Новий футурологічний роман «Мертва пам’ять: голоси і крики» представив недавно українським читачам відомий письменник Юрій Щербак. У ньому, як і в його попередніх творах, майбутнє перегукується із сьогоденням так, що цю книжку можна цілком назвати пророчою. Отож пропонуємо розлогий відгук на неї нашого дописувача.

Сюжет роману карколомний, але нескладний. Події в ньому розгортаються 2045-го, коли режим «цифрового народовладдя» здобув остаточну перемогу над націоналістами. Це слугує своєрідною зав’язкою роману. Головним героєм твору є академік Андрій Закревський – керівник підпільної лабораторії, в якій свого часу створили найновішу програму розпізнавання особи камерами стеження за 15-ма параметрами. Таку технологію надали було ще попередньому урядові – генерала Балюка для здолання опору «народно-імперського руху». Однак той «не відчував під собою держави», тож усі його задуми «…швидко обернулись на гидку гримасу поразки».

І тоді до влади прийшов режим генерала Баркаса (у минулому – естрадного лицедія), який не знав ані історії цієї землі, ані звичаїв його люду. Невігласи легко здобули те, про що й ніколи не мріяли. Скориставшись розробками лабораторії, завели базу даних на своїх противників та стали позбавляти люд історичної пам’яті, заборонивши уроки історії в школах та вишах, історичні музеї, професію архівістів тощо. Одночасно розробили вірус безпам’ятства, який міг передаватися від комп’ютера до людини. Бо ж відомо, що лише історична пам’ять перетворює спільноту людей на народ і націю…

Після захоплення влади Баркасом у державі запановує режим, який під прикриттям створення нібито Київської імперії – так званої Лібертаніанської республіки Україна (ЛІБРУ) повів справу до об’єднання з Ордою, яку автор подає як абревіатуру Організації революційних держав Азії, й ліквідації української державності. В інформаційному просторі суспільства сіявся хаос, що «створював ілюзію свободи» з одночасним посиленням електронного контролю над людьми. Настали часи віртуальної реальності й гібридності в діях: окупацію називали спільним патрулюванням, лінію фронту – зоною взаємного контролю, війну – «війно-миром».

Більшості українців, які генетично є бунтівниками-самостійниками, нащадками анархічного степового племені, вривався терпець від того всього. Уявити собі російський триколор на монументі Незалежності посеред Майдану, доноси, комендантську годину, арешти, ліквідацію державності за допомогою зрадників вони не могли. Тож Орді протистоять національні сили в особах Скаженого Яреми – бригадного генерала, «керівника всіх опозиційних сил», який створив підпільний уряд національного порятунку України, а також синів згаданого Закревського – Святослава та Мирослава, снайперки Юлі Козерог – «Ящірки» та інших. Народний трибунал опозиції ухвалив Баркасу смертний вирок за державну зраду й інші злочини проти України. Про демократію і народне голосування вже не йшлося. Тому готували повстання і теракти.

Власне, в романах Ю. Щербака скрізь покладається надія на військових, спроможних забезпечити порятунок України. Але в їхніх рядах чомусь постійно бракує лідера…

Кульмінація роману настає, коли керівники ЛІБРУ й Орди зібралися утворити союз і підписати таємні угоди, згідно з якими Орді мали віддати Східну Україну по Дніпро. «Росіяни вимагають віддати розплідників націоналізму Галичину та Волинь – Польщі, Закарпаття – Угорщині, Буковину – Румунії». Неозорий простір Орди під крилами орлів та драконів, який ніхто не міг здолати, тепер мав лякати Захід ще більше. Замість Третього Риму (Москви) має з’явитись Другий Єрусалим – Київ.

У Печенігах під Харковом було все готове до підписання. Чекали лише на чільника ЛІБРУ, який затримувався у Вишгороді через погане самопочуття, викликане передозуванням коксу напередодні…

Та все ж диверсійній групі опозиційних сил, яка підтяглася туди, вдалося зірвати той саміт ціною життя майже всіх її бійців. Гине і їхній керівник полковник Святослав Закревський… І тут Ю. Щербак докладно описує почуття батька, що був при відході сина у засвіти. Він і сам пережив нещодавно болісну втрату сина Ярослава. Настають «тихий сум прощання з ілюзією вічного життя» і розуміння «тимчасовості світу, в якому існуєш». Це несправедливо, коли батьки ховають своїх дітей, а не навпаки.

