Свого часу влада дала зрозуміти, що їй не потрібні журналісти і що вона може напряму спілкуватись із виборцями. Це чудово. Те, що владі не потрібні журналісти. Власне, і природа журналістики в тому, що журналісти перебувають у певній опозиції до влади і потрібні насамперед громадянам. Для того, щоб почути інформацію про події, порівняти різні погляди, мати можливість проаналізувати. Хоча, так. Це лише для тих, хто вміє і думати, й аналізувати. Вміє відокремлювати інформацію від пропаганди, правду від брехні.

Зрештою, як це часто буває, виявилося, що все якраз навпаки: журналісти таки владі потрібні, лише у якийсь неприродний спосіб. Про що і свідчать оприлюднені законопрєкти про медіа та фейки. У них прочитується бажання не так врегулювати професійні проблеми журналістів та медіа, зробити їх незалежними, як на радянський манер вишикувати всіх, порахувати та ще й на додачу залякати штрафами і кримінальною відповідальністю. Навряд чи такий спосіб державного втручання в роботу журналістів та медіа можна вважати цивілізованим. Попри те, що проблема з поширенням фейкових новин, дезінформації у нас справді існує…

Хронологічно першим з’явився проєкт закону «Про медіа». Його планують ухвалити в першому кварталі цього року. Мета розробки проєкту начебто зрозуміла й логічна. З розвитком технологій, проникненням інтернету в усі сфери життя змінились і медіа. Їхні засоби доступу до читачів. З’явились інтернет-видання, деякі колись друковані ЗМІ перейшли суто у віртуальний простір, що значно зменшує витрати редакцій на папір та друк, а також на послуги пошти з доставки періодики. Втім, ці нові виклики, які видання намагаються долати самотужки, ставлять їх перед черговими випробуваннями. Насамперед ідеться про захист авторських прав та способи заробітку у віртуальному просторі. Видається логічним, що саме ці проблеми мали б намагатись розв’язати законодавці. Але вони думають інакше.

За словами авторів проєкту, закон має врегулювати роботу всієї медійної сфери, а також замінити низку попередніх законів. У ньому передбачено поділ медіа на аудіовізуальні (лінійні, нелінійні та особливі), куди входять радіо та телебачення, онлайн сервіси, суспільні мовники та мовлення громад; друковані медіа та онлайн медіа. Визначено певні критерії для юрисдикції медіа через місце розташування та редакційний контроль, спрямованість на певну територію, радіочастотний ресурс та домени UA першого та другого рівня.

Передбачає законопроєкт і заборону ретрансляції медіа, котрі перебувають під юрисдикцією держави-агресора та її громадян. Ідеться також про дезінформацію та методи протидії їй, аж до кримінальної відповідальності; про квоти на мовлення.

Цікавою є пропозиція про створення наглядових рад для суспільних мовників та мовлення громад, до складу яких можуть входити представники громадських організацій, що діють на певній території. Саме ці ради, за задумом авторів законопроєкту, і призначатимуть керівників відповідних медіа.

Зауважимо, що попри певну критику з боку медійників, найперше щодо доцільності кримінальної відповідальності за поширення дезінформації та драконівських штрафів за такі порушення, загалом його сприйняли більш-менш лояльно. Усі розуміють і необхідність приведення застарілих законів у відповідність до реалій, і потребу протидії брехні та неправдивим повідомленням, і, зрештою, обов’язок країни протистояти пропагандистській складовій війни, що її веде Росія на території України.

Набагато більше критики та несприйняття викликав інший законопроєкт – «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації».

Новації, запропоновані його авторами, умовно можна поділити на 4 частини.

Найперше йдеться про визначення поняття дезінформації та встановлення адміністративної відповідальності за її поширення і порушення правил спростування, а також кримінальної відповідальності за «системне та масове» її поширення. Сюди ж входять і плани щодо запровадження навчання основам медіаграмотності в школах, вищих навчальних закладах та при підвищенні кваліфікації держслужбовців.

Другий блок новацій стосується запровадження нової посади – уповноваженого з питань інформації із представниками в регіонах. Це аргументують тим, що наразі немає такої особи, котра могла б в інтересах усіх громадян позиватись до суду щодо дезінформації.

Третій – запровадження так званого індексу довіри до засобу інформації, котрий мав би підтверджувати, що медіа дотримується принципів журналістської етики та вимог щодо перевірки інформації.

Четверта новація стосується «самоорганізації» журналістського середовища, визначення поняття «професійних журналістів» із врученням їм прескарти. Саме вони матимуть преференції щодо можливості отримання інформації, доступу до чиновників, захисту в процесі професійної діяльності.

А тепер детальніше.

Визначення дезінформації: «Це недостовірна інформація з питань, що становлять суспільний інтерес, зокрема стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров’я громадян, стану довкілля». Недостовірна інформація – це «неправдиві відомості про осіб, факти, події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них неповні або перекручені».

Не важко спрогнозувати, що саме існування такого визначення, як «неповні та перекручені» відомості, може створити чимало проблем для журналістів та медіа. Адже це дуже суб’єктивні поняття.

Приклад із журналістської практики. Звичайна, як її ще називають журналісти, «паркетна», подія. Відзначення якоїсь дати чи щось подібне. У ній зазвичай беруть участь і чиновники, виступи яких дуже часто є ні інформативними, ні яскравими. Журналісти ж в інформації про подію цитують одного-двох цікавих промовців. Чи можна таку інформацію назвати неповною? Безумовно. А якщо журналіст ще й покритикував недолугого чиновника, котрий не дуже розбирається в темі, то ти ще й «перекрутив» (що б не означав цей «юридичний» термін) інформацію. Тобто маєш готовий позов за визначеннями запропонованого законопроєкту.

