Найперше зацікавили картини коломийського художника Олега ЛОБУРАКА, які я побачив у фейсбуці. Просто сподобалися – сюжет, колорит. Яскраво-жовті, сині, червоні кольори. Та в них немає жодної агресивності. Навпаки, від їх споглядання виникає відчуття якогось шалено веселого, я би сказав, навіть вогняного драйву.

Міркую, зі мною погодилися хоча б ті, хто побачив його картину «Аркан». Але далі стало ще цікавіше, коли поспілкувався з Олегом телефоном. Бо доти, крім картин, бачив у соцмережі його фото – усміхненого, з відкритим обличчям чоловіка, поруч з яким – вродлива невисока дівчина. «Хто вперше нас разом бачить, сприймає Уляну за мою дочку, а це моя дружина, – сміється Олег. – Це найбільший мій скарб», – уже цілком серйозно додає.

Це вже була відповідь на моє напівжартівливе питання, чи він, бува, не мільйонер. Я був просто вражений інтер’єром його квартири, зачудовано, в буквальному смислі цього слова, милувався тепло-блакитним панно на одній зі стін, яке намалювала Уляна. Власне, вона за освітою модельєр одягу, але більше присвятила себе живопису. От на одній з персональних виставок її картин Олег з нею й познайомився. Роботи йому сподобалися, та побачив, що тут є ще над чим попрацювати. Уляна прийняла його допомогу і з часом сталося так – у світі творчих людей таке трапляється, – що у вчителя й учениці виявилися спільні погляди не лише на творчість, а й на життя.

Та повернімося до фотографії Олега. На ній я побачив впевнену в собі, оптимістичну людину, наповнену бажанням творити й різними креативними ідеями. І як вразило, коли довідався, що при цьому чоловік має серйозні проблеми зі здоров’ям. Він спокійно про це говорить. Через розсіяний склероз фактично не може ходити. Та на цьому проблеми не закінчилися. Перша хвороба спричинилася до другої – онкологічної. Проте Олег, пересилюючи це лихо, й далі живе творчістю, роздумує над різними проєктами тощо, має широке коло друзів і знайомих. Зауважив, наскільки він комунікабельний. Скажімо, за півтори години нашого спілкування в його оселі прозвучало понад п’ять викликів на його телефон.

Життя О. Лобурака сповнене цікавих моментів – скажімо, як уже згадане одруження зі своєю ученицею. Хоча не завжди у тих подіях він відігравав провідну роль. Наприклад, можемо стверджувати, що схильність до мистецтва у нього родинна. Його батьки закінчили Косівський технікум декоративно-прикладного мистецтва. Там познайомилися, як кажуть у таких випадках, знайшли одне одного. Щоправда, тато Олега Ярослав Олексійович відчув ще й потяг до математики й закінчив відповідний факультет Чернівецького держуніверситету.

На перший погляд, що спільного між «сухою» наукою і творчістю? «У школі у мене був дуже добрий вчитель математики, – розповідає Ярослав Олексійович. – Я полюбив цей предмет. Але в технікумі математику не дуже добре викладали. Тож після його закінчення одразу вступив до вишу». Він виявився настільки здібним студентом, що йому навіть пропонували залишитися на роботу в університеті. Але тими часами, як і нинішніми, працю молодого науковця не дуже цінували. А в пана Ярослава вже було двоє дітей – сім’я потребувала грошей. Врешті-решт, перемогла творчість.

Сталося так, що Ярославові Олексійовичу запропонували створити в Коломиї художню дитячу школу. «Було важко, – згадує він. – По суті, все починали з нуля. Багато чого приніс з дому. Але справа пішла…». І ще як! 2023-го Коломийська дитяча художня школа відзначатиме своє 50-річчя – понад 40 років її очолював Ярослав Лобурак. Він і нині там працює викладачем.

Його здібності, в тому числі й математичні, передалися й синові, які дуже знадобилися йому, зокрема коли став архітектором, а нині він використовує їх у своїй творчості. Маючи конкретну мету – бути художником, Олег спробував вступити після школи до Львівського художнього училища ім. Труша. Та не вдалося. На думку Олега, забракло не так хисту, як грошей. Самі розумієте, для чого. І цьому я не здивувався, бо про корупцію в львівських навчальних закладах у ті часи ходили легенди. Втім, навряд чи щось змінилося й нині...

Отож О. Лобурак вступив до будівельного технікуму, в якому відкрили відділення архітектури. А навчаючись там, подружився з деякими студентами з львівських художнього училища й академії мистецтв. Завдяки цьому міг приходити туди на заняття як вільний слухач.

