Серед наших гостей у редакційному проєкті «Літературна світлиця» є люди, які засвічуються саме на шпальтах «Галичини», а є особистості, що словом і самою своєю присутністю наповнюють «світлицю» неповторним світлом. І тоді вона починає вигравати яскравими барвами. Таким носієм світла є й наша сьогоднішня співрозмовниця – авторка книжки поезій «Зґарди», письменниця і журналістка Власта ВЛАСЕНКО (Богдана Ковалюк). Вона уродженка села Молодкова на Надвірнянщині, нині – заступник директора Івано-Франківського міського центру дитячої творчості.
– Власто, Ви не один рік працюєте з дітьми і молоддю. Тож нас дуже цікавить Ваша думка щодо потрібності в сучасних реаліях літературних згромаджень – гуртків, об’єднань, майданчиків, спільнот, спілок тощо.
– Так, ми працюємо з дітьми від 10 років і молоддю до 21-го. Тож я добре розумію їхні літературні смаки. Парадоксально, але, на мою думку, однозначну відповідь щодо потрібності літературних об’єднань давати не варто. З одного боку, вони можуть бути навіть шкідливими для харизматичних авторів – стати цвинтарем амбіцій, накладати штампи і продукувати стандарти. З другого боку, літературні спільноти дуже важливі для безхарактерних і нерішучих авторів, які потребують на якийсь час свого роду поводиря у письменстві.
За цими висловлюваннями – реалії мого життя. Вірші я почала писати ще зі школи, відтак вступила до Львівського університету, де відвідувала відому літстудію «Франкова кузня». Але, на жаль, цю школу я пройшла дуже неякісно. Уявіть дівчинку, яка приїхала з далекого гірського села – у недорогому одязі й з не дуже добрими віршами. Я сором’язливо сиділа в кутку літстудії і слухала авторів, які читали свої твори. Бо ж звикла, що в рідній школі всі мене хвалили. А у Львові вага мого навчання, моїх знань, суспільного позиціонування і творчого рівня знизилася на шість-сім щаблів. У мені відбувся внутрішній конфлікт, я думала, що серед інших я ніхто й ніщо. Тож перестала відвідувати творчу спільноту. Як кажуть, ще не заклала собі цвинтар амбіцій, але лопата вже була готова. Це було неправильно – потрібно було попри все відвідувати літературну студію, не зважати на свій рівень, а слухати і вчитися в тих людей, які відтак досягли літературних висот, просити їх про допомогу. А головно – дбати про вірші, про творчість свою, вигранювати слово, а не перейматися собою. Тим більше, що там до мене дуже добре ставилися і любили мене. Просто сама в собі тоді не розібралася. Ось чому тривалий час я нічого не писала.
А як відбуваються творчі зустрічі в більшості літературних об’єднань – у нас в Надвірній чи деінде? Прийшли учасники, почитали свої твори, їм поплескали і вони поплескали іншим, а відтак розійшлися. Такі «цукровані» літературні об’єднання, де гладять за шерстю і підгодовують авторські амбіції, вважаю, не потрібні. Їх треба розганяти, бо з них виростають кон’юнктурні згромадження всеукраїнського формату. Один одного суне, підсуває чи відсуває ліктями. Преміями відзначають почергово. У «Франковій кузні» було не так. Там треба було «пахати». Наприклад, брали мій вірш чи твір іншого автора і ретельно його аналізували. І ще таке. Свого часу літстудією «Бистрінь» у Надвірній керував світлої пам’яті Нестор Чир. Він об’єднав навколо себе авторів належного рівня, тож відповідно був і рівень спільноти. А ще Нестор Іванович був бездоганним менеджером і допоміг багатьом письменникам. Проте він усіх хвалив, щось делікатно радив підправити, і поезія... засинала. Бо й у ті часи «цукру» в літстудії не бракувало. Але, образно кажучи, «санітаром лісу» там був Ярослав Яковишин. Він будив... Саме в студіях, де є і такі, як Нестор Чир, і такі, як Ярослав Яковишин, можна виховати справжнє творче слово. Щоб то була не складанка, а поезія. Наразі нема жодного літературного згромадження, куди б я хотіла увійти. І зовсім не через мої амбіції. Люди розчарувалися у тих об’єднаннях, бо вони себе належно не зарекомендували, а тримаються на ваших і моїх грошах. Держава їх не підтримує, вливань фінансових майже нема. А ті, що є, хутко розхапують кон’юнктурно створені комісії. На мій погляд, у таких об’єднаннях не допомагають виростити добре слово, а інших, на жаль, нема. Були б – однозначно вступила би. Ні, я не заперечую доцільність літературних спільнот. Бо це класно, якщо творчі люди мають змогу обмінюватися енергією і не самотні у спілкуванні. Часто в літературних згромадженнях забувають, що автори-початківці потребують науки, майстерень. Мені дуже подобається, що молоді люди у своїй творчості і літературному спілкуванні не випинаються, а просто набуваються життям. Це дуже круто.
– Творчість без рамок, без обмежень... Свобода змісту і форми... Чи не вбачаєте Ви якісь ризики у такому форматі письменства?
– Не знаю, як щодо ризиків, але графомани у письменстві були, є і завжди будуть. Так, є такі твори, що годі збагнути, чи то соцреалізм, чи постмодернізм, чи потік свідомості, рефлексії... Та найголовніший і найнебезпечніший ризик у літературній творчості – відсутність у поезії поезії, а в прозі – прози. Адже належної літературної критики сьогодні нема. А читач самотужки не завжди може збагнути, де чтиво якісне, а де непотріб.
– А що, якісна творчість завжди передбачає зрозумілість для читачів?
– Не обов’язково. Вселюдська зрозумілість у літературі – то соцреалізм. Творчість завжди є гурманським процесом, тобто і вибраних, і для вибраних. Бо в кожного свій талант. Наприклад, писання на публіку – то не поезії, а вірші. Суть у тому, що якщо автори талановиті – зрозумілі вони чи не зрозумілі, їхні твори повинні «витягнути» з читачів емоції. Цей маркер безпомильний. І це стосується будь-якої творчості.
– Свого часу одна добре відома письменниця і літературознавиця з Івано-Франківська зазначила, що літературна критика має бути конструктивною... А як Ви розумієте літературну критику?
– На мій погляд, спочатку треба розуміти, що таке конструктив, щоб не було конфлікту термінів. Бо інакше кожен слухач може почути в тих словах щось своє. На мою думку, конструктив – то баланс позитиву і негативу в літературно-критичному прочитанні твору, який виведений на результат.
– А якщо в літературному творі об’єктивно нема того балансу?
– Критика завжди суб’єктивна. Але треба бути чесним як перед авторами, так і перед читачами, а передусім – перед самим собою. Наголошую, що критикувати і ганьбити – не синоніми. Чому так мало літературної критики? Бо це дуже важка і відповідальна праця. Конструктивна критика не має бути прив’язана до особистості автора, щонайперше об’єктом літературно-критичного аналізу має бути його твір. Інколи для кращого сприйняття читачами можна вдатися і до біографічних штрихів автора, але лише як до другорядного засобу прочитання твору, але не стрижневого його аналізу. Інакше – то імітація літературної критики. Ми часто пишемо чи говоримо про все і про вся, а тексти творів письменства кудись зникають з нашого аналізу.
– Як думаєте, чи в пріоритеті нині письменницьке слово?
– Мистецьке слово, я би сказала, нині не втрачає, а набирає ваги. Але проблема якості його існує. Люди спраглі слова та хапаються за нього через брак сповіді й закритість. Завдяки слову люди не самотні. Нині, порівняно з минулими роками, люди, на мій погляд, мають кращі пропозиції і взірців творчого слова, і книговидання, і різноманітних літературних об’єднань. Так, у літературній творчості є чимало хаосу: сам пишу, сам редагую, сам корегую, сам видаю… Як почуміли. Всі пишуть. Однозначно, українську книжку потрібно підтримувати. Але високоякісну, а не беззмістовний ширвжиток, де автори найбільше цінують себе у своїх творах, а не власне якість творів. У нас є чудові автори, але, як завжди, багато з них перебуває «у затінку» популярності. Для належної роботи наших державних комісій із книговидавництва, присудження премій, відзначень тощо, на мою думку, потрібен «адольф віссаріонович піночет» – тобто менеджер, який міг би визначити серед маси книжок справді високоякісні українські твори, які формують націю, а не її 73 відсотки. Такі книжки сьогодні дуже потрібні українцям.
...Листопад – особливий час для нашої співрозмовниці Власти Власенко, яка відзначає свій день народження. Тож нехай і наші вітання окрилюють її самобутнє, сміливе і потрібне слово.
