Нещодавно в Івано-Франківську та Калуші відбулися творчі зустрічі з письменником Тарасом ВАЩУКОМ, які модерувала екскурсовод і дослідник Калуша Оксана Максим’як. На них Тарас не тільки розповідав про свою першу книжку «Україна в пісках», презентував свою нову електронну книжку «Приблуди» та ділився творчими планами, а й розповідав про цікаве та насичене життя в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ).

Уродженець Калуша, випускник Ужгородського національного університету за спеціальністю «Англійська мова та література», певний час вчителював у селі на Закарпатті, викладав у Київському лінгвістичному університеті, працював в ужгородських газетах. Життя здавалося визначеним і впорядкованим й у такому ритмі могло тривати далі, але внутрішній потяг до змін та зовнішні обставини диктували потребу кардинально змінити його…

Про життя у всьому його розмаїтті та про творчість – наша розмова з письменником Тарасом ВАЩУКОМ.

– Тарасе, ви мали влаштоване життя, працювали у престижній газеті, викладали в університеті – для когось це здавалось би здійсненням усіх бажань, але не для вас. Чому?

– Варто, мабуть, зробити відступ і сказати, що я переконаний: людина має прагнути змін і змінюватися сама, якщо хоче чогось досягти. На моє глибоке переконання, людина може абсолютно все, якщо матиме відповідну мотивацію та ще й отримає доброго копняка. І це працює в багатьох аспектах. Для мене особисто моя перша важлива зміна відбулась у 27 років. Я тоді важив майже сто кілограмів, дуже себе погано почував, мав багато шкідливих звичок і проблеми з серцем, мені постійно здавалося, що я помираю. Потрапив до лікарні і лікар сказав мені: «Чуваче, в тебе організм сорокарічного. Тобі треба щось з собою робити, бо інакше ти довго не протягнеш».

І я почав займатися спортом, кинув курити, рік не вживав алкоголю. І, звичайно, моє тодішнє оточення мене не зрозуміло. Я втратив багатьох, кого вважав своїми друзями. Та що там друзі, навіть родина мене не зрозуміла і не підтримала: родичі навіть соромилися мене на якихось сімейних гостинах через те, що я не пив спиртного… Але, як показав час, я тоді все зробив правильно.

А якщо вже говорити конкретно, то був тоді 2011-й, і мене переповнювало відчуття, що в країні прогнило абсолютно все і насувається щось страшне, а я нічого не можу змінити... Та й моє професійне життя було не таким уже й оптимістичним. По-перше, я «відкопав» аферу на мільйон євро нібито «освоєних коштів» від європейського гранту. Але мене змусили повернути документи, які це доводили, й забути про ідею подання з того приводу до прокуратури. І це не могло не обурювати й не спонукати вкотре думати про беззаконня, в якому доводилося тоді жити.

По-друге, на той час склалася геть нестерпна матеріальна ситуація. Я працював викладачем, але хабарів принципово не брав, був спортивним журналістом, але зарплату отримував мізерну. І, власне, через брак коштів я почав писати під псевдонімом матеріали для конкурентного видання, в яких критикував себе і власні статті про спорт. Тоді керівництво на моїй основній роботі взялося збільшувати для мене газетну площу для розміщення відповідей «нахабному опозиціонерові». А через якийсь час сталася абсолютна фарсова і гротескна ситуація, коли нагороду найкращого спортивного журналіста області здобув автор публікацій, підписаних моїм псевдонімом.

І хоча потім я вже працював редактором відділу молоді та спорту і навіть заступником редактора це не змінювало загальної ситуації. Тож цілком логічно, що на цьому тлі я шукав шляхи виходу з тих обставин і мені було цілком зрозуміло, що це має бути якась інша країна.

Але був згідний тільки на країну, де панує закон, і на офіційне працевлаштування, не хотів їхати на некваліфіковану роботу нелегалом. Тож я знайшов сайт, подав заявку і пройшов відбір. Як потім з’ясувалося, було 400 претендентів і з них вибрали 60. Вибирали з хорошим знанням англійської мови, позитивних і чесних, бо, як потім мені сказали, що позитивність і чесність – це найважливіше, а всього іншого можна навчити…

І потім, уже працюючи в ОАЕ, я не раз чув, що «ви можете бути 350 разів професіоналом, але якщо ви не любите людей, не чесні і не позитивні, то ви нам не потрібні». І мені такий підхід дуже імпонував, на відміну від іще чинного в нас совкового твердження, буцімто «немає такої професії, як хороша людина»…

– І яким було Ваше життя в іншій частині світу?

