Культурний фронт – незалежно від державних пріоритетів й осібного розуміння його тією чи іншою владою – був, є і завжди буде важливим форпостом незалежності України. Для сучасного цивілізованого суспільства це аксіома. А в часі війни з російськими загарбниками міць і надійність творчих редутів надактуальна, бо стає зброєю як проти наслідків багатовікової культурної експансії росії, так і проти її сучасних виявів. Отож у форматі редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо інтерв’ю із членом Національної спілки художників України, скульптором, живописцем і графіком Богданом ФРЕЇВИМ, уродженцем села Нижній Струтин на Рожнятівщині і жителем міста Долини та викладачем Долинської художньої школи – про українські культурні тилові барикади, вагомість та дієвість художнього й образотворчого мистецтва у часі війни і його тематичні особливості та вплив на українців.

– Богдане Миколайовичу, як би Ви означили пріоритети у тріаді свого самовираження – скульптурі, живописі та графіці? Чи змінювалися наголоси Вашого митецького «я» впродовж багатолітнього творчого шляху?

– Я завжди себе образно називав й називаю хронічним і скульптором, і графіком. У Львівському поліграфічному інституті все було пов’язано, зрозуміло, з графікою, а доти – у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва – на першому місці була дерев’яна скульптура. Графіки я навчався за власним бажанням – для самовдосконалення. А все закінчилося тим, що кілька книжок оформив й відтак знову повернувся до скульптури. Часто брав участь у скульптурних пленерах. Тож мої роботи є у Києві, Черкасах, Івано-Франківську, Коломиї, на Львівщині, у селах Липа та Тяпче на Долинщині, а в Долині – не дуже, хіба що кілька меморіальних стел. Тож найперше таки була скульптура, вже згодом – графіка, тоді як живопис супроводжував мою творчість постійно.

– Що вплинуло на Вас у виборі професії художника?

– Власне в Нижньому Струтині професійних художників не було, хіба що такі малярі, котрі лише малювали котиків на замовлення сільських ґаздинь. Думаю, що творчі гени мені передалися передовсім від дідів – Степана й Миколи, які були дуже оригінальними особистостями, а ще – від батька, який будував хати...

У школі вчителі також радили мені продовжувати навчання з малярства. Хоч у школі я й не пам’ятаю, хто був учителем малювання: кому бракувало годин, на того й «навішували» цей предмет. Але я полюбляв малювати. Хлопці грали у футбол, а я малював. Мав хист до малювання і мій світлої пам`яті брат Зорян – корови пасти гонив з альбомом і олівцем у руках. Я завжди намагався підглядати в його альбоми. Але брат став лісівником, а не художником.

Моя любов до скульптури проявилася, повторюю, під час навчання у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва. Скульптура була на очах від ранку і до вечора. А ще доля звела мене з однокурсником Юрком Миськом – сином професора Еммануїла Миська. Оскільки гуртожитка мені не дали, Юрко відразу запропонував мені пожити в нього. А в його родині всі чоловіки були скульпторами, тож і скульптура була на першому місці.

У професорській родині мене ніхто і ні про що не запитував – достатньо було Юркових слів: «Богдан – мій колєга». Е. Мисько очолював спілку художників Львова, згодом області, а відтак його обрали ректором Львівського поліграфічного інституту – саме так, обрали, а не призначили. В училищі я більше спеціалізувався на роботі з невеличкими дерев’яними скульптурами. Мене приваблювали аванґардні течії. Тоді це було не дуже безпечно, але вже на багато таких речей дивилися крізь пальці.

У професора Миська була велика бібліотека, подарована Оленою Кульчицькою. Я читав і вчився як традиційної скульптури, так і її новітніх напрямів. Особливо мені подобалося й подобається у такому мистецтві колесо, очевидно, своєю досконалістю форми. Є таке колесо і в моїй творчості. Свого часу в Долині, коли головою міста був світлої пам’яті Володимир Гаразд, оголосили було конкурс на найкращий проєкт пам’ятника подружжю Тетяни й Омеляна Антоновичів. І я виготовив макет «Повернення», на якому передбачив фігури молодих Омеляна й Тетяни після повернення з еміґрації, символічні журавлі і, звичайно, колесо у криничній корбі.

Відтак я передумав, згадавши настанову Е. Миська – ніколи не брати участь у конкурсах, щоб відтак не розчаровуватися, побачивши свою мистецьку ідею, авторство якої означено іншим прізвищем. Як, наприклад, сталося в Тернополі з пам’ятником Провідникові ОУН Степану Бандері, коли скульптор Богдан Романець зі Львова якось побачив роботу, виконану за його макетом, але як твір іншого автора. До речі, Романець так і помер – не витримало серце...

– Тож у цьому контексті поміркуйте, які риси, на Ваш погляд, мали б передусім бути притаманні художнику-скульптору?

– Бути скульптором нелегко, але, як кажуть, очам страшно, а руки працюють. Щоб створити щось своє й нове, потрібно знати дуже багато старого. Хоча б для того, щоб мимохіть не вдатися до повторення чужого. Для мене важливо, щоб мене ніколи не звинуватили у плагіаті. Тим часом нерідко нові творчі ідеї народжуються навіть у снах.

