Парадокс: попри розмови про дедалі більше відвикання наших сучасників від читання книжок, поле українського і зокрема прикарпатського красного письменства вруниться зелом і цвітом молодих літературних талантів. Гадаю, таку високу оцінку свого оприлюдненого дебютною книжкою творчого доробку, яка є водночас авансом на майбутнє (бо «талант» – вельми зобов’язуюче визначення), має всі підстави потверджувати й надалі Галина МЕЛЬНИК, уродженка Рогатинщини, яка нині живе і працює – за здобутим у виші фахом психолога – в обласному центрі. А зобов’язує до цього молоду письменницю і те, що саме її першою збіркою новел під промовистою назвою «Бачити» започатковано нову книжкову серію «Мала проза Прикарпаття», ідею якої подав літературний критик Євген Баран, а фінансово підтримала Івано-Франківська міська рада.
На відкритті збірки читаємо слова «Моєму роду присвячено», тут вміщено 24 новели, написані Галиною Мельник за останні п’ять років. Кожен із цих творів – фрагмент сільського життя, теперішнього чи в давніші часи. Як сказала авторка під час презентації книжки в Літературному музеї Прикарпаття, немало матеріалу для новел вона почерпнула зі спогадів найстарших представників своєї родини. Втім, ці оповіді не є хронологічно послідовними й викінченими сюжетами: свідомі авторські недомовки передбачають, що сам читач має багато чого домислювати в долі героя чи героїні новели, «вмикати» для цього свою фантазію, співпереживати їм. Як, зрештою, й має бути відповідно до вимог творів цього жанру, читацьке сприйняття яких базується на, сказати б, «чуттєвій інформації» про їхніх персонажів. Ліризм стилю, експресія зображальних засобів, що сповна притаманні малій прозі Галини Мельник, на наш погляд, засвідчують певний вплив на її творчість новелістичних традицій Василя Стефаника. Проте авторка книжки не наслідує геніального письменника, а виробила свій самобутній творчий почерк. Коротка проза дебютантки вже на диво зріла й добротна, тож язик не повертається називати її письменницею-початківцем.
Приміром, у новелі «Дивина дивна» вона майстерно змалювала образ старої Ганьки – «чудної жінки», батьки застерігали дітей від спілкування з нею. «Проте, – читаємо у творі, – таїна її інакшості манила. Приступить близько, погладить злегка по голівці і промовить: «Дитя... Дивина...» А потім, наче нізвідки, як у чарівника пташка, в її руках гостинець з’явиться. Їси той дарунок – і тепло по всім тілі плине.
Чи таємницю яку знала? Доплямкуєш дарований наїдок, а вона: «Бачиш, квіточка! Бачиш, мурашка...». Дивишся довкола, як на чудо-дивницю, щойно явлену. А вона: «Бачиш, пташка...». Ти зирк на дерево – і справді – дивина. А вона – «цвірінь» – і полетіла. І пташка. І Ганька».
Тонкими штрихами, виразними деталями письменниця подає образ Ганьки не статично, а в динаміці, у розвитку, робить його повнокровним, зрештою відкриває причину її дивакуватості, якою так заінтригувала читача на початку новели: «А як до грядки пора братися, щасливішої не знайдеш: кожну хоптинку вискубе, насіннячко в рядочок висіє та й все промовлятиме: «Ростіть, мої хлопчики... Ростіть, мої хлопчики...».
А якоїсь весни не висіяла. Вмерла зимою. Вмерла одна, а як пів села зріділо. В подущину роками голівки чорнобривців пакувала. То з ними і злягла до домовини. З хлопчиками своїми.
Трьох синів мала. Усіх війна забрала: двоє в криївці підірвались, один в сибірах запропав. А за втратою і розум людський в жінці розвіявся. Щовесни ростила своїх діточок чорнобривих. Ніжністю материнською огортала і все від зими лютої вберегти хотіла. Берегла. Ой як берегла! Дивною була. То ж не дітей плекала, а квіти.