Щоправда, автори юридичних новел щодо медіа обіцяють, що оціночні судження, навіть якщо вони критичні, сатиру і пародію, а також недобросовісну рекламу не вважатимуть дезінформацією. Втім, це невелика втіха. Бо в судах потрібно ще довести, що судження є оціночним, не кажучи вже про сатиру чи пародію.

Кілька слів щодо посади уповноваженого з питань інформації.

Як виглядає із положень законопроєкту, до його найважливіших повноважень належать: моніторинг інформаційного простору та реагування на заяви щодо дезінформації; перевірка достовірності інформації; звернення до ЗМІ про відповідь або спростування дезінформації; звернення до суду з позовом про спростування та надання права на відповідь; звернення до правоохоронців у випадках, коли він виявив ознаки кримінального правопорушення.

Уповноваженого вписали в систему виконавчої влади, адже рішення про його призначення приймає Кабмін. Отож одна гілка влади матиме широкі права для контролю за четвертою гілкою – незалежними засобами інформації.

Щодо індексу довіри. Законопроєкт передбачає, що його присвоюють за результатами перевірки «незалежні організації, що мають відповідну компетенцію та досвід і відповідають критеріям, встановленим уповноваженим з питань інформації». Втім, на нашу думку, індекс довіри – це насамперед довіра читачів, глядачів чи слухачів, котрі вважають, що те чи інше медіа заслуговує на їхню увагу.

Чи не найбільше місця у законопроєкті займає «організація журналістського самоврядування». Тут ретельно виписано не лише тих, хто бере участь у створенні організації, а й процедуру. Як на мене, самоорганізація передбачає, що кожен визначає самостійно, як і чи взагалі об’єднуватись. Втім, за законопроєктом, саме новостворена структура має засвідчувати, що ти «професійний журналіст», а не просто якийсь писака. А це уже матиме певні наслідки для твоєї роботи. Та й для захисту в разі виникнення проблем.

Одне із завдань організації журналістського самоврядування – введення єдиної прескарти, яка визнається державою як підтвердження професійного статусу журналіста, а також розробка та затвердження Кодексу професійної етики.

І кілька слів про гроші. А саме про штрафи, якими наразі «залякують» за дезінформацію. Отже, штраф у розмірі п’яти мінімальних зарплат – 23 615 грн за кожен випадок порушення – чекає за ненадання у встановлений законом термін відповіді на заяву чи запит уповноваженого. Як і за нерозміщення або несвоєчасне розміщення відповіді щодо дезінформації за заявою уповноваженого.

Штраф 94 460 грн загрожує тим, хто розмістив неправдиву інформацію про отримання індексу довіри, за поширення дезінформації, за умови добровільного спростування, починаючи з третього факту порушення протягом року. 

Штраф 4,723 млн грн має сплатити порушник за поширення дезінформації, за відсутності спростування.

Систематичне умисне масове поширення завідомо недостовірних повідомлень про факти, події або явища, що становить загрозу національній безпеці, громадській безпеці, територіальній цілісності, суверенітету, обороноздатності України, праву українського народу на самовизначення, життю та здоров’ю громадян, стану довкілля у період відсутності повного контролю України за державним кордоном України загрожує штрафом від 5 000 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів (від 85 000 грн до 170 000 грн) або виправними роботами від 1 до 2 років.

Такі ж дії з використанням комп’ютерних програм, ботів, груп або підробки джерел інформації передбачають позбавлення волі від 2 до 5 років. За фінансування таких дій – позбавлення волі від 3 до 5 років.

На завершення – реакція на запропоновані в Україні медіановації.

Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Гарлем Дезір:

«Необхідність боротьби з дезінформацією мені зрозуміла, особливо в контексті нинішнього конфлікту в Україні і навколо неї. Однак не слід цього робити за рахунок свободи ЗМІ, впливу держави на медіаконтент та організації журналістської діяльності в країні…  Права на свободу вираження, закріпленого в Конституції України та її зобов'язаннях перед ОБСЄ, а також у її міжнародних зобов'язаннях, слід повністю дотримуватися».

Олексій Мустафін, медіаексперт:

«Одразу, як тільки з’явилась ця ідея, я сказав, що вона небезпечна. Новели документа не є новелами. Вони нагадують радянське ставлення до медіа з партійним керівництвом та ідеологією, коли були офіційні спілки і журналістом чи письменником можна було бути через спілки. Таку схему пропонуються і тепер, вона по-іншому називається, але внутрішньо здається відтворенням того архетипу… Цей законопроєкт є спробою встановити для влади комфортні правила гри, які загрожують медіа і журналістам як професії».

Севгіль Мусаєва, головна редакторка найпотужнішого інтернет-видання «Українська Правда»: 

«Моє особисте враження від того, що запропоновано в цьому законопроекті, – його писали юристи, які взагалі не мають уявлення про те, як та за якими негласними правилами функціонують медіа. Інше питання – як Володимир Бородянський, який стільки років керував однією з найбільших медіагруп в Україні, не розуміє можливі наслідки таких нововведень.  Чи потрібна Україні боротьба із фейками? Так, звичайно. Але держава в цій ситуації обрала чи не найгіршу форму реалізації складного завдання. Штрафи, відповідальність. Як адміністративна, так і кримінальна. Все це реінканація радянських методів. Натомість кращою стратегією для держави в такій ситуації було б партнерство».

Громадська організація «Інститут масової інформації»:

«У підсумку можна зазначити, що запропонований законопроєкт не виконує функцій захисту українського суспільства від поширення суспільно шкідливої інформації та дезінформації. Натомість він створює механізми тотального контролю за інформаційним простором… Законопроєкт порушує самі принципи існування України як правової держави, що поділяє європейські цінності і прагне побудувати повноцінне демократичне суспільство».