Про свої життєві дороги професор кафедри екології Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Олег АДАМЕНКО, якому днями сповнилося 85, відверто написав 2017 року в книжці спогадів «Стежками моєї пам’яті». У ній означив і друковані наукові здобутки: до тисячі публікацій, зокрема майже 60 монографічних досліджень, понад два десятки підручників, словників, атласів, брошур і т. ін.
Олег Максимович – заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії СРСР, доктор геолого-мінералогічних наук, академік Академії наук технологічної кібернетики України, Української нафтогазової академії та Міжнародної академії наук, досліджень, технологій та інженерії, член Міжнародного товариства «Геосфера» (Краків, Польща), почесний професор Подільського державного аграрно-технічного університету та Галицької академії, віцепрезидент підкомісії з геоархеології палеоліту Міжнародного союзу з вивчення четвертинного періоду, член президії Українського географічного товариства та Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, медалями Івано-Франківської ОДА «Найкращий науковець року», Івано-Франківського міськвиконкому «За розвиток регіону», срібною і бронзовою медалями НАК «Нафтогаз України» – за розвиток нафтогазового комплексу, 2010-го його визнано «Людиною року» в Україні, а Кембриджський університет вніс ученого в книгу «Великі мислителі ХХІ століття».
А свій життєвий шлях і творення себе як дослідника-геолога великий подвижник науки почав у вчительській родині Олександри Петрівни та Максима Максимовича Адаменків на Чернігівщині – в маленькому селі Воловиці на берегах Десни, щоб зустріти життєвий ювілей і досягти наукових вершин в Івано-Франківську – у міжріччі неповторних Бистриць Солотвинської і Надвірнянської. Наша розмова з п. Адаменком має поважний і світлий привід – день народження.
– Олеже Максимовичу, що найвиразніше проступає з Ваших життєвих і наукових вершин?
– Свого часу я був на могилі великого німецького філософа Іммануїла Канта у Кенігcберзі, який сказав, що найбільше його вражає всесвіт навколо і світ усередині. Мене найбільше вражає, що після періоду, образно кажучи, розкидання каміння настав час його збирати. Сьогодні пробую всі свої набутки об’єднати, систематизувати в якесь єдине поняття. У мене в житті, про що я, може, вже згадував у наших попередніх розмовах, було багато цікавих випадків. Наприклад, колись я як геолог дуже прагнув відкрити якесь родовище. І почав шукати на Алтаї, де працював. Знайшов давню породу – смугасті кварцити, чи джеспіліти, які характерні для покладів українського Кривого Рогу. І я почав думати: де російський Алтай, а де український Кривий Ріг! Адже джеспіліт належить до періоду, коли наша Земля була червоною через осадження заліза навколо океану... Це я про те, що замало знайти породу, потрібно означити її місце в глобальному вимірі. Або ще один приклад. Гірський Алтай обривається до Західно-Сибірської рівнини стіною. Там маса родовищ міді, цинку, свинцю, срібла, золота... І я подумав: а куди вони поділися? Очевидно, провалилися в глибину? Тож, знайшовши розломи, загнав туди – в пшениці – техніку. Начальник здивувався, а я пояснив: буде родовище! І що ви думаєте? В одному із селищ ми знайшли мідно-свинцеві руди із золотом та сріблом! Там сьогодні – Рубцовський рудний район. Це ілюстрація вияву закономірного у випадковості. Отож нині і свої окремі життєві та наукові вершини пробую з’єднати чи синтезувати в єдину закономірність, в єдине поняття. Пов’язати і з космічними чинниками, і з причинами всередині землі, з історією людства і т. ін.
– Ви не зламали свого гасла «Тільки вперед і тільки вгору!» і присвятили свої дослідження не лише геології. То чи можете сказати, що наука для Вас – життя?
– Думаю, що можу. Навіть коли я свого часу був першим проректором ІФНТУНГ, то все кинув і поїхав працювати в Молдову. Чому? Тому що там був Дністер, який відкривав дуже багато цікавих аспектів для дослідження. А я прагнув їх вивчити. Ця ріка, яка несе свої води від польських Бескидів і до Чорного моря, та її проблеми, і сьогодні для мене є одним із головних наукових зацікавлень. Є 25 заповідних і більш-менш вивчених територій на його протяжності. І оце все я хочу зв’язати воєдино, а головно – льодовики і вплив Чорного моря на Дністер.
– Які наукові вершини вважаєте для себе найвищими, найпрестижнішими?
– Якщо жартома, то найбільше моє «наукове досягнення» – моя сім’я. Дружина Рима – палеонтолог, кандидат біологічних наук. Супутниця всього мого життя – всіх моїх походів і експедицій по Середній Азії, Карпатах, Сибіру... Нещодавно минуло 64 роки нашому подружжю. Донька Наталка була однією із найкращих методисток в ІФНТУНГ, мій добрий помічник – набирала на комп’ютері всі книжки. Син Ярослав завідує в університеті кафедрою екології, доктор технічних наук, автор численних наукових праць, активно працює над міжнародними проєктами. Онук Денис Зорін – кандидат геологічних наук, еколог, а онучка Катерина Радловська – доктор філософії. Правнучка Ліза присвятила себе великому спорту, баскетболу. Вчиться в ліцеї в Києві. Каже, що не хоче жити так, як ми: «Грошей постійно нема – якась бідність...» Моя сім’я мене завжди розуміла і розуміє.
– А що можете назвати своєю науковою візитівкою?