Але навчання закінчилося й 18-річний юнак повертається до Коломиї. Тут доля його звела з такими відомими людьми, як керівник агрофірми «Прут» Василь Ткачук та Михайло Вишиванюк, тодішній голова колгоспу в селі Турці Коломийського району. Вони вже тоді були знані на всю Україну й можна сказати, дали Олегові певну путівку в життя. Працював техніком-архітектором. Творив цілі будівельні проєкти зі всіма розрахунками тощо. «Тоді було цікаво, – згадує мій співрозмовник. – У Коломиї якраз формували нову архітектуру міста. Скажімо, в центрі, біля теперішнього Музею писанкового розпису, спорудили ті будиночки з червоними дахами – по суті, з ініціативи В. Ткачука. До речі, він плекав ще задум збудувати готель у вигляді кукурудзяного качана…».

Попри те, що архітектура, як висловився О. Лобурак, була йому не чужа, все ж у ній бракувало тієї творчості, про яку мріяв. Тож через рік Олег вступає до Івано-Франківського педінституту на художньо-графічний факультет. Хоч, як скромно зазначає, його там мало чого навчили, бо й так уже добре малював. Зате пощастило зустрітися з такими непересічними творчими особистостями, як художник Михайло Фіголь, письменник і поет Степан Пушик.

А ще то були роки національно-патріотичного піднесення. Україна йшла до Незалежності. В Івано-Франківську почало потужно діяти Студентське братство, чимало представників якого стали відтак відомими політичними й громадськими діячами, обіймали й обіймають доволі серйозні посади у владних структурах тощо. Через одного друга з цієї організації Олег Лобурак познайомився з актором Івано-Франківського драматичного театру Володимиром Шлемком, який пізніше став народним депутатом, якийсь час очолював обласне управління культури Івано-Франківської ОДА…

А тоді разом зі ще вісьмома однодумцями вони утворили театральну міністудію, чи, як каже Олег, агітбригаду. Створили дві вистави – за твором Тараса Шевченка «Розрита могила» й «Січові стрільці». «Було дуже гарно, навіть навдивовижу, – згадує Олег. – Ми в одностроях січових стрільців, з шаблями… Поїхали зі своїми виставами до Косова, який тоді ще був трохи «комуністичним», й деякою мірою нам вдалося пробивати ту «червону» стіну. І досі пам’ятаю, як на першій сторінці обласної газети «Галичина» була моя фотографія на повен зріст у стрілецькій уніформі. Це було щось незбагненне…».

Зі студентських років також залишилися такі приємні враження, як, скажімо, зустрічі в кафе «Молочне», де за одним столиком могли сидіти такі нинішні літературні корифеї, як Юрій Винничук, Юрій Іздрик, Юрій Андрухович… І кожен міг до них підсісти, випити кави й поспілкуватися.

Та все приємне має одну прикру властивість – швидко й непомітно минає. Настав час вступати, так би мовити, в доросле життя. Через певні сімейні обставини Олег поїхав у Долину.

«Це місто нафтовиків. І якщо познайомився з нафтовиком, то, як-то кажуть, не пропадеш, – згадує він. – Скажімо, домовляєшся з кимось про вирішення якогось питання. У Коломиї, наприклад, можуть сказати: приходь через місяць і буде результат. Та коли приходиш, то на тебе дивляться нерозуміюче: мовляв, ти хто такий. У Долині такого не було. Навпаки, приходиш… «О ти вже є, – кажуть. – Та ми домовлялися з тобою на другу годину, а тепер лише перша. Але гаразд, заходь. І з’ясовується, що все, про що домовлялися місяць тому, вже зроблено».

У Долині О. Лобурак, як сам висловився, виживав у важкі 90-ті роки завдяки зовнішній рекламі. Створював вивіски для крамниць. Підприємці намагалися привернути увагу до своїх магазинів у тому числі й завдяки оригінально виконаним назвам. Звичайні надписи фарбами їх не влаштовували. Тоді Олег опанував технікоу оракал, якої в Долині ще ніхто не знав. То назва такої собі самоклейної плівки. Її наклеюють, скажімо, на акрилову поверхню, пишуть на ній назву закладу, а всередину вивіски вмонтовують електролампочку... Такі освітлені вивіски більше приваблюють покупців, ніж звичайні.

Про Олега пішла відповідна слава, тож замовлень вистачало. Та основною роботою було викладання у новоствореному лісогосподарському ліцеї в Болехові на кафедрі образотворчого мистецтва.

Щоправда, постійне добирання з Долини до Болехова й назад дещо виснажувало й забирало час. До того ж у ліцеї перестали платити зарплату. А потрібно ж було утримувати сім’ю. Тож після п’яти років викладацької діяльності О. Лобурак звільняється з роботи і стає вільним художником. Пізніше реєструється як приватний підприємець і працює над згаданими вивісками. Та з часом його подружнє життя дало глибоку тріщину. А потім сталася ще одна серйозна прикрість – обікрали його майстерню. Винесли фактично все – від оргтехніки до пензлів.

«Більше в Долині мене ніщо не тримало», – каже Олег. І він повернувся до Коломиї, де влаштувався одразу на три роботи. Правда, на залізниці, де доводилося переважно малювати цифри на вагонах, можливостей для творчості було мало. Але це компенсувала непогана зарплата. Більше було сподівань на Коломийський драмтеатр, куди потрапив, побачивши відповідне оголошення про вакансію художника. Йшов туди, згадує він, з такими високими творчими намірами, а реальність його шокувала – від майстерні у підвалі до самої атмосфери, яка панувала у цьому «храмі Мельпомени».

«Там навіть афіші малювали фарбами. Це був не те, що вчорашній день, а десь традиції піввікової давнини, – згадує О. Лобурак. – Тож я використав свій досвід, зокрема набутий на вивісках, і вперше театральні афіші стали друкованими, на банерах, з відповідним дизайном. Пишаюся, що мені вдалося це зробити – пробити в театрі «радянщину» в тому плані».

Та в театрі Олег довго не затримався. Оскільки його батько був директором Коломийської художньої школи, то пішов туди викладачем. Щоправда, педагогічна діяльність уже не дуже приваблювала. Більше хотілося працювати творчо, чим і зайнявся. Але трудився, як кажуть, «у стіл», ніде не виставляв свої роботи. А тут у його житті з’явилася Уляна і, як висловився Олег, дуже додала йому «бензину».

«Стався такий емоційний спалах, що захотілося придумати щось суто своє, власну манеру тощо. В чому суть? За основу взяв спіраль Фібоначчі (графічне відображення дивовижної послідовності чисел, яку називають рядом або числами Фібоначчі). «Намалював рамочку, от звідти і працюю», – намагається пояснити художник свій стиль.

Глянувши на вже згадану картину «Аркан», інші твори митця, зробив для себе висновок, що ця спіраль ніби канва того художнього стилю, котрий він розробив разом із дружиною. По суті, Уляна була, можна сказати, й першим критиком робіт Олега, і його помічником, бо добре бачила пропорції та інші речі. І поступово разом вони виробили свій оригінальний стиль живопису, яких багатьох зацікавив. Принаймні, як каже сам Олег, виживає завдяки продажу картин, котрі у нього замовляють.

Сказати, що його роботи оригінальні, замало. Вони чимось притягують. Якщо я милувався згаданим панно та пейзажем у спокійних, ледь не пастельних тонах Уляни, то картини Олега, навіть якщо це портрет, ніби спонукали до якоїсь дії. Мені доводилося побувати в багатьох картинних галереях. Не раз відвідував «Третьяковку», ходив Ермітажем, але чогось подібного до того, що малює Лобурак, пригадати не можу. Власне, він креативний не тільки у своїх роботах, а й, так би мовити, у житті.

Ось як, наприклад, влаштував виставку до свого 50-річчя. На експозиції були не лише його роботи. Запросив інших художників, переважно коломиян, і висунув таку головну умову учасникам – усі картини мають бути розміром 50х50 см. Виставка була успішною. І незабаром Олег провів знову щось таке саме, лише з тією різницею, що тепер мали бути виставлені картини форматом 20х20 см.

До речі, серед тих, хто взяв участь у тій виставці, був і відомий івано-франківський художник Ігор Роп’яник, котрий привів із собою художників з об’єднання «Мистецьке братство Івано-Франківська». Одну свою роботу він експонував, а другу просто подарував Олегові. Зауважу, що І. Роп’яник відомий не лише на Прикарпатті чи навіть в Україні. Цього митця добре знають і в США. До речі, американські газети писали й про О. Лобурака. А ви кажете – Коломия…

Або ще такий приклад креативного підходу Олега до мистецтва. Його мама, Марія Йосипівна, нагадаю, також була художницею. Працювала на Коломийському цегельному заводі, де розписувала кахлі у традиціях косівського прикладного мистецтва. Той стиль, розповідає Лобурак, створив понад сто років тому відомий косівський керамік Олекса Бахматюк, за що отримав від австрійського імператора Франца-Йосифа золоту медаль.

«Якось я сказав матері: «Відмовмося від кераміки, але не відмовляймося від самих малюнків, – продовжує мій співрозмовник. – Купив сто полотен розміром 100х100 сантиметрів, виготовив такі специфічні, зістарені рамки, і мама зробила кілька робіт у стилі тієї ж косівської кераміки, але вже на полотні. Вийшло дуже оригінально.

Років десять тому я купив квартиру, в одній з кімнат якої влаштував своєрідний художній салон у гуцульському стилі. Там були й мамині роботи: як керамічні кахлі, так і метрові картини на полотні. І якось туди зайшов тато зі своїми знайомими. Одна з тих робіт так сподобалася його колезі, що він одразу захотів її купити. Я погодився лише за тієї умови, що мама натомість намалює або таку саму картину, або щось інше. Татові також не дуже хотілося її продавати, тому сказав приятелеві, що, мовляв, вона дорого коштує. «Скільки?», – запитав той. «Доларів двісті», – відповів тато. Чоловік дістав гаманець і дістав дві стодоларові купюри.

Для тата це було несподіванкою. Тоді наші роботи не дуже продавалися. Ну, малюєш картину місяць, два, та не підеш з нею на базар. Ми їх більше дарували. Скажімо, запрошують на день народження, то що чекають від художника в подарунок? Звісно, картину, а не 500 гривень у конверті…

Так наші роботи й розходилися між людьми. А тут виявилося, що на тому, чим мама займалася все життя, що було її улюбленою справою, можна ще й добре заробляти».

Кіт Ґудзик уже є, якщо так можна висловитися, фішкою О. Лобуряка і, крім того, увійшов до переліку визначних місць Коломиї. Йдеться про скульптурне зображення цього казкового персонажа, встановлене 19 серпня 2018 року (на день Коломиї) у міському парку ім. К. Трильовського. До речі, малеча полюбляє навідатися до котика, щоб потерти ґудзик на його животику, загадавши якесь бажання. Вважається, що воно обов’язково здійсниться. А появився Ґудзик завдяки п’ятирічній донечці Олега Яні.

Тепер вона вже доросла дівчинка, а коли була маленькою, то одного разу попросила батька розповісти їй на ніч казочку про коломийського котика. І татко виявився не лише талановитим художником, а й добрим казкарем. Ім’я ж котика народилося само по собі: тоді Олегові впали в око гудзики, котрі лежали на тумбочці, отож і став наш герой Ґудзиком…

Казочка доньці так сподобалася, що просила її повторити і наступного вечора, і потім. І щоразу Олег додавав до цієї історії нові деталі, так би мовити, удосконалював її. А потім у нього з’явилася ідея перенести все це у літературну площину. В цьому отримав допомогу від доньки відомого прикарпатського журналіста Івана Вовка – Іванки, котра, до речі, також пішла стезями батька. Видавав казочку в різних варіаціях, невеличким накладом, і з тими книжечками виступав у дитячих садках, школах.

Незабаром кіт Ґудзик полюбився не лише коломийським дітлахам, а й навіть став відомим і за кордоном. Та О. Лобурак не був би самим собою, якби зі своїм винахідливим, хоча більше хочеться сказати – креативним складом розуму не підніс цю ідею на значно вищий рівень. Зокрема, втілив її у фестиваль дитячої творчості «Коломийські мініатюри», який проводили кілька років поспіль. Тут були представлені різноманітні жанри, звісно, усі були присвячені Ґудзикові. За творами Олега розігрували дитячі вистави, а хто мав хист до ліплення, створював зображення котика з пластиліну, глини…

Звісно, були й малюнки. О. Лобурак у своєму стилі зажадав, щоби були вони у форматі 9х9 см. Цілком логічно, адже йшлося про мініатюру. І то символічно, адже отримав дев’ять тисяч малюнків, у тому числі й з Америки, Греції та інших країн, де перебували українці. А як відомо, нашого цвіту по всьому світу. Пізніше Олег організував виставку тих малюнків. «Це було щось грандіозне», – з усмішкою згадує він. І якби навіть О. Лобурак більше нічого не створив, лише завдяки Ґудзикові його ім’я було б вписане у мистецьку спадщину Коломиї…

Уже через якийсь час після розмови з О. Лобураком випадково дізнався, що він має талант не тільки до малярства, скульптури чи казкарства. Коли я намагався з’ясувати, що являє собою спіраль Фібоначчі, запитав знайомого математика, чи відомий йому такий-то художник. «Він пише добрі гуморески», – відповів той. Олег підтвердив, що справді до війни писав їх. А потім йому сказали, що наразі це недоречно.

Що ж, дай Боже, щоб ця клята війна якомога швидше закінчилась, а Олегові, Боже, дай, будь ласка, здоров’я. Бо десь місяць тому ми розмовляли телефоном і він сказав, що його стан значно погіршився. Вже навіть важко сидіти, переважно доводиться лежати. А ще стільки хочеться зробити…