У Брошневі-Осаді є такі яскраві шляхетні особистості, котрих через громадську дієвість, людську активність і життєву мудрість, всюдисущу співпричетність і небайдужість знають усі чи майже всі жителі селища. Серед них – і Василь ТВАРДОВСЬКИЙ, громадський діяч і рушій добрих справ у Брошнів-Осадській громаді, змалку залюблений у фотографування – мистецтво світла й тіні, яке вважає справою свого життя.
Пам’ятаю його ще з 70-х років – чоловіка у постійному леті і традиційно з фотоапаратом на грудях. Щоб ні на мить не розлучатися зі своєю «Смєною», «ФЕДом» чи «Києвом» та іншими плівковими фотоапаратами, потрібна була велика любов до свого захоплення.
– Я завжди намагався і сьогодні намагаюся не тільки мати теоретично активну позицію у громаді, а й результативно працювати для неї. І це триває вже понад два десятки років, – каже Василь Володимирович.– А навчався я спочатку у Брошнів-Осадській середній школі, а відтак два роки набував майстерності фотографа в Івано-Франківському технічному училищі №16 у Крихівцях. Мені навіть після закінчення відповідний розряд присвоїли.
– Але, пане Василю, щоб вибрати таке училище в Івано-Франківську, потрібно було, без сумніву, мати для цього дуже вагомі причини?
– Ви слушно зауважили. Ще у п’ятому класі мама подарувала мені на день народження простенький фотоапарат «Смєна», який тоді коштував недорого – 15 карбованців. А народилися моя мрія стати фотографом після відвідин школи і зустрічі з нами знаного у селищі фотомайстра світлої пам’яті Бориса Михайловича Іванова. Він мав дерев’яний на трьох ніжках фотоапарат, накидав зверху накидку, ховався під нею і там відбувалося якесь дивовижне для мене, малого, дійство. А відтак фотомайстер казав слово «Увага!», знімав кришку і знову її ставив на місце. І все. Це мене дуже зацікавило. Я розповів мамі, і вона подарувала мені фотоапарат.
При Будинку культури, звісно, працювали різні гуртки, зокрема і фотосправи. Але я їх не відвідував, а вчився вдома самотужки. Не знаю чому, але це мені більше імпонувало. До речі, навіть свою першу у житті фотоплівку я проявляв не у цілковитій темноті, як належить, а помилково при червоному світлі. Тож всю її, зрозуміло, засвітив.
Тоді я здебільшого фотографував своїх однокласників чи події зі шкільного життя. Мою любов до фотографування у школі помітили. Колишній директор школи світлої пам’яті Семен Михайлович Костюк завжди заохочував мене до фотографування різних шкільних і позашкільних заходів. Якось нас повели на екскурсію на місцевий експериментальний завод «Лісдеревмаш». У пружинному цеху я зацікавився якимось робітником, котрий якраз щось клепав. Я сфотографував того чоловіка, поговорив з ним і довідався про нього більше. Відтак його світлину й текстівку до неї надіслав у районну газету «Нові горизонти». І їх опублікували.
Але ця фотографія не була моєю першою публікацією у ЗМІ, бо перед тим опублікував фото й кілька речень про виступ на сцені Будинку культури у Брошневі-Осаді вокально-інструментального ансамблю «Беркут» Івано-Франківської обласної філармонії. Через якийсь час мені переказали поштою перший гонорар – 1 крб. 50 коп. Радості моєї не було меж. Я ж ніколи не думав про матеріальну вигоду від свого захоплення, а просто хотів, щоб оцінили, чого варта моя робота. А ще я часто ілюстрував своїми світлинами шкільну фотогазету. Мені тоді було лише 15…
– А як народилася ідея вступити до професійно-технічного училища?
– Туди я вступив у 21-річному віці. Доти ж у мене вже назбиралося було чимало фоторобіт. Однією з умов вступу до училища було представлення своїх світлин. Привіз і показав комісії. І досі я не забув слова-враження одного із членів комісії: «Тобі з такими роботами не до нас треба вступати, а в інститут мистецтва…». Я пояснив, що хочу всьому навчитися, образно кажучи, «з нуля». А далі, мовляв, життя покаже. В училищі нас навчали всього необхідного у фотосправі – від найпростішого до найскладнішого. Ми осягали різні техніки й жанри фотографії. До речі, там вчилися і мої земляки-фотографи Василь Косар із Брошнева та світлої пам’яті Андрій Романів з Брошнева-Осади, з якими я часто згодом спілкувався.
