Є зустрічі з творчими людьми, від спілкування з якими наша «Літературна світлиця» навіть у часі війни стає ще світлішою. І сила їхньої потужної життєвої і творчої енергії залежить не від віку чи місця народження, статі чи віри, професії чи кількості написаних книжок. Такі особистості, як уродженка Болехова письменниця й бібліотекарка абонемента ЦБ Івано-Франківської міської центральної бібліотечної системи Тетяна НЄМЦЕВА, живуть і творять зі Світлом і для Світла.

– Я бойківчанка і цим пишаюся, – каже письменниця. – Для мене знаково, що народилася в місті, де жила й творила велика Наталія Кобринська, бо її образом надихаюся з дитинства. Наше родинне обійстя у мікрорайоні Руський Болехів – на межі із селом Гузієвом – завжди було для мене окремим всесвітом. У хаті була справжня піч, яку мама Галина з бабусею Ганною, коли ввечері вимикали світло, запалювали, щоб розвіяти мою дитячу лякливість. Посередині під абажуром ставили стілець, і на ньому як на сцені я читала напам’ять вірші українських авторів. Дуже часто й сама придумувала якість поетичні рядки. А вуйко Роман і дідусь Володимир уміли грати на народних інструментах. Це були прості люди, які давали собі раду в житті завдяки праці рук. Була у нас і корова Калина, кури та інша господарка. Все впливало на формування естетики мого дитячого сприйняття світу.

– Якими були Ваші життєві університети?

– Навчалася спочатку в Болехівській ЗОШ №1, а відтак у Прикарпатському фаховому коледжі лісового господарства в нашому місті за спеціальністю «Облік і аудит». Якось, коли ще навчалась у школі, працівниця міської дитячої бібліотеки в Болехові Лідія Василенко, яка тепер працює у Підбережі, запропонувала мені написати вірш до роковин Тараса Шевченка, і я з ним перемогла в обласному конкурсі. Отож писала вірші ще у школі, і з вдячністю згадую свою вчительку української мови і літератури Марію Федорівну Гнатів, яка й нині мене підтримує.

Мама не дуже хотіла мене відпускати далеко від себе, бо я була домашньою дитиною. А вчитися в коледжі було комфортно. Мені давалася математика. Її вчителька Руслана Іванків знайшла у моїм розумі якусь «шухлядку», завдяки якій відкрився для мене світ алгебри. Навіть попри те, що це було не моє і давалося важко.

Я постановила собі не показувати в коледжі свою писемну творчість, бо думала, що під час навчання на технічній спеціальності це сприйматимуть як мінус. Але одного разу до нашої групи завітав викладач навчального закладу відомий художник і альпініст світлої пам’яті Юрій Проненко, який був знаною людиною у Болехові, й запитав, чим ми ще займаємося, крім навчання. Я й написала, що віршую. Думала, що то була проста формальність. Але мої викладачі, як я зрозуміла, виявилися дуже відповідальними людьми. Вони згодом запрошували мене до себе і цікавилися моїми поезіями, радили і вчили працювати зі словом. Завжди зверталися тільки на «Ви».

До речі, це не стосувалося їхніх безпосередніх викладацьких обов’язків. Дуже добре, якщо є такі люди, які вміють допомогти школярам і молоді розгледіти у собі таланти.

Саме навчання в коледжі допомогло мені самоствердитися. А потім я вступила в ІФНТУНГ без іспитів – за результатами тестів і відразу на третій курс та знову на «Облік і аудит». Хоча мріяла про журналістику й філологію. Та для моєї родини і для мене було дуже важливо, що вступила туди, бо одержувала стипендію, за яку могла й собі щось придбати, і додому якісь продукти купити.

Спочатку і в Івано-Франківську я не мала намірів показувати свою творчість. Але познайомилася з викладачем культурології Іваном Макаровським, який нині вже за межею. Він замінював іншу викладачку і попросив нас написати твір. Можете собі уявити, як я, спрагла до творчості на тлі щоденних, образно кажучи, дебетів і кредитів, взялася до роботи?! І вилила на папері свою душу навстіж, бо й не думала, що викладач, який прийшов на заміну, буде мій твір читати й перевіряти. Але Іван Петрович все перевірив і проаналізував, а відтак повів мене в іншу групу, де я читала свої поезії. Було чудове спілкування.

Дякую Богові, що Він звів мене у житті з такою людиною. Тоді мої поезії друкували у газетах «Студент Прикарпаття» та «Рідна земля». Публікував їх і журнал «Дніпро». Але вперше вийшли друком мої твори у рідному Болехові у газеті «Ратуша», яка тепер чомусь зникла. Я тоді навчалася ще у восьмому класі школи. Піднесення було неймовірне!

Відчуваю, що Бог ніби за руку провадить мене у житті. Я вірю у Бога і є парафіянкою церкви Святої Параскеви УГКЦ, де свого часу правив світлої пам’яті правозахисник і письменник отець Ярослав Лесів. Тепер у храмі служать парох Василь Дзяйло й отець Роман Зозуля. Духовність для мене має велике значення. Я зуміла організувати при церкві у соціальних мережах прямі етери Святої Літургії. Мала честь вести фотолітопис будівництва храму Всіх святих українського народу УГКЦ у Болехові. Мене з дитинства рідні брали до церкви. Якщо маєш чіткі життєві орієнтири, то навіть у злобі світу ніколи себе не загубиш.

– А як Ви, випускниця технічного вишу, пов’язали своє життя з бібліотекою?

