Мандрівні інтерв’ю особливі. Бо це завжди дорога, передчуття, очікування зустрічі й жива розмова. Спілкування віч-на-віч так насичують емоціями кожне слово журналіста, що майже не залишається місця для прісного марнослів’я. Як і вперше п’ять років тому, знову мандрую у Снятин – до перлини Покуття, щоб у колишніх родинних апартаментах великого Марка Черемшини (Івана Юрійовича Семанюка) – літературно-меморіальному музеї – зустрітися з Іванною СТЕФ’ЮК , яку я величаю берегинею скарбів великого письменника й громадського діяча. Відвідини Покуття – це щоразу теплий доторк до тієї землі, якою свого часу ходили подвижники «Покутської трійці» – Лесь Мартович, Василь Стефаник, Марко Черемшина та інші великі письменники. Щоби зрозуміти відчуття, якими наповнююся, перебуваючи у колись родинному будинку Марка Черемшини, достатньо самому глянути з помешкання у вікно й побачити ті дві смереки, які у своєму покутському гайку колись дбайливо випестував великий горянин. З їх споглядання починався його ранок…

Ми з Іванною Стеф’юк (Олещук) так само починаємо спілкування зі споглядання снятинського ранку крізь шиби Семанюкових вікон. Моя співрозмовниця – кандидатка наук і докторка філософії у сфері філології і старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, а ще письменниця й етнографиня.

– Я у собі не розділяю ці дві іпостасі – наукову і художню діяльність. Бо навіть у науці працюю у двох напрямах – як наукова співробітниця музею Марка Черемшини і як завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва у Чернівцях, який очолює великий поціновувач слова Марка Черемшини, знаний етнолог і шляхетна людина Микола Шкрібляк, – заявляє І. Стеф’юк.

– Іванно Іванівно, минуло вже п’ять років від нашої попередньої зустрічі. За цей період Ваші творчі набутки зросли…

– Якщо говорити про період з 2019 року, коли ми спілкувалися вперше на шпальтах «Галичини», то нашою найбільшою гордістю і радістю, до якої ми всі йшли і докладали зусиль, стало видання найповнішого на сьогодні зібрання творів Марка Черемшини «Райська птиця». Ми – це щонайперше моя вчителька Руслана Петрівна Кірєєва – колишня директорка Літературно-меморіального музею Марка Черемшини. З багатьма матеріалами, які свого часу не можна було оприлюднювати, я працювала ще як магістрантка Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. В мене й освіта, сказати б, чернівецька, і захищала кандидатську дисертацію також у Чернівцях.

Постать Марка Черемшини завжди була в центрі моїх досліджень. І в цьому мала двох наставників – уродженця Снятинщини Богдана Мельничука і Руслану Кірєєву, яка довіряла мені роботу з усіма ексклюзивними джерелами. Ще тими роками народився задум видати повне зібрання творів Марка Черемшини, який вдалося реалізувати лише тепер. Це перше таке видання в Україні – у такому форматі твори Марка Черемшини, на жаль, ще не виходили друком. У зібранні є також твори, які ніколи не друкувалися. Наприклад, казка «Райська птиця», в якій є такий персонаж, як Гад, родом зі Сходу, не виходила друком ні за Польщі, ні в часи радянщини. Коли вдова Марка Черемшини Наталія Семанюк хотіла видати цей твір, то її викликали в партійні органи й погрожували. «Райська птиця» – дуже жорстко репресований твір.

За підсумками поважного журі, це видання – зібрання творів – 2024 року стало найкращою книжкою Прикарпаття у номінації «Спадщина». Там є і листування Марка Черемшини зі своїм найкращим другом націоналістом й отаманом УГА Сенем Горуком – кілька десятків листів, які в такому форматі вийшли друком уперше. Сень Горук був єдиним адресатом, якому Марко Черемшина писав про українське національне питання. Можливо, й не єдиним, але тільки ці листи збереглися. Їх свого часу Руслані Кірєєвій передав академік Степан Павлюк зі Львова, де вони зберігалися у фонді Кирила Студинського. Може, тому й збереглися, що не були ні у фонді Марка Черемшини, ні його дружини чи інших близьких людей, і до листування не дістались ідеологічні руки…

А ще кілька слів про інше видання, в якому переплелися дві мої роботи й стихії, – книжку науково-популярних есеїв «Місце сили». У порівняльному форматі й загальноукраїнському та міжнародному контекстах ідеться про краєзнавство, але головно – про етнографію Буковини й Галичини, зокрема Покуття, Гуцульщини й частково Опілля. Вже готуємо новий наклад. Есеї хоч і наукові, але з ухилом на легке сприйняття їх читачами, яких потрібно ще зацікавити в тому, щоб вони ознайомилися з текстами.