– Що Вас найбільше захоплювало в училищі – сюжети, теми?
– Теми були різні – і архітектура, і пейзажі, і портрети… Нас навіть возили спеціально до Києва, де ми вправлялись у фотозйомках. Мені все подобалося фотографувати. Половина успіху в цьому полягала тоді саме у процесі зйомки, інші п’ятдесят відсотків – у видруці світлин. Тепер же все змінилося. І всі стали фотографами. Навіть здебільшого і думати не потрібно ні про спалах та витримку щодо погоди, ні про діафрагму чи про якість і чутливість фотографічної плівки, про техніку її проявлення і видруку фото. Тепер усе замість фотографа робить автомат.
Свого часу я навіть у Брошневі-Осаді провадив при Будинку культури гурток фотографічної справи. А до мене це робили чудові фотографи Мирослав Колодій, Володимир Площанський. Ще у шкільні роки я часто навідувався у фотоательє до майстра Бориса Михайловича Іванова, щоб порадитися. До нього у селищі ніхто інших фотографів не пам’ятає. Він для підтримання мого духу чи для заохочення до навчання любив мене жартома називати не фотопрацівником, а фотошкідником. Хоча фотосправа тими роками мене й не годувала, але якусь копійку це заняття таки приносило. Адже люди запрошували фотографувати весілля, похорони чи інші важливі родинні події. Цього року минуло вже пів століття, як я взяв до рук фотоапарат.
– Що для Вас важить захоплення фотографуванням? Адже Ви пронесли і зберегли його упродовж багатьох років свого життя – не завадили ні громадська праця, ні посада заступника голови селищної ради та інші життєві клопоти?
– Фотографування для мене щонайперше – величезне задоволення бачити красу й дарувати її іншим. Кожна фотографія мені дорога – це пам’ять, відбиток зупиненої миті і добра справа для людей. Так було і є сьогодні.
– Ви часто своїми світлинами в соціальних мережах благословляєте нові дні для людей і цим обдаровуєте їх позитивним настроєм. Чи можна заняття фотосправою або навіть споглядання світлин назвати фототерапією, тобто способом очищення від негативних емоцій?
– Думаю, що окрім естетичної, літописної чи інформативної функцій у часі війни, які виконують світлини, мої роботи сприяють і позбавленню від тягаря негативних емоцій. Тож можуть бути і свого роду фототерапією. Я чую відгуки і враження тих людей, які переглядають мої твори, – вони дякують за миттєвості доброго світла й любові. Мої світлини, навіть пейзажні, треба не просто переглядати і перегортати, а бажано – і прочитувати. Фотографії – це не тільки світ навколо, а й моє життя…
Роботи пана Василя мовби розвиднюють моє щодення, народжуючи світло і водночас мовби зупиняючи часоплин. Але ця розмова з майстром світлин – то не спроба дати мистецьку оцінку його роботам, а передовсім – намагання показати читачам, що творити і множити позитивні настрої в суспільстві в часі війни, опираючись лише на свої життєве захоплення і обдарованість, це можлива і потрібна справа.
За плечима у В. Твардовського немає резонансних авторських фотовиставок чи розрекламованих презентацій. Просто талановита людина на своєму місці робить те, що вміє і може, а головно – любить те, що творить. Його світлини – позитив, якого в часі війни кожному із нас надзвичайно бракує і до якого ми навіть підсвідомо горнемося і тулимо свої душі. Вважаю Василя Володимировича фотолітописцем життя громади Брошнева-Осади. Недарма ж у селищі закріпилося за фотомайстром іще з його шкільних років псевдо «Кореспондент». Він своєю майстерністю вміє зупиняти час, а небайдужістю і невпинністю всюдисущого трудолюба – відтворювати самобутнє обличчя громади.
