Січневу «Літературну світлицю» відкриває уродженка Білих Ослав на Надвірнянщині журналістка, поетеса й громадська активістка Тамара ЛЕЙБЮК-ПОВАРЧУК. У межах цього редакційного проєкту мандруємо в її рідне гуцульське село на річці Ославці, яке нині нарядилось у святочну зимову убирю – білосніжні снігові ковдри вкрили його. Разом зі співрозмовницею минаємо й відомі сільські знаки сили – гордий пагорб Рахів, річку Ославку у долішньому кінці, чубату Кіпчу, неспинне джерело Цюркало, багаторічну Рокиту, горбатий Вивіз і... потрапляємо за Царинку – у той «шматочок раю», як з любов’ю величає Тамара Лейбюк-Поварчук свою батьківську хату.

На відстані сльози тремтливим голосом поетеса з любов’ю і теплом читає рядки про своє рідне село з першої книжки поезій «Мереживо Осені» (2014):

...Ми вже не сідаємо для бесіди, як каже Тамара Лейбюк-Поварчук, на місці сили – під батьківською старою яблунею, бо вітровій з Божої волі зробив те, на що не міг наважитися ніхто із Лейбюків-Поварчуків: відправив дерево у минуле, але Тамара окутує себе і нас споминами й думками вголос.

– У рідному селі мені найкраще і думається, і твориться, – каже Тамара. – Саме тут у сільській школі я свого часу навчалася – до восьмого класу, а після відходу матері у засвіти подалася до Калуша, де жив і працював світлої пам’яті мій брат Богдан, і вже продовжила навчання у міській ЗОШ №5. Чому ЗОШ №5? Бо тільки там навчали французької, іспит з якої мені треба було складати згодом у виші.

У Калуші почала робити свої перші дописи у місцеву «Зорю Прикарпаття». Адже для вступу до Львівського державного університету ім. І. Франка мені потрібні були публікації у ЗМІ. А загалом свої перші кореспонденції почала писати ще в рідному селі – з шостого класу. Творила й вірші – записувала у тоненький шкільний зошит, але боялася комусь показати.

З першого разу до університету не вступила. Тож пішла працювати в Делятинський лісокомбінат помічницею верстатниці, де батько після повернення із заслання у Сибір був бригадиром. Я такої роботи не боялась, адже тато був поважним столяром. Писала замітки про заводське життя. Тож мої перші друковані рядки – таки журналістські.

У районній газеті Надвірнянщини «Радянська Верховина» моєю першою наставницею була нині покійна Олександра Скуп. Правда, коли вона переглянула мої поетичні твори й певним чином відізвалася про них, то на якийсь час і відбила охоту писати вірші. А от у Калуші, ще коли навчалась у міській школі, наважилася показати свої твори історикові й краєзнавцю світлої пам’яті Василеві Слезінському, котрий, до речі, був рушієм заснування у Білих Ославах музею Марійки Підгірянки. Він дав мені низку слушних порад і вибрав кілька поезій для «Зоря Прикарпаття». І то була велика радість, коли калуська газета понад 50 років тому – 1974-го – опублікувала два мої перші вірші.

– А як зі Львовом?

– Вступила на журналістику, але вийшла заміж і перевелася на заочне відділення. У пресі починала працювати спершу як кур’єрка у «Комсомольському прапорі», а відтак – як коректорка і лише згодом – як кореспондентка та редакторка. На письменницьку творчість не було часу. Робота, мала дитина, гуртожиток... Свій зошит з поезіями закинула, тільки інколи писала етюди та образки. Хоч у редакції тоді працювали знана поетеса Галина Турелик і чудовий поет Ярослав Дорошенко, і ще застала там великого майстра слова Степана Пушика, а також до редакції приходили відомі письменники й поети Богдан Томенчук, Ольга Слоньовська та інші, я навіть боялася комусь показувати свої вірші. 25 років пропрацювала у «Комсомольському прапорі», відтак – у «Світі молоді». Пройшла там, як мовлять, трудовий шлях від кур’єрки до редакторки відділу.

– Якою була дорога до Вашої першої поетичної збірки?

– Основним поштовхом до видання книжки стали поради професорки й письменниці О. Слоньовської і поетеси та культурної діячки Марії Бойко з Полтави. Саме пані Ольга написала передмову до мого першого поетичного видання. Оскільки у мене все почалося з Білих Ослав, де мені активно писалося, то й основна тематика віршів у збірці «Мереживо Осені» – батьківська хата, рідні серцю сільські стежки, односельці, довкілля. Відгуки на книжку були чудові. А рецензія Оксани Нахлік додала мені крил. Також композитор Остап Гавриш написав і виконав чимало пісень на мої твори, серед яких відома – «Полонинське літо».

І нині творчий трем мене не покидає – думки просяться на папір щодня. Я навіть не знаю, яким жанром ті твори означити – чи віршами, чи поетичними есеями... Війна мене дуже сколихнула, наче вибухнула в мені, і збурила бажання творити. Тож друга моя книжка – «Розфарбовані мрії» (2025) – про війну.