Для мене на першому місці скульптура, але якщо думки виснажуються, то беруся за графіку чи живопис. Такий справді мій триєдиний вияв у творчості. Навіть в експозиції своїх скульптурних робіт додаю графічні чи живописні твори. Але маю як художник, образно кажучи, й таке «хронічне захворювання»: легко почати роботу, та важко завершити, бо прагну досконалості. У мистецтві найбільше ціную щирість і відвертість. Визнання вважаю своєю найбільшою нагородою за працю.

– Чи актуальна праця художників у часі великої війни з російськими загарбниками?

– У перші дні після російського вторгнення я зовсім не міг творити, а сьогодні вже якось трохи попустило. Та кацапня вже такого варварства натворила, що, мабуть, годі будь-якому художникові передати воєнні будні. У цьому контексті пригадую, як мій учень у Долинській художній школі – хлопчина із села Княжолука Іван Проців – перейнявся подіями Революції Гідності і створив талановиту художню композицію. І що ви думаєте? Деякі поважні художники з Івано-Франківська дорікали, що, мовляв, це вияв кон’юнктури. Та відтак через якийсь час уже своїх учнів благословляли на таку ж тематику.

– А може, ота «кон’юнктурна» робота була дуже потрібна тій дитині з Княжолуки чи її вчителеві у часі війни, щоб подолати тягар емоцій?

– Справді, так і було. Мати розповідала, що хлопчик дуже тоді переймався подіями Майдану. То краще б ті поважні «знавці малярства» мовчали. Бо на конкурс до Києва – за спеціальним запрошенням – мав їхати я з Іванком, причому за державний кошт. І знаєте, що наш колишній керівник (хай у мирі спочиває) зробив? Написав, що вчитель, мовляв, уже старий і немічний, а дитина сама не може поїхати, бо батька в неї немає. Але той керівник не врахував, що робота мала паспорт, де було зазначено і номер мого телефона. І коли мені зателефонували й запитали, що сталося, чому ми не прибули на конкурс і що відповісти його координаторам з Мінкультури, то я сказав: «Повідомте міністру, що директор призначив мене хворим...».

Та менше з тим. Мистецтво, зокрема й образотворче, служить ефективним методом реабілітаційної терапії. Часто спонукає людей бути добрими. Наприклад, мої учні у Долинській художній школі зовсім не вживають сороміцьку лексику, навіть поза межами закладу. Це навіть не обговорюється. Навчаю їх, що кожне слово має властивість матеріалізуватися. Є дуже багато талановитих дітей. Війна, звісно, є в тематиці їхніх робіт.

– Чи мрієте як художник?

– Звісно, що мрію. Але у наш час старше покоління відтискають на задвірки та спонукають вступатися з роботи. І зі мною таке було. Приходять молоді, нахраписті, хоч і безталанні. Їхня точка зору визначається, образно кажучи, точкою сидіння…

Цього року Долинській художній школі сповнюється 65. Цей заклад має багату й цікаву історію, відомих і талановитих випускників – заслужених і народних художників України. Не хочу бути буркотуном, але у школі сьогодні добрих спеціалістів мало. Завжди кадровий склад формує директор, і чомусь завше керівники намагалися діяти принципом: «Я начальник, а ти дурень...». Тож траплялося, що діти малювали краще, ніж їхні вчителі. Добре, що такі фахівці вчасно звільнялися.

– А чи цікавиться керівництво міста, як нині живеться і твориться Вам як художникові?

– Звичайно, що ні.

З творчої метрики

Богдан ФРЕЇВ навчався у Львівському училищі декоративно-прикладного мистецтва ім. І. Труша та Львівському поліграфічному інституті ім. І. Федорова (нині Українська академія друкарства) на відділенні «графіка», працював і вигранював талант у майстерні дійсного члена Академії мистецтв України, лауреата Шевченківської премії, професора, скульптора Еммануїла Миська. У співавторстві створив пам’ятник Т. Г. Шевченкові у селі Сокольники та священнику Євгену-Йосипу Гарабачу в селі Уличне на Львівщині, провідникові Калуського проводу ОУН Ярославу Мельнику («Роберту») у селі Липа Витвицької територіальної громади, воякові УНР і учасникові бою під Крутами Миколі Корпану у селі Тяпче та іншим борцям за волю України – на Долинщині. Він також працював над створенням надмогильного пам’ятника українському дисиденту і багатолітньому політв’язневі зі Слободи Болехівської Дмитрові Квецку, є автором пам’ятної стели Почесним громадянам міста Долини – предстоятелеві УГКЦ Верховному архієпископу Львівському Мирославу Івану Любачівському та заслуженому лікареві України хірургові Саві Охрончуку в Долині. Художник ілюстрував книжки долинських авторів – журналістів, літераторів і краєзнавців: Івана Ярича («Фіма забембаний»), Василя Олійника («Толока», «Княгиня», «Крижма»), Андрія Яросевича («Поророка», «Тіло») та Михайла Бориса з Гошева («Нескорена Долинщина»), а також літературно-художній альманах «Столиця Франкового серця». Автор численних персональних художніх виставок і учасник багатьох колективних творчих проєктів, співзасновник мистецького агентства «Vitu».