Розум розвіяний. А серце – чисте. З природою дихала. У всім творіння Бога бачила. Усе така дивина... Усе незбагненне глуздом... Лиш подихом чутно...».
Мова новели барвиста, насичена метафорами. Твір читається легко, від початку до кінця тримає читача в силовому полі ніби й нехитрої своєї сюжетної лінії.
У новелі ж під дещо незвичним за своїм словесним оформленням заголовком «не відпущу... відпущу янголом... відпущу з янголом... залиши...» розповідається про перебування в лікарні двох жінок зі своїми хворими дітьми. Сприйняття читачем описуваних тут подій багато в чому визначається висловленою авторкою, а відтак і повтореною думкою-константою – свого роду смисловим акцентом, екзистенційним висновком: «Таке незвідане життя. У радощах і болях».
Цю думку, на наш погляд, можна вважати змістовою квінтесенцією й інших творів збірки. Цікаво побудовані сюжетні колізії у новелі «Мама». Твір закінчується тим, що ввечері старе бездітне подружжя почуло із хати плач немовляти, яке хтось підкинув, залишивши у ковдровім згортку під парканом їхнього обійстя... Цю ж тему, але, сказати б, під дещо іншим ракурсом, розкриває письменниця у новелі «Коли я був ще тільки цибулькою». Оповідь ведеться від особи молодого чоловіка. Його дитиною так само бездітне сільське подружжя усиновило, дбайливо ростило й вивчило на лікаря. Хлопчаком почувши від «доброї» сусідки, що батьки у нього нерідні, цим ніскілечки не зажурився, а був їм сердечно вдячний за турботу й ласку, ще з дитинства виснувавши для себе: «Добре цибульці, добре насінині, коли її поливають!».
Від особи чоловіка написана і новела «Відьма». Він переповідає спогади своїх батьків про сільську жінку з драматичною долею. Вона «лиха в житті нікому не вчинила. Лиш свого жменями цілі мішки напхала». Хоч заповідалося їй, молодій, начебто на добру долю: «Красна дівка вдалася, до труду охоча, на вроду мила», але все полетіло шкереберть, коли одного ранку люди знайшли її тата, який з ночі пішов з конем на пашу, невідомо ким тяжко побитого. Мати дівчини продала все їхнє поле, аби порятувати чоловіка і батька, та не судилось... Отой трагічний випадок із ним загнав неньку з дочкою у бідність. А потім – нещасливе кохання до парубка з багатого роду, і – «здівувала свій вік самотиною». До лісу ходила за різними травами, тим зіллям лікувала людей. А браконьєри вельми побоювались перестріти її в лісі. Один мисливець поранив козулю, що дитинчат носила, і пішов за її кривавим слідом у хащі. Потім оповідав: побачив, що лежить козуля розпростерта, а «біля неї чи то дівка, чи то жінка, чи то баба , руки закривавлені, дитинча, що на світ проситься, тягне». Крикнув він тієї миті: «Відьма!», а вона до нього гнівно: «Не руш!». Від картини, яку застав на галявині, мисливець «страшенного пуду набрався», отож «ніколи тому чоловікові більше дикого м’яса не схотілось. Як спам’ятався, то плакав над козулею мертвою і червленими руками сльози з лиця витирав. А відьми не стало. Ні її, ні дитинчат. Може, поїла їх, думав...
Лиш у неї у тій порі господарки підбавилося – малі козенята жовтенькі довгенько подвір’ям брикали і сміхом її вуста ворушили».
Із зачину новели «На ниточках» читачеві стає зрозуміло, чому саме так авторка назвала свій твір: «Душа наша на ниточках держиться. Як яка обірветься – чужим порухом, словом, вчинком, а то й своєю мислю чи ділом – слабшає людина. Бо, певно, душі сил більше треба, аби триматись. Умиротворіння, воно таке, спокою хоче... Добре, як одна ниточка, а як багато пошкодиться? Як тоді душеньці?».