– Я пробувала працювати за спеціальністю, але це було не моє – йшла на роботу, як на каторгу. Навіть попри те, що працювала в чудовому колективі та виконувала свої обов’язки відповідально й фахово. Я просто себе переламувала і ніби знущалася з себе. Тому покинула бухгалтерію. Але в інстаграмі вела читацький блог. Працювала у форматі предметного фото з відповідними тестами й відгуками. І все це намагалася робити цікаво і навіть перемагала у читацьких конкурсах.

Якось у «Ваґабундо» Юрій Винничук презентував свою книжку. Там я зустрілась із завідувачкою бібліотеки Центрального абонементу Івано-Франківської МЦБС Ольгою Кирстою. Я вирішила спробувати себе у бібліотечній справі – й мені сподобалося. Адже книжки – моя стихія. Так, я могла обрати інший шлях чи ще якийсь час працювати в бухгалтерії. Та це було б зрадити не лише своє покликання, а передовсім Господа, Який обдарував мене талантом для служіння людям. Тож, як писала Ліна Костенко, «я сама собі обрала долю» і нікому не скаржуся. Переважили справжність і вірність собі.

– Що для Вас у житті важить слово?

– Слово для мене – душа. Навіть коли б ми, зажмурившись, вислухали незнайому людину, не бачачи й не торкаючись її, то вже змогли б намалювати її образ. Адже слово й образ невіддільні. Я навіть свідомо сформувала для себе словниковий запас, яким послуговуюсь у творчості й змальовую світ. Намагаюся органічно й цікаво поєднувати літературний і розмовний лексичні пласти. Використовую також розмаїття бойківського діалекту. Володіння рідною мовою, зокрема її діалектною неповторністю, є виявом високого рівня культури, а не примітиву. Та якщо соромимося материнської мови, а не пишаємося нею, то це вже вказує на якісь наші комплекси.

– Яким, на Вашу думку, має бути письменницьке слово під час війни?

– Воно має зцілювати. Адже одна із цілей ворога – примусити українців замовкнути. Тож, окрім того, письменницьке слово під час війни має бути сильним і яскравим. Коли свого часу «визволителі» забороняли у наших регіонах українські колядки, то добре знали, з якою метою. Бо слово – душа. Щоб у людях вбити душу, слід було їх примусити мовчати.

Віддавна намагалися вбити українців як націю, забороняючи їхню рідну мову. Коли ми кажемо правду, то повинні бути гучними, коли хочемо словом зцілювати, то маємо бути співчутливими. Так, українцям нині важко, але ми повинні радіти словом, що вистоїмо й виборемо волю.

Воєнні реалії ще раз підтвердили, що попри все слід зберігати свою справжність. У мене після 24 лютого 2022 року був стан заціпеніння. Але й до повномасштабного вторгнення я добре розуміла ситуацію. Ми з друзями волонтерили і чим могли допомагали фронту. Якийсь час я не писала, а відвідувала волонтерський штаб у Болехові і разом з іншими плела сітки та виготовляла «кікімори», з мамою вдома ми заливали окопні свічки.

Та все ж потім продовжила писати, бо не хотіла дозволити кацапам вбивати наші душі, і переконана, що вчинила правильно. Хочу прочитати свою поезію, яка цьогоріч перемогла в обласному конкурсі «Материнське серце – храм любові», а була написана чотири роки тому:

Потрібно бути корисним Україні, але у тому, що ми вміємо і розуміємо найкраще. У письменстві, як і в житті, не сприймаю самолюбування. Не люблю гординю і вважаю її смертним гріхом. Застерігаю себе обзавестися різними званнями, лауреатствами та регаліями. Літератори старшого покоління мали б вести за собою творчу молодь, а не відштовхувати. Не можна на себе, образно кажучи, поначіпляти стільки регальок, щоб через їх брязкання не чути відтак голосів своїх ближніх. Боюся запишитися, щоб і мене не торкнулася отрута вивищеності. А вакциною проти гордині є щирість.

Не можна вважати, що ти кращий, ніж інші, бо у тебе є якесь звання. Світ цілісний, і праця кожного дуже важлива. Намагаюся наслідувати погляди Наталії Кобринської і підтримую у письменстві сестринство, яке для творчих людей дуже важливе. Поважаю людей, які вміють щиро тішитися здобутками інших. Такі є і в моєму житті. Наприклад, педагогиня й письменниця Ірина Садула, професорка й літераторка Ольга Деркачова, поетеса Леся Ґеник, згадана Ольга Кирста. Вони можуть і підтримати, і слушну пораду дати.

– Що Ви своєю творчістю прагнете сказати людям у гіркі часи для України?

– Кажу, що любов у всіх виявах – це велика сила. Я вмію радіти і намагаюся писати так, щоб люди, читаючи мої твори, не загубили радість навіть коли їм нестерпно важко. На мою думку, у війну людям потрібне не високоінтелектуальне чи глибоко філософське письменство, а щось менш важке. За формою, але не за суттю. Література під час війни повинна захищати людину від негативних емоцій і переживань.

З творчої метрики

Тетяна НЄМЦЕВА (Мороз) – прикарпатська письменниця, блогерка й фотомисткиня – співавторка книжок українських казок «Чаросвіт» (2024), «Чарокрил» (2024), «Літні непосиди» (2024), «Вогники Різдва» (2025) та «Великоднє пташеня» (2025). Переможниця поетичного конкурсу Івано-Франківської ОДА «Материнське серце – храм любові» (2025) та письменницького конкурсу есеїв ВГО «Територія Жінок» (2025), а також неодноразова переможниця серед читацьких відгуків у мережі інтернет-книгарень «Readdeat». Свої твори публікувала, крім місцевої періодики, у журналі «Дніпро» й альманасі «Олександрійський маяк».