоча зробити для розвитку закладу цей перспективний крок для відомого багатолітнього керівника колгоспу-мільйонера В. Джурина було елементарно.

«Все, що ви бачите сьогодні у музеї, придбано за кошти колгоспу або подароване жителями Ціневи, – заявляє Г. Якимович. – Нині фінансово музеєм опікується керівництво Дубівської територіальної громади. Працюю й досі, як і упродовж 30 років, на пів ставки доглядальниці фондів. Серцем нашого музею є бойківська давнина, самобутність і неповторність, яку ми повинні зберегти й примножити, щоб нащадки знали своє коріння. Я добре усвідомлюю своє бойківське коріння і люблю свою роботу, душу віддаю праці у музеї. Я бойкиня, і моя сваричівська родина з діда-прадіда – бойки. Та й цінівчани також головно бойки, бо ж є у селі, як і всюди, і приїжджі люди – укладаються подружні шлюби з уродженцями інших міст чи сіл: гуцульських, опільських чи покутських. Тож етнографічна карта нашого села активно змінюється.

Бойківщина для мене – то наш побут, звичаї, традиції й обряди, які потрібно впроваджувати серед дітей, щоб молоде покоління у селі ніколи не забувало свої корені та рідну історію й не встидалося свого бойківства. Бо навіть є такі, що й не знають про своє бойківське походження. Усвідомлення нашого бойківства, на моє переконання, має починатися з родини. Батьки зобов’язані ще змалечку прищеплювати дітям любов до свого родоводу, до рідного краю й самобутності традицій, говіркового розмаїття й т. ін. Такі речі відчуваються на генетичному рівні, і не тільки мовні, а й культурні, побутові, звичаєві, мистецькі тощо. Бойківство маємо пропагувати й вивчати не лише у родинах, а й у школах, щоб українські діти знали й поважали свою етнічну самобутність. А також – у церкві...».

У пропагуванні й примноженні бойківської самобутності вагоме місце посідають і музейні заклади, а такі як Цінівський історико-краєзнавчий народний музей, передовсім. У наш час, на мою думку, головна проблема для розвитку музейної справи – не фінанси й бездоріжжя, а байдужість тих, хто повинен опікуватися її стрижневими ланками.

У музейних експозиціях відтворено життя та побут етнічної групи бойків від сивої давнини і до сьогодні. У музеї – п’ять експозиційних зал: «Бойківщина: давнина», «Традиції і ремесла Бойківського краю», «Бойки у Другій світовій війні», «Сучасність села Ціневи» і «Природа Карпат».

В музеї представлено експонати мідної доби, про що свідчили археологічні розкопки у сусідніх селах – Нижньому Струтині й Слободі Рівнянській, та зібрано інформацію про ту епоху. Є також чимало матеріальних свідчень про еміграцію бойків 1891 року із села Небилова до Канади – Івана Пилипіва та Василя Ілиняка, які перетнули Атлантичний океан на пароплаві «Ореґон», а їхній вчинок став поштовхом для наступної трудової міграції галичан.

У музеї зберігається гіпсова скульптурна експозиція майстра Михайла Тимківа, присвячена подіям еміграції тих часів, яку передала йому Ярослава Попадяк. За кордоном люди об’єднувались у громади. Свого часу спільнота еміґрантів-цінівчан з Торонто переслала кошти для побудови в селі Народного дому. Еміґрація не лише давала бойкам матеріальний добробут і спасала від бідноти, а й часто руйнувала родини. В музеї, наприклад, представлено взірці народної творчості, зокрема коломийки, про те, як матері чекають на повернення своїх синів з-за океану: «Ой летіла зозуленька сивенька-сивенька – приїдь-приїдь, мій синочку, бо я вже старенька...» або «Ой у нашім городочку дубки підростають – приїдь-приїдь, мій синочку, роченьки минають...». А в часи радянщини запопадливі зайди та їхні місцеві посіпаки ще довго перешкоджали не лише поверненню трудових мігрантів зі США чи Канади, а й навіть зустрічам із рідними після багатьох років розлучення.

«Завдяки експозиції, присвяченій бойківській хаті, – веде розмову далі пані Галина, – ми бачимо, як важко жилося бойкам у давні часи. Хати будували з плениць – цілісних стовбурів дерев і без єдиного цвяха: «в замок». Такі хати називалися «митими». Адже за першого панування Польщі людям доводилося платити «димові» податки, тож хати споруджували без коминів – курні, а дим стелився помешканням. А до свят ґаздині мили стіни від сажі. Коли ж «димові» скасували, то бойки взялися будувати хати з коминами, але дим пускали на стрих. Покрівля була із соломи, тож часто траплялися пожежі. Підлога була глинобитна, долівку щосуботи мастили червоною глиною, а для профілактики встеляли м’ятою і чебрецем. Замість матраців була солома. Помешкання пахло травами. На великі свята ліжка застеляли різноколірними веретами, вишитими подушками укладали, а у будні – звичайними. Над ліжком була жердка для робочого одягу, а колиску прибивали до сволока. Так було зручно з ліжка колисати. Їсти варили у печі. А біля печі висів мисник із посудом, відтак у бойківському побуті вже з’явилися креденси і шафи, серванти. Кольорові тарілки, які часто розвішували і по стінах, слугували тільки прикрасою – з них їжу не споживали. Згодом їх використовували тільки у свята. Емаль часто тріскала – берегли. У бойківському вжитку були також різноманітні коновки – для масла, соленого сиру тощо. Хліб місили у діжах й випікали при закритих дверях, щоб не потріскався, у печі щосуботи. Готові хлібини клали на стіл і обмивали водою від залишків попелу...».