У новелі йдеться про події повоєнних років, коли на Прикарпатті нова влада насильно заганяла селян до наспіх створюваних колгоспів. А в цей час «по лісах криївки й кошари, по селах облави. Та що то казати – кожна п’ята хата мужчину в схроні ховає, бо який осібник своє відлучати хоче?». Ще один фронт – боротьби з релігією – відкрила ненависна людям большевицька влада. І до цієї боротьби з «опіумом для народу» вона залучає й місцевих жителів, бо, звичайно ж, чужими руками легше жар загрібати. Кволість і хвороби, що переслідували їхнього новонародженого первістка, молоденька дружина пов’язує якраз із богозневажним чином свого чоловіка – власне, поки що, не маючи твердих доказів, лише підозрює його в цьому:
« – Спитати-м сі хтіла, чи то так є, як люди кажут?
Після труду денного присів на лаві та голосом тихим, вечором заколиханим, перепитав:
– Що кажут?
– Що ти, – уже не спиняючись в лице різала, – каплицю валив. На діда перебравсі й помежи заїжджих хлопів каміння з неї товк.
Мовчить.
– Ну що? То є правда? Дмитерика тобі не шкода? Й вхрестити не хочеш?».
Коли над тяжко хворим хлопчиком нависла небезпека, що так нехрещеним і вмре, залишався останній шанс для його порятунку. І батько дитини вже не перечив – запросили священника, який у хаті пізнього вечора таємно звершив цей релігійний обряд. І, о диво, дитя на очах почало одужувати! Ще одна колізія вплітається в сюжет твору: іншої ночі тато Дмитерика надав допомогу пораненому упівцю й відпровадив чоловіка в ліс до його побратимів...
Ось такий бентежний відголосок драматичних подій нашої української історії у творі, котрий, як на мене, є одним із художньо найвартісніших у збірці. Євген Баран у передмові до неї «Таїна її інакшости» написав, що манера письма Галини Мельник «вимагає співпереживання і співпроживання» з персонажами її новел. А це переважно жінки різного віку. Вони «виповідають свої історії просто, довірливо, з тією ноткою наїву, за яким ховається глибока житейська мудрість».
Говорячи про художню майстерність молодої письменниці, процитую для прикладу зачин новели «Соломинка», сповнений – щодо цього важко не погодитися з паном Євгеном – «якогось казкового чару»: «Коли дерева були великі, а я ще такою малою, коли сонце на Купайлів ранок вистрибувало з-за небокраю з десяток разів і я ще не втратила здатність це бачити, коли сірий волохатий пес з гострими довжелезними іклами тулився в кутку майстрованої дідом буди, вділяючи мені шмат своєї покоцаної лежанки, і я ще не знала, що можна чогось боятися, і все ще було моїм – кожна квіточка, кожна стебелинка, завмерла крихітна росинка на спині чорного жука, то тоді на землі був рай».
Сама ж Галина і проілюструвала свою збірку новел, яка торік побачила світ в івано-франківському видавництві «Місто НВ». Цікаво було нам почути під час діалогу з новелісткою і про особливості її творчої лабораторії:
– Здебільшого процес написання новели починається у мене з визначення її назви. Я розумію, чого герой твору від мене хоче, і йду за ним. Буває, що його доля розчулює мене до сліз і, пишучи новелу, я сама плачу. Часто мені здається, що творення її відбувається незалежно від мене. Можу мати одночасно кілька творчих задумів, але якщо мені чомусь на цей час не пишеться, тож вони мовби ходять уперто за мною. Напишу новелу, і цей здійснений задум – з фабулою і персонажами твору, які я побачила у своїй уяві, – від мене нарешті відступиться, й зітхну з полегкістю. Але тут же нагадуватимуть про себе задуми ще не реалізовані...
Під час представлення в Літмузеї книжки «Бачити» прозвучало немало похвальних слів на адресу Г. Мельник. Зокрема за вишуканість письма, позначеного Божою іскрою таланту, – її, певна річ, молодій письменниці потрібно бережливо леліяти й роздмухувати невсипущою працею. Лише тоді іскра таланту стане животворним полум’ям суспільно й естетично вагомого письменницького чину.