– Я потрапив на роботу до дуже хорошої компанії – «Dubai Duty Free», і починав там простим касиром в аеропорту. Графік роботи передбачав багато нічних змін, окрім того – постійно на ногах, відповідальна робота з касовим апаратом та готівкою, з дорогими товарами… Але згідно з контрактом я мав стабільну зарплатню, гарантований соціальний пакет і всі умови для проживання.

Через три місяці мене підвищили до тренера касирів-новачків. Мабуть, керівництву сподобалося, що я вигадав цікаву методику вивчення асортименту товарів у магазині – у формі гри: хто швидше збере кошик з товарами. А ще через ще три місяці інша компанія запропонувала мені роботу з парфумами. Я навчився розумітися на парфумах і пройшов конкурс на представника бренду «Calvin Klein». В аеропорту я робив презентації найбільших парфумерних брендів і це теж був новий та особливий досвід.

Після двох років праці у парфумерній компанії я отримав пропозицію від туристичної фірми, яка займалася VIP-турами по Еміратах. Мені запропонували зарплатню, від якої я не зміг відмовитися. Нашими клієнтами були такі зірки світового рівня, як американська акторка й успішна бізнесвумен Джессіка Альба, португальський футболіст і кандидат на пост голови УЄФА Луїш Фігу, теперішній тренер Манчестер Юнайтед Уле Гунар Сульшер.

Ця робота мені неймовірно подобалася, але, на жаль, вдалося пропрацювати тільки 15 місяців – через кризу і стратегічні прорахунки фірма збанкрутувала. Однак за контрактом у зв’язку зі скороченням штату мені виплатили тримісячну зарплату і я здійснив давню мрію: сплатив стартовий внесок за квартиру на Середземноморському узбережжі Туреччини.

Після цього в мне почалися важкі часи і гарячкові пошуки роботи, бо тут візу продовжують лише тоді, коли ти маєш трудову угоду. Я навіть навчав арабських дітей в одному містечку в досить неблагополучній школі, де багато дітей відставали в розвитку й навчанні, але високопосадовці-батьки не бажали віддавати своїх діток до спецгруп чи спецшкіл, де їм би краще могли допомогти…

Потім я повернувся в Дубаї, тепер працюю в арабській авіалінії класу люкс «Fly Emirates» у відділі комерційних вантажів, але моє хобі – професійно коментувати футбольні матчі, за які мені платять непогані гроші. І, звичайно, беру активну участь в діяльності української діаспори.

– Якщо говорити про життя в Дубаї і про українську діаспору в Еміратах, то які вони?

– Дубаї – це місто дуже особливе, такий собі сучасний Вавилон. Воно тебе або пережує і виплюне, або ти станеш сильнішим, мудрішим, позитивнішим. До того ж, ОАЕ – одна з найбезпечніших країн світу, де неухильно діє закон, де можна загубити на вулиці телефон, повернутися за ним за чотири години і він буде лежати там, де, скажімо, й випав з кишені. В Дубаї досить дороге життя і суворі закони перебування, візу продовжують тільки тоді, коли маєш роботу, тому тут мало приїжджих, яким за 50. Багато заробітчан з Пакистану, Філіппін, Індії і Великобританії.

Офіційно українців в ОАЕ – понад 15 тисяч. Ми об’єднані групою у Фейсбуку, котра налічує вже понад 8 тисяч. Маємо багато проектів, є своя футбольна команда, філія українського ресторану здорового харчування, де проводимо Шевченківські читання, дні вишиванок, влаштовуємо пікніки, запрошуємо українські гурти… День Незалежності традиційно святкуємо на яхті великим товариством. У нас працює недільна школа, є інтернет-магазини українських товарів, були служби в церквах українською мовою (сподіваємося, що зможемо й надалі підтримувати тих священиків, котрі захочуть приїхати до нас).

Ми всі різні і в кожного своя історія, прибули з різних куточків України, в тому числі й з Луганська, Донецька, Харкова. Багатьом війна поламала долі, розбомбила щойно куплені квартири, розкидала родичів по світу…

Торік в Еміратах було започатковано акцію «Народжені у вишиванках», коли кожному новонародженому в ОАЕ українцеві чи україночці даруємо першу в житті вишиту сорочку До речі. першу вишиванку в її межах дівчинці Лейлі урочисто вручив Сергій Жадан під час свого першого літературного вечора в Дубаї в День української писемности та мови.