У музеї експонують і бойківський одяг – літній чи зимовий, чоловічий і жіночий. Є довгі чоловічі святкові вишиті кожухи і жіночі кожушки – коротенькі, до талії. Їх носили взимку. Кожушки-безрукавки слугували людям у весняно-зимовий час. Чоловіки одягалися ще у сіряки, сорочки й штани із домотканого полотна. Підперізувалися крайкою. Для бойкині було звично одягатися у звичайну білу сорочку з домотканого полотна, спідницю та запаску. А у свята одягали спідницю плюшеву і довгий плюшевий, вишиваний бісером, блискітками чи гладдю, сардачок. Є у музеї унікальні вишивані жіночі сорочки, яким уже понад сто років. Кожна жінка була собі майстринею. Але кожухи шили кушніри-чоловіки, вони ж і вишивали ті кожухи. Жіночі руки не змогли б виконати таку кропітку роботу – вишити по овечій шкірі. У музеї представлено й взірці бойківського взуття – ходаки на будні дні і чоботи – на неділі.

«Взуття бойки дуже шанували, – каже доглядальниця музею, – до церкви несли на ціпку, під церквою перевзувалися, а після Служби Божої знову поверталися додому босоніж. Батько синові справляв нові чоботи на халявах від своїх поношених чобіт... З-поміж традиційних ремесел серед бойків Рожнятівського Підгір’я найпоширенішими були ткацтво, бондарство, кожухарство і будівництво церков...».

У Ціневі було багато майстрів-будівничих церков. Найвідоміші – Тома Джурин і Василь Демків, чиї імена як будівничих церков вписано до відповідної енциклопедії. За інформацією Г. Якимович, цінівські майстри побудували у навколишніх близьких і далеких селах понад сто церков. Кожен майстер мав особисте клеймо і відповідний документ про дозвіл зводити церкви. Є версія, що і храм у Франковому селі Нагуєвичі на Львівщині будували майстри із Ціневи, а також свідчення, що і в селі Підлютому біля Осмолоди, де розташовувалися митрополичі палати Андрея Шептицького, церковку, яка до наших днів не збереглася – згоріла, свого часу також зводили вони. У музеї експонують чимало предметів, які ілюструють основні виробничі етапи традиційних бойківських ремесел і промислів.

«Колгосп у Ціневі, який існував до 1991-го, 37 років очолював Василь Джурин. Свого часу господарство процвітало і славилося допоміжними промислами – наголосила пані Галина. – Шили робочий одяг – ватні штани, фуфайки, рукавиці, спецодяг на літній і зимовий сезони, який відправляли у всі куточки тодішнього «есересер». Був цех з виробництва пластмасових виробів – ґудзиків, покришок, серветок. В іншому виробляли облицювальну плитку. У збудованій ще за Австро-Угорщини цегельні випалювали цеглу й кахлі. Столярний цех спеціалізувався на будівництві садових будиночків для багатьох країн колишнього соціалістичного табору...».

Експозиції музею представляють не лише ширвжиткові вироби років колгоспного розквіту, а й витвори майстринь декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, є авторські писанки відомої майстрині світлої пам’яті Ольги Коваль, яка виїхала до Ванкувера (Канада) 1934 року. У музеї можна дізнатися не лише про відомих вихідців із Ціневи, а й загалом із Рожнятівщини, які за кордоном своїми талантами й працею прославляли й прославляють бойківське коріння. А головно – знайшли можливість хоч на схилі літ приїхати й вклонитися своїй родинній колисці.

«Найцінніше у нашому музеї – архів чорно-білих світлин 20 – 30-х років минулого століття згаданого Ярослава Коваля, – наголосила пані екскурсовод. – Понад 1200 своїх оригінальних фотографій він передав для музею. Їм немає ціни. Адже автор фотографував не лише свята й будні митрополита Андрея, а й бойківське життя: побут і традиції простих людей. На світлинах – чимало цінівчан того часу. Безцінні світлини про життя митрополита Андрея Шептицького. Також є світлини, які розповідають і про інші бойківські села Рожнятівщини чи Долинщини... А ще, на мій погляд, наш музей чи не найширше з-поміж інших відтворює часи галицької трудової еміграції за океан...».

Доглядальниця музею зізнається, що робота і її спонукала глибше замислитися над самобутністю й неповторністю традицій рідного краю. «Завдяки багатолітній роботі в музеї я усвідомила себе бойкинею та відчула генетично належність до бойківського роду, – підсумувала Г. Якимович. – Бойкині, на мою думку, за характером бойові та стійкі, вміють відстояти своє, берегти гідність та повагу, вони горді й статечні, добрі ґаздині й люблячі подруги та помічниці для своїх чоловіків. Мені видається, що останнім часом у нашому суспільстві зростає зацікавленість музейними справами, неповторністю свого родоводу. Чимало бойків, яких свого часу було депортовано в інші регіони України, приїжджаючи до нас у статусі переселенців, нині дуже переймаються своїм бойківським корінням і поважають нас за ревне ставлення до своєї історії. І це дуже важливо саме у часі війни, коли ворог намагається нищити не лише українців, а й усе українське...»

А насамкінець Галина Василівна заспівала нам бойківську коломийку: «Кажуть люди, що ми бойки, а ми вже не бойки, Бо ми їмо щонеділі пироги легонькі...».