Сучасний театральний Калуш розмаїтий, цікавий і багатоликий. Уже сім років поспіль при Палаці культури «Юність» у Калуші працює народний молодіжний театр «Silеntium» (з лат. «мовчання», «тиша») – самобутній і талановитий театральний колектив, заснований громадською організацією «Творче об’єднання «АртКін» у березні 2018 року. Очолює творчу трупу режисер і художній керівник Дмитро Карачун, з яким сьогодні – у Міжнародний день театру – в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо розмову про роль сценічного мистецтва у формуванні національних безпекових редутів сучасного культурного фронту України у часі війни з російськими загарбниками і допомозі ЗСУ.

…У фоє Палацу культури «Юність», до якого я завітав саме на день народження «Silentium» – 17 березня, помічаю групу волонтерів, які активно плетуть маскувальні сітки. Це добрий знак. Тішить, що керівництво «Юності» заохочує та підтримує працю добровольців для потреб ЗСУ. Думаю, що в такій атмосфері й присутність театру на чолі з режисером Дмитром КАРАЧУНОМ – сином києво-галицьких репресованих батьків-спецпоселенців – не випадкова.

– Я народився в Сибіру, – розповідає пан Дмитро. – Та оскільки мої дідусі й бабусі у 90-х роках після проголошення Незалежності України кликали моїх батьків повертатися додому, то ми й повернулися. Тож у Калуші живу змалку – і в дитсадок «Зірочка» встиг походити, й у школі №2 навчався.

Загалом сценою марив з п’яти років. Сам не розумію, звідки це у мені зросло. Ще проживаючи в Сибіру, самотужки записався у драмгурток. Пам’ятаю, як його керівниця дивувалася з того, що п’ятирічне дитя само прийшло на заняття. Пригадую, як ми готували новорічну казку. Мені дали роль хороброго зайчика, який рятував Діда Мороза та його подарунки малечі від злої Баби-Яги… А наступного року ми з батьками вже переїхали до Калуша. До речі, театральний гурток в «Юності» я відвідував ще з п’ятого класу. Ставили цікаві вистави.

Тепер той гурток трансформовано у дитячий зразковий театр «Чарівник», яким керує Світлана Присташ. Ми з нею – вихованці цього гуртка. Свого часу закінчили Калуське культосвітнє училище. Я вступив потім у Рівненський інститут культури й закінчив факультет театральної режисури. Тож свій професійний шлях як актор почав саме у Рівненському драмтеатрі. Відтак на базі однієї зі шкіл створив театральну студію, яка мала великий успіх, її учасники виступали й на всеукраїнських фестивалях.

Згодом мене запросили на роботу до Києва у невеличкий незалежний театр «Резонанс», де я попрацював і режисером, і актором. Викладав і в Київському коледжі естрадно-циркового мистецтва – теперішній цирковій академії, а повернувшись додому через сімейні обставини, – і в Калуському коледжі культури. Працював свого часу і в державному підприємстві «Молодість» у Києві – режисером шоу-програм і ведучим у дирекції пересувних цирків.

– А де Вас застала війна?

– У Калуші, куди я повернувся 2015 року, – потрібно було підтримувати батьків. Не шкодую, що відтоді живу і працюю тут. Це моє рідне місто, в якому зростав. Тоді головним режисером обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки в Івано-Франківську працював мій друг світлої пам’яті Володимир Підцерковний. І ми вирішили створити громадську організацію «АртКін», яка просувала б цікаві театральні проєкти та сприяла розвитку талановитої молоді. Якийсь час ми продюсували, але мені хотілося творити. І я звернувся до тодішньої заступниці директора, а нині завідувачки культурно-масового сектору «Юності» Олени Мазур. Вона підтримала ідею створення нашого молодіжного театру й від першої хвилини появи «Silentium» є його берегинею. Спочатку це було любительське об’єднання, а відтак мене ввели у штат працівників Палацу культури.