Ця книжка, по суті, відображає мою наукову роботу в Снятинському музеї Марка Черемшини та Буковинському центрі культури і мистецтва. У виданні багато нарисів з описами обрядів, а достовірність перебігу того чи іншого з них підтверджують твори Марка Черемшини. Я часто вдавалася до таких паралелей, тому що Марко Черемшина був і дуже добрим етнографом, хоч і казав, що ніколи не збирав матеріал, бо, мовляв, сам був тим матеріалом – носієм і практиком.

Зокрема він наголошував очільникові «Просвіти» на Покутті Василеві Равлюку, що підготував матеріали, які мали б продовжити знамениту «Гуцульщину» Володимира Шухевича. Це мала б бути демонологія й система гуцульської міфології, які досліджував Марко Черемшина. Свого часу Василь Равлюк і Марко Черемшина у складі «Просвіти» навіть організували етнографічні курси. А кожен із просвітянських відділів – заболотівський, орелецький та снятинський – мали свої структури, де відбувалися нічні читання етнографічних відчитів при лямпі, а експедиції свої напрацювання передавали через фольклориста й етнографа світового рівня та вихідця зі Снятинщини Антіна Онищука до теперішньої Академії наук України.

– Чим Ви потішили читачів як письменниця?

– Побачили світ дві книжки малої прози на реальній основі «Дідова правда» і «Про вас». Ці видання коротеньких образків мають спільну концепцію, а кожен твір – реальних прототипів. А з сюжетами я працювала тільки у плані художнього викладу і стилістики – вони також реальні. Йдеться про людей різних національностей – українців, євреїв, німців, румунів, поляків, вірменів… Саме їх відчутно зачепила історія 40-х років минулого століття. І в кожного – своя правда. Використала архівні джерела. Наприклад, є там розповідь про те, як Наталія Семанюк виховала двох єврейських дітей. У Снятині – в помешканні Семанюків – єврейська родина свого часу орендувала житло. І коли почався в місті голокост, дружина Марка Черемшини видавала її дітей за своїх, навіть попри численні допити. Їй вдалося втекти до Коломиї та укласти фіктивний шлюб, в якому пробула до двох років, і вже без дітей повернулася у Снятин. Ідеться про події 1942–1943 років. Цей мій сюжет про Наталію Семанюк відзначили Міжнародною українсько-єврейською премією «Зустріч», яку 2023 року вручали на форумі видавців у Львові. Я стала лауреаткою премії, а переможницею, як відомо, – Софія Андрухович з романом «Амадока».

І з найновішого – здала до друку книжку «Жива традиція». Це науково-популярні есеї про Прикарпаття, зокрема Гуцульщину й Покуття, та про Буковину, в яких використано, так би мовити, живі експедиційні матеріали з нашої нематеріальної культурної спадщини, зокрема відомої Маланки у Белелуї...

Також хочу відзначити як добрий творчий набуток, який тішить і який хочеться згадувати, – це цикл ювілейних заходів на пошану Марка Черемшини. Торік ми відзначили б його 150-річний ювілей. З цієї нагоди спільно з Прикарпатським національним університетом ім. В. Стефаника, Львівським національним університетом ім. І. Франка та Гуцульським мандрованим університетом розробили цикл наукових заходів і їх реалізували. Найперше провели наукову конференцію. Адже офіційно день народження Марка Черемшини 13 червня, хоч сам він завжди зазначав, що 13 липня. Тож нагадаю, як і писала тоді «Галичина», що наукову академію у звичному форматі ми проводили саме 13 червня. Її перша частина відбулася в Івано-Франківську за організації кафедри української літератури ПНУ ім. В. Стефаника та Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Другу ж частину наукового форуму провели у Снятині. У заході взяли участь представники 17 областей України. Причому делегати з половини регіонів особисто відвідали наш край. Відгуки й результати були дуже добрі. Ми вручали літературно-мистецьку премію імені Марка Черемшини у кількох номінаціях саме у день народження письменника, як і визначено її положенням. Також проводили мандровану конференцію. Є багато авторів такої ідеї. Але в авангарді такого задуму – знаний письменник і капелан ЗСУ о. Василь Зеленчук із села Криворівня. Такі наукові мандровані форуми відбуваються на честь авторів, життя і творчість яких пов’язані з горами.