– Друга поетична збірка – аж через 11 років після першої... Не писалося?

– Писалось, але, образно кажучи, у шухляду. Твори не друкувала. Роками була членкинею обласної комісії з книговидання, тож не раз бачила, як нищівно письменники дискутують поміж собою про те, які саме рукописи гідні стати книжками за кошти відповідної обласної програми, і як чи не щороку мали видавати за бюджетні гроші твори майже одних і тих самих «асів» прикарпатської літератури. То й не потикалася зі своєю книжкою. Але письменниця Ганна Данилюк з часом мене таки переконала – і я дозріла.

«Розфарбовані мрії» побачили світ за сприяння голови Івано-Франківської громади Руслана Марцінківа та підтримки міської ради. Деякі мої вірші, що ввійшли до цієї книжки, попередньо читав Богдан Томенчук і заохочував писати. Його слова «пишіть далі» були дуже важливими й дорогими для мене. Та все ж надзвичайно переживала перед виходом збірки у світ, але поруч завжди була пані Ганна й підтримувала мене.

– Що для Вас важить письменницьке слово?

– Може, мої слова і звучать патетично, але «Розфарбовані мрії» народилися під час війни в Україні, тож нині для мене письменницьке слово – зброя. На мою думку, своєю творчістю я хоч трішки борюся з ворогом. Кажу щиро і від серця, бо не знаю, як інакше сказати. Я ж не воїнка і не тримаю у руках зброю та не можу чимось інакше допомогти. Нічого, крім слова, не маю. Слово у мені, і воно – і моя зброя, і моя дитина. Я пишу, бо мушу писати. Мені здається, що слова мене задушать, якщо перестану виливати їх на папері.

Коли пишу, то ніби відчуваю, що й моє слово долучається до спільного спротиву ворогам – до тієї енергії, перед якою безсила орда московитів. Інакше я не можу. Письменницьке слово у час війни, на мою думку, відіграє велику роль – як правдивий голос, без фальші та загравання. Хоч письменницею навіть після двох книжок ще не почуваюся, а дуже себе ганю за недосконалість своїх творів. Адже не можу донести до людей все, що думаю, – напевно, мені це не вдається саме через брак довершеності у слові. Хоча з нагоди виходу книжки й мала багато добрих відгуків, вітань і від керівництва рідного Білоославського старостату, і від друзів та колег по перу, і від односельців.

– Які основні поетичні барви, на Вашу думку як авторки, переважають у новій збірці?

– Своїми поезіями намагаюся розфарбувати той нинішній гіркий сум України і посіяти серед людей добрі надії, прагну розмалювати мрії українців у час війни усіма кольорами веселки. Коли стає веселка над Чорним Потоком, то у Білих Ославах завжди два тижні ллє дощ. Але це – диво природи, Божі візерунки… Як би то було гарно, щоб не було смертей і горя, сліз і гіркоти, а люди сприймали своє життя як диво й дякували Богу за той дар.

Моя рідна батьківська хата у селі – справжнє місце сили й творчого натхнення. Навіть коли я одна, то на рідному обійсті ніколи не сама. Поруч – Бог, і тільки треба встигати записувати те, що роїться в моїх думках. А не встигнеш – годі наздогнати. Я так поспішаю фіксувати те, що відчуваю, що навіть не потребую паперу й ручки – записую у телефоні. Зі мною відбувається щось дивовижне. Може, народжується нова книжка? Не знаю.

Коли важко – падаю на коліна і молюся. І через якусь мить починаю відчувати, що Божа сила діє і що все в Україні буде добре. Я й далі пишу щодня. Правда, вже чомусь не пишеться, як колись, про перемогу і вже немає у мені колишнього пафосу, а залишився тільки нестерпний і безперестанний біль... Та головно – віра, що Бог почує молитви українців і допоможе. Бо хто, як не Він? Бог всесильний і Він – найразючіша зброя України! Я не відділяю болю Ісуса від болю України.

З творчої метрики

Тамара Лейбюк-Поварчук – журналістка, письменниця й громадська активістка, заслужена журналістка України. Членкиня НСЖУ та НСКУ. Відзначена Золотою медаллю української журналістики та медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». Очолювала пресслужбу Івано-Франківської обласної ради та обласної адміністрації, обіймала посаду заступниці керівника апарату ОДА. Упорядниця книжки спогадів про Миколу Шкрібляка «Мої земляки вартують достойного життя в самостійній Україні» (2003) та «Його сади рясніють врожаями» про Михайла Вишиванюка (2017). Засновниця ГО «Рідне наше село» та газети-щомісячника «Рідне село Білі Ослави». Лавреатка обласної просвітянської премії імені Марійки Підгірянки. Поезії авторки друкували у літературних альманахах і збірниках та періодиці. Життєве кредо – «Бог, сім’я, Україна», єдина найважливіша мрія – «Щоб стала колишньою війна найлютіша...».