– Дмитре Миколайовичу, чому Ви обрали роботу саме з молоддю?

– Тому що, на мій погляд, вона в часі війни потребує великої уваги. Це провина нашого суспільства, що трапляються такі трагічні випадки, як нещодавно в Івано-Франківську, коли двоє хлопців виготовили вибухові пристрої і були готові скоїти теракт у людному місці… З молоддю потрібно спілкуватися й підтримувати її. А мистецтво виховує почуття патріотизму, духовно збагачує.

– 2018-го вже чотири роки тривала війна – хтось віддавав свої життя на фронті зі зброєю в руках, а хтось утік з України чи заховався від мобілізації вдома… А Ви тоді вирішили створити молодіжний театр. Чому?

– Роки війни, як би парадоксально це не звучало, дуже плідні для розвитку культури й мистецтва. А втекти – це не шанувати свій край і свою державу. А хай би ті втікачі спробували вижити в Україні. Якщо ми всі накиваємо п’ятами, то виходить, отой пуйло правий? Якщо тікаємо, то розбазарюємо самі себе. А потрібно навпаки – все збирати докупи.

– Назва створеного Вами театру «Silentium» дуже цікава… Чи потрібне «мовчання» під час війни?

– Про тишу сказано чимало мудрих слів. Для мене ж вона – це найкраще, що я чув у житті, бо тиша не бреше, а ще вона – мова Бога… Якщо говорити про «Silentium» як театр тиші, то – лише про тишу в його глядацькій залі під час того чи іншого сценічного дійства. Нашою першою виставою була мімічна драма за мотивами книги Марка Твена «Експеримент Адама і Єви». Вистава була майже цілком безмовною – з елементами пантоміми й хореографії, але тільки з невеличкими словесними вставками. Для Калуша це був такий приголомшливий експеримент, що нас почали помічати та запрошувати на різні театральні форуми й фестивалі. Ми були здивовані, наприклад, коли нас, аматорський колектив, запросили до Кривого Рогу. Але керівник тамтешнього академічного театру «Академія руху» світлої пам’яті Олександр Бєльський пояснив, що ми своєю виставою нагадали й керівництву, й акторам колективу їхній шлях творення – від студії, народного театру і до професійного.

– А Ви про такий шлях мрієте?

– Я однозначно за таку дорогу. І всі вуха продзижчав керівництву нашої міськради про створення на базі «Silentium» професійного театру. Але мені відповідають, що то не на часі. Звісно, поява нової тієї чи іншої мистецької студії – це завше актуально. Інша річ, що якби нам пішли назустріч, то, зрозуміло, мусили б узяти на себе й бюджетне фінансування ще однієї театральної структури. А це, власне, і причина того «не на часі».

– Хто перші актори молодіжного театру «Silentium»?

– Я подав відповідне оголошення у соцмережі. І на запрошення 17 березня 2018 року прийшло кілька молодих людей. Я здивувався. А через два дні вже відбулася перша репетиція. Роль Адама у згаданому «Експерименті…» зіграв юнак Василь Кулик – студент нашого училища №7, а Єву – Влада Дутка, яка мріяла бути перукаркою. Вони були найпершими акторами молодіжного театру. Серед того складу артистів – і Соломія Тимків, котра тепер навчається акторської професії в Англії, Максим Німак, який здобуває фах артиста балету у Празі, й Марійка Мельник, яка вчиться театральної майстерності на курсі Ростислава Держипільського у ПНУ ім. В. Стефаника… Словом, одні актори порозбігалися світами, ще дехто захищає Україну, а решта працюють… Усі були абсолютними аматорами, а вже майстерності навчалися у нашому театрі. З перших днів заснування наш молодіжний колектив допомагає ЗСУ.

– Яким, на Ваш погляд, має бути репертуар театру в часі війни?

– На мою думку, потрібно у своїй творчості охоплювати різні жанри й пропонувати вистави широкої тематики – на всі смаки. Коли почалося повномасштабне вторгнення російських загарбників, то ми впали у ступор, не знаючи що робити. І для перших переселенців у нашій громаді вирішили підготувати інтерактивну виставу «Добремісяці» – про добрих і позитивних чоловічків, які обіймають кожного глядача й заспокоюють людей. Їздили місцями компактного проживання переселенців. У людей від вражень проступали сльози радості.

У цьому контексті ми обов’язково організовували різні акції для підтримки ЗСУ і намагалися заспокоїти людей. Такою була наша перша вистава після вторгнення російських окупантів 2022-го. Згодом ми поставили виставу за п’єсою Неди Неждани «Закрите небо» – про чотирьох жінок, які опинилися у закритому приміщенні і не знають, як вибратися. Це вистава про Маріуполь, Бучу, Ірпінь... Авторка твору дала нам спеціальний дозвіл для роботи. Символічно, що ми грали п’єсу в казематах музею «Калуська в`язниця», де своє перше ув’язнення свого часу відбував Степан Бандера. Тематика нашого театру поєднувала твори й на злобу дня, й фентезі. Ми поновили виставу для дітей «Піноккіо». А на Різдво Христове ставили й «Лускунчика». Був переаншлаг.

– Що нині хоче глядач?

– Думаю, що спокійних творів будь-якого жанру, але обов’язково з вірою і надією на перемогу та у те, що все буде добре.

– Як Ви думаєте, що легше – сказати людям «все буде добре» чи гірку правду?

– Треба завжди говорити правду, навіть гірку, але і в цьому разі слід звістувати про світло надії.

– Що для Вас осібно важить театр, а головно – у часі війни?

– «Silentium» – моє дитя й спасіння. Загалом у набутку нашого колективу за сім років театральної діяльності 27 вистав…

До речі, донати після кожної вистави передаємо адресно на конкретні потреби в різні бойові підрозділи. Організовуємо збори на дрони та РЕБ. У театрі тільки я одержую заробітну плату – від управління культури, національностей та релігій Калуської міської ради. Ще невеличкі кошти виділяють на розвиток колективу. Тож аби помагати ЗСУ, залучаємо й інших людей – наших потенційних шанувальників. Але так чи інакше, намагаємося відповідати гаслові: «Або ти – на фронті, або ти – для фронту».

– Чому, на Ваш погляд, театральний Калуш такий яскравий і активний?

– Так було завжди. Театральні традиції тут дуже давні. У всі роки місто славилося хоровими й драматичними колективами. Пригадую, як багато драмгуртків діяло свого часу в місті. А коли народним театром керувала Раїса Груздєва, то на вистави збирався весь калуський бомонд. Ставили українську й зарубіжну класику. А декорації на замовлення виготовляли у драмтеатрі в Івано-Франківську

– Які проблеми є в розвитку молодіжного театру «Silentium»?

– Як і для кожного українця, передовсім – це війна. А ще, повторюю, елементарно бракує коштів. Не лише на сценічні костюми, а й на елементарні речі – фарбу, шурупи тощо. Купуємо переважно за свої гроші. Бо часто виділення бюджетних фінансів забирає багато часу й потребує дозволу від Держказначейства. А меценатів і спонсорів, які були в нас колись, уже немає.

Не можна культуру залишати на задвірках державної уваги. Я навіть не знаю, як ми виживаємо. А нам кажуть: «Якщо не подобається, йдіть геть...».

– Про що мрієте як режисер?

– Хотів би поставити на сцені Вільяма Шекспіра та Марка Кропивницького... Також мрію про поетичну виставу за творами Ліни Костенко. А натхнення набираюся передовсім від своїх вихованців. Вони такі безпосередні й щирі, що не терплять фальші, а в усьому тяжіють до правди – і на сцені, і в житті.