Чим довше живеш, тим більше смертей бачиш, висновує письменник. Довголіття одних ніби купується коштом життя інших. Зникають цілі кластери людей: родичі, друзі, співробітники, знайомі. На цьому тлі окрема людина видається лише своєрідним біороботом – тілесною оболонкою механізму, запрограмованого Богом для передачі через гени спадкової інформації наступним поколінням.

Хоча події в романі відбуваються у далекому майбутньому, вони значною мірою перегукуються з нинішніми «трудами і днями» в Україні за останні три роки. Якщо пророцтва Юрія Щербака в його попередніх романах переважно здійснилися (наприклад, щодо війни Росії проти України), то передбачити глибоку внутрішню кризу в нашому суспільстві, розчарування самостійним державним життям, яке відчуває чи не більшість простих українців, він не зміг. Це спонукало його задуматися над тим, що сталося з волелюбним талановитим народом, який, здобувши незалежність 30 років тому, господарюючи на своїй землі, пішов манівцями й опинився над безоднею новітнього рабства. Високі ідеали свободи, рівності, добра поміняв на жадобу хліба й видовищ. Нечасто в історії випадає, що незалежна держава добровільно «кладе голову на плаху завойовника». Виходить, не було у нас пам’яті, як у поляків чи євреїв. Навіть історію свого роду 80 відсотків українських громадян знають не глибше двох поколінь. Дійшло до того, що «соромляться Голодомору, не хочуть пам’ятати».

Дався знати й «безнаціональний планктон», вирощений упродовж кількох століть поспіль. Сам же автор визнає: «Ніякі чужинці – ніхто не зруйнував України так, як самі українці». Вона безнадійно відстала «за всіма європейськими показниками та відсутністю справедливості в судах і державних установах», стала «чорною дірою Європи», країною, «яка ненавидить своїх вчених, лікарів, філософів, мудреців і пророків». Так Ю. Щербак пройшов шлях від образу України у попередніх романах – «киплячого казана Європи» – до образу «чорної діри Європи». І знаходить причину: «Інструментом нового поневолення людей стала ілюзія свободи, помножена на безпам’ятство».

Москалі напалмом пройшлися по українцях: пересаджали по сибірах, навчили зловживати спиртним і матюкатися, поневолили, загнали до колгоспів, примусили забути рідну мову і пісні, втратити пам’ять предків і совість народну. Сотні літ діяли відкрито, зневажаючи та ненавидячи все українське, прищеплюючи нашому народу почуття меншовартості перед Москвою. Тому в середовищі загалом мужнього і справедливого, чесного й добропорядного народу зросли хабарники, крадії, спухлі від алкоголю недоумки, які самі себе не поважають. Зниження рівня освіченості в нас сягнуло катастрофічного рівня, хоча й кількість осіб з університетськими дипломами незрівнянно зросла. Тим-то творити з такого населення народ – справа надто складна.

Московські окупанти були набагато страшніші за німців. Німці були чужі, «пфенькали-цвенькали» і ніколи не мали шансів стати своїми. Москалі ж маскувалися під наших, дурили народ нібито однією вірою, зодягли українців у свої тілогрійки та чорні бушлати й перетворювали на катів свого ж народу. Народ перестав цікавитися минулим, бо вперто боровся за існування-виживання сьогоднішнє. Автор визнає: «У москалів найголовніше – Росія, хоч бідна, хоч голодна, але командир над усім світом». Українці ж, «розпиваючи з ворогами горілку, молячись російським богам, не помічали, як іржа зради з’їдає державні конструкції», наближаючи їхню загибель. Цьому сприяли холуйство перед чужаками, сита лінь та традиційні зрадництво й байдужість.

Відчувається й широка мовна палітра автора. Змальовані ним характери героїв, обставини, за яких вони діють, наче бачиш ясно. Щербак – майстер урбаністичного пейзажу. Він точний у деталях, місця