Серед організаторів цих дійств – подружжя Чопиків: Ольга і Ростислав, а також літературознавець і музикант Данило Ільницький. Тож у співпраці з поважним товариством мандровану конференцію ми почали зі Снятина науковими читаннями крізь призму запитань: чим для мене є Марко Черемшина і чому він для мене сильний?

Наступною станцією було село Іллінці на Снятинщині, звідки родом письменник і член НСПУ – геніальний і багато в чому провокативний автор Василь Ткачук, якого дуже свого часу поважала Ірина Вільде. Далі ми навідалися до стилізованої садиби Марка Черемшини у селі Кобаки – тепер Рожнівської територіальної громади. Це й моє рідне село. А згодом побували на Буковині, яку дуже любив Марко Черемшина і навіть підписувався «Буковинський гуцул». Адже Кобаки – село рубіжне, а Черемошем пролягає розмежування чи, краще сказати, єднання між Прикарпаттям і Буковиною.

Важливо, що саме з Чернівців, де 1921 року побачила світ його перша книжка за редакцією Осипа Маковея, почався творчий успіх Марка Черемшини. Також його перші публікації під псевдонімом «Марко Черемшина» побачили світ у чернівецькій газеті «Буковина». Саме там відбулися й осібні знайомства письменника з Лесею Українкою, Іваном Франком, Ольгою Кобилянською та іншими письменниками й літературними критиками, які почали творчість Марка Черемшини розглядати у фокусі професійної літератури. І ще цікавий факт – першим письменником, з яким познайомився Марко Черемшина і яким дуже захоплювався, був Юрій Федькович, друг батька Марка Черемшини.

Юрій Федькович міг кіньми серед ночі приїхати на храм у Кобаки чи переплисти у червоному сардаку Черемош. Батько Марка Черемшини і Юрій Федькович годинами декламували співанки-хроніки, фольклор тощо. Це було стихією Марка Черемшини, в яку він залюбився. Дуже часто дискутують: Кобаки – Гуцульщина чи Покуття? Адже до 20-х років минулого століття вважалося, що Гуцульщина починається аж під Чорногорою. Таким чином, мали б і Криворівня, і Яворів та інші села не входити до Гуцульщини. Але… Треба розуміти, що термін «Гуцульщина» досить молодий. А термін «Покуття» колись справді був ширшим й означені нині гірські гуцульські терени називали покутськими. Марко Черемшина про себе писав, що він «правовірний гуцул з діда-прадіда», а не покутянин. Та коли хотів зробити шляхетний жест у бік Осипа Маковея – уродженця Заліщиків на Тернопіллі, який присвятив себе Буковині, то називався «буковинським гуцулом». Але з легкої руки Антіна Крушельницького Марко Черемшина входить до «Покутської трійці», адже свій зрілий період життя присвятив саме Покуттю. Тим-то жартують: якщо дитина народиться у шлюбі, де переплітаються кілька культур, то вона буде надзвичайно талановита. А село Кобаки – це колиска таланту Марка Черемшини. Та тільки людина сама знає, ким вона є.

– Як Вам твориться у часі війни?

– Твориться мені з молитвою, яку я вважаю найбільшою силою, здатною протистояти вселенському хаосу. Ми живемо у дуже складні часи. Але й чи не всі ті письменники, якими захоплюємося і яких вважаємо класиками, також жили у важкі часи. Їх зачепила свого часу війна чи голодомор, репресії або депортації. Я скажу відверто, що не пишу про сучасну війну. Бо, мабуть, жива рана болючіша і, образно кажучи, простіше бачити щось у встояній воді, ніж у каламутній. Мені легше писати про 40-ві минулого століття, хоч ті роки для людей не були легшими. Тепер я просто намагаюся якнайбільше поширювати світла через творчі заходи й роботу з переселенцями та родинами військових. Бо, як кажуть, навіть малесенька свічка здатна потрохи розсіяти велику темряву. Тож не нарікаю на темряву, а просто запалюю свічку. Роблю те, що можу, хоч розумію, що того замало. До речі, книжка Марка Черемшини «Село вигибає» – якраз про війну і про людей у війні: хтось воював зі зброєю в руках, хтось виживав, хтось наживався, а хтось мародерив чи думав про самозбереження… І темою моєї дисертації була «Людина і війна у слові Марка Черемшини». Саме життя є найбільшою перемогою.