– По-перше, думаю, що дослідження останніх років: вивчення Старуні, зокрема мамонтів, носорогів, які є «маркерами» клімату. Особливо в час, коли маємо великі кліматичні проблеми. А по-друге, ріки. Адже я сам народився на берегах прекрасної Десни і з дитинства мріяв пізнати, як народжується, розвивається і живе ріка. Тож побував майже на всіх великих ріках Євразії. На мою думку, саме ці два напрями можуть бути моєю візитівкою як науковця. Сьогодні працюю над дуже цікавою книжкою «Історія цивілізації. Україна» – від кіммерійців і до Київської Русі. Саме це може стати об’єднувальною діадемою моїх наукових здобутків. Чому взявся за цю тему? Тому що всі навали степових кочівників на Русь – кіммерійців, скіфів, сарматів, даків, готів, гунів та ін. відбувалися через зміни клімату. І нині на нас насувається глобальна кліматична катастрофа.
– Чи були у Вашому сходженні як науковця, образно кажучи, вершини, які не підкорилися?
– У науці за підкорення тієї чи іншої висоти потрібно братися з розумом, зваживши, що ти зможеш це зробити, а не впертися у своїх пошуках у стіну. У такому підході, на мою думку, мало перспективи.
– То Ви відкидаєте авантюризм у науці навіть у мінімальному вияві?
– Так, відкидаю. Наприклад, коли я запитав одного із моїх учнів Степана Нємого, який захистив дисертацію у Львові і нині працює у США, чи він має намір повертатися в Україну, він відповів, що ні. Тому що глибоко занурився в мікрохімію і мікробіологію, а в Україні нема апаратури для таких досліджень. То ви розумієте, чому я, не маючи належної технічної бази, завжди в науці займався такими реальними проблемами, які можна розв’язувати і в Україні. Ось чому на моєму науковому шляху нема завдань, які я поставив би перед собою і не розв’язав, тобто нема непідкорених вершин. Звісно, якби ми мали чудову сучасну матеріальну базу, то і в Україні можна було б розв’язувати найактуальніші наукові проблеми. Але, на жаль, такої бази нема і не дуже швидко вона з’явиться.
– Чи аналізували, що було Вашою як науковця найбільшою помилкою в житті?
– Так, такі речі я завжди аналізую. Найбільшою помилкою, а точніше, від’ємною частиною моїх досліджень, був той факт, що я не зміг побувати на всіх материках – в Австралії, Південній Америці, Північній Америці, а постійно крутився в межах Євразії. Хоч мої роботи опубліковані у понад 20 країнах світу, зокрема у Франції, Канаді, США, Південній Кореї, Китаї та ін. Бракує мені ширшого діапазону для досліджень. Специфіка їх така, що потрібно було побувати всюди. Та, на жаль, не вдалося. Зате мій учень Георгій Рудько, з яким ми разом написали багато книжок, побував на всіх материках. Він сьогодні – єдиний доктор трьох наук: геолого-мінералогічних, технічних і географічних. Таким чином, я багато що втілюю і в своїх учнях, з яких нині 18 – кандидати наук і 7 – доктори наук. Іноді й мені закидають, чому не захищаю докторську дисертацію з іншого профілю. Та мені достатньо того, що маю.
– Ви людина, яка відбулася як особистість у часі епохальних змін... Чи не розчарувалися, що обрали дорогу науковця?
– Звісно, ні. Нема втрачених ілюзій. Сьогодні ж мене цікавить не лише геологія, а широкий спектр наукових проблем. Якби Господь Бог дозволив ще раз пройти сходжені дороги, я інших шляхів не шукав би. І це головне. Та інколи задумуюсь: а навіщо всі оті мої старання? Як науковець роблю все, щоб наша українська наука стала передовою в світі на всіх напрямах розвитку. Розвинута наука – фундамент для багатої держави і людей. Тобто саме соціально-економічний сенс бачу у всіх своїх наукових здобутках. Деякі розчарування в українських реаліях є, але й від нас залежить чимало. Маю багато раціональних ідей, як запровадити зміни в державі. Та я передусім науковець, і це передові рубежі мого фронту.
– Часто думаєте про свою Воловицю над Десною?
– Завжди хочеться вклонитися тій землі, де народився. Дуже хотів би навідатися на рідну Чернігівщину. Там, у тому селі, де я зріс, поховані мої дід з бабою, батьки, брат... Є ще там родичі. Але й на Прикарпатті – у межиріччі двох Бистриць – почуваюся добре і затишно. Та й Дністер не набагато менший, ніж Десна, бо оперізує всю Україну. А найголовніше – надихає на творчість. Ще цього року планую видати дві монографії. А наступного – ще одну. Дуже мрію написати книжку з назвою «Антисофія». Філософія – любов до мудрості, а те, що сьогодні відбувається в Україні, – то справжня антисофія.
– І насамкінець, професоре, прийміть вітання і від «Галичини»: щоб русла рік Ваших наукових здобутків ніколи не пересихали, а вершини підкорювалися і надихали. А ще бажаємо нам усім, щоб Ваші логічні прогнози про майбутній розвиток України якнайшвидше справдилися, а перешкоди, про які Ви ще кілька років тому роздумували, зникли: «Для цього потрібен мир і міцна держава, згуртованість однодумців заходу і сходу, півдня, центру і півночі нашої великої держави. Для цього потрібна висока освіченість та професійність населення, повернення на Батьківщину мільйонів наших заробітчан з-за кордону, для цього олігархи і багаті люди повинні повернути у бюджет все, що вони вкрали, для цього повинна піднестися духовність народу, об’єднання усіх чотирьох християнських Церков в єдину потужну Українську Церкву і, нарешті, для цього має народитись наш моральний лідер типу Черчилля, де Голля, Меркель та інших світових керманичів...»