Також з нагоди Дня Гідності та Свободи та початку прокату в Еміратах українського фільму «Захар Беркут» відбулась ексклюзивна прем’єра фільму для української громади та наших друзів: зі зниженими цінами на квитки, червоною доріжкою і дотриманням всіх антипандемічних заходів.

Активно займаємося волонтерством, збираємо кошти і допомагаємо нашим військовим, які захищають Україну на Сході.

Я сам є ініціатором багатьох акцій. Створив гурт «Дубайські коломийки», де ми переспівуємо українські пісні на арабський лад. Наприклад, пісня «Ой під вишнею під черешнею» стала у нас «Ой під пальмою фініковою», і це подобається та викликає інтерес, бо всім хочеться почути, якою є оригінальна пісня і вони починають шукати її в Інтернеті.

Також провів дуже цікавий літературний майстер-клас «Вигадаємо казку разом» для учнів української школи в ОАЕ «Софія» і мав багато позитивних відгуків від вчителів, учнів та їхніх батьків. Я відчуваю себе на своєму місці. Тут я корисніший для України, ніж міг би бути, якби залишився. Маю широкі можливості для власного розвитку та бізнесу, для культурної дипломатії, для допомоги громаді, для благодійних проектів і об’єднання людей навколо них.

– Попри насичене громадське життя та активну участь у багатьох українських проєктах в Дубаї ви знаходите час для творчості. Ви – автор поетичної збірки «Чорна квітка», що вийшла 2003 року, активно друкуєте свої твори в різних альманахах, 2017-го у видавництві «Фоліо» побачила світ ваша перша книжка короткої прози «Україна в пісках» з передмовою Андрія Куркова, яку презентували на Форумі видавців у Львові. Наскільки для вас важливо писати, з одного боку, начебто продовжуючи свою журналістську кар’єру, а з другого, перейти на зовсім інший рівень писання?

– Великий плюс у моєму теперішньому писанні, на відміну від колишньої журналістської роботи в Ужгороді, в тому, що я пишу тільки про людей та події, які мене зачіпають, які в мені живуть і потім вихлюпуються в оповідання. Але журналіст в мені залишився в тому сенсі, що я не вмію та й не хочу вміти писати великі прозові речі, мої тексти дуже динамічні і сконденсовані, в мене добре відшліфовані історії, розтягувати й переробляти які гріх…

«Україна в пісках» – це не енциклопедія заробітчан, не літопис арабщини, а замальовки про українців, які змагаються за місце під нещадно пекучим сонцем, утверджуються в далекій країні, закохуються, зраджують, ворогують на рівні кланів і національностей, роблять свідомі чи несвідомі підлості, шукають відповіді на вічні запитання. Людина виїжджає, змінює локацію, але часто залишається такою самою, як була доти. Ті ж моральні дилеми, які вона мала на батьківщині, має і закордоном.

Але назва книжки промовисто засвідчує, що українці в Дубаї і в своїх серцях створили свою Україну, хай і в іншій частині планети. Презентації видання успішно проходили і в ОАЕ. Дуже цікавим для мене став і тур містами Італії. Українська діаспора у світі мою «Україну в пісках» дуже добре сприйняла. Власне, цей проєкт став фінансово успішним саме завдяки активістам діаспори, які радо мене приймали й купували мої книжки. Ціна була висока, але я наголошував, що половина з прибутку йде на дитбудинки і постійно звітував про надіслані кошти...

– Тепер ця книжка отримала продовження, поки що в електронному варіанті, але незабаром шанувальникам своєї творчості Ви обіцяєте і паперовий. «Приблуди» – це продовження «України в пісках» чи щось зовсім нове? І звідки така назва?

– Назва походить з мого однойменного вірша, який я написав досить давно. Він про двох друзів, які час від часу приїжджають в Україну, а потім знову їдуть. Це слово має в українській мові переважно негативну конотацію, але я вкладаю в неї зміст, який більше притаманний англійській мові. Тобто мої «приблуди» – це такі собі мандрівники автостопом з наплічниками, які ніде надовго не затримуються, і набувають нового досвіду і нових вражень, платячи за це свою ціну. Фактично це продовження «України в пісках» – два десятки коротких історій з життя в Еміратах, але не тільки українців, а й представників інших національностей. Зокрема бангладешців, чиєму заробітчанству аж ніяк не позаздриш, таке воно гірке і упосліджене…