В одній зі своїх численних наук світлої пам’яті о. Василь Поточняк – колишній відповідальний секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ, оцінюючи роль паламарського служіння у храмі, навчав, що запах кадила символізує і нагадує запах раю. Вже минуло 30 років відтоді, як у храмі Святого Вознесіння Господнього УГКЦ береже «запах раю» паламар Петро Ковальчук, який зустрів своє 65-річчя.

У селищі Брошневі-Осаді довгі роки не було церкви, а дорога до храму була складною і довгою. І аж 31 серпня 2003 року Божого відбулося освячення новозбудованого храму під духовним проводом єпарха Івано-Франківського УГКЦ владики Софрона Мудрого. А доти – у травні 1991-го – перший парох храму світлої пам’яті о. Зеновій Божик освятив хрест і почав відправляти богослужіння спочатку просто неба, а відтак у тимчасово зведеній дерев’яній церковці. Вже тоді паламарем був П. Ковальчук, який і нині є ревним і незмінним оберегом церковного кадила.

– У Брошневі-Осаді я живу вже 40 років, відколи переїхав із сусіднього села Брошнева. Ще з 1990-го я допомагав о. Божику під час відправлення молебнів, а з 1996-го служу як постійний паламар. Нового храму в селищі тоді ще не було. Пишаюся, що і я був серед його будівничих. Липень для мене особливий час – і день народження, і 25 років паламарського служіння, і, звісно, день мого ангела-охоронця, святого Петра. Отже, життя моє й церкви у Брошневі-Осаді вже нероздільні упродовж багатьох років.

– Як Ви, Петре, стали ще й церковним муляром?

– Тоді я працював у будівельній бригаді Брошнівського лісокомбінату. І звідтіля мене, як і багатьох інших, направили на будівництво церкви. Вже потім з’ясувалося, що на то була Божа воля, адже я мав працювати на ремонті шкільної котельні, проте сталася помилка – направили на будівництво храму. Але мій начальник Микола Мартинюк, зрозумівши, що сталася помилка, все ж таки залишив мене на церковному об’єкті. Я працював на різних роботах, а у служінні з 1990 року – відтоді з церквою не розлучаюся.

– То Ви, напевно, не раз задумувалися, що у Вашому житті важить Церква?

– Колись я дуже мріяв служити при церкві – чи в хорі співати, чи бути паламарем, чи просто робітником... Я ходив до церков у різних селах на богослужіння, бо ж у Брошневі-Осаді храму не було. Допомагав співати чи прибирати церкви до празників тощо. І Бог мене почув, бо я ж не тільки мріяв служити при церкві, а й дуже хотів жити біля неї. Тож сьогодні так і є.

– Чи змінилося щось у Вашому житті християнина завдяки служінню Церкві?

– Моє життя стало зовсім інакшим. Відбулися, на мій погляд, значні зміни. Я позбувся багатьох шкідливих звичок. А натомість, окрім обов’язків паламаря, з радістю люблю працювати біля церкви – косити траву, підстригати кущі живоплоту, чистити бруківку на церковному подвір’ї, доглядати зелені насадження і т. ін. Роблю все, що потрібно у церковному господарстві. Але не з примусу, а із задоволенням і вдячністю Богові. Та й, власне, як паламар маю чимало першочергових обов’язків.

Скажімо, щодня зранку я у церкві перший. Храм потрібно відкрити, розпалити кадило, засвітити світла і свічки, обійти і ретельно оглянути всю церковну господарку та двір, приміщення. А під час Служби Божої слід добре пильнувати, щоб кадило на загасло і вчасно його подавати священникові тощо. Пам’ятаю, що у 90-х роках я ходив збирати ялівець, а також на нижній склад лісокомбінату – живицю для кадила і навіть робив деревне вугілля та ін. Нарізав також василька, щоб був приємний запах ладану. А у теперішній час ладан і вугілля вже купуємо готовими.

Є ладани різні і з неоднаковими дивовижними пахощами. Залежить від їх ціни. У моєму житті Церква, кажу щиро і без перебільшення, на першому місці. Бо Церква і є моїм життям. То велика ласка Божа – щоранку стрічати Христа, жити з Богом і молитися до Нього. І не рік чи два... А десятки років. І хіба це не Божа благодать – зустріти свій 65-літній ювілей у служінні на славу Божу, у повазі духівників – отця-декана Володимира Майки, отця-сотрудника Олега Ангельчука та отця-диякона Володимира Майки та односельців парохіян?

...Храм Святого Вознесіння Господнього УГКЦ у Брошневі-Осаді – як сонце, а його обійстя причепурене і належно доглянуте. І в цій красі є і часточка праці паламаря Петра Ковальчука – того, хто зранку стрічає Христа, народжує і береже «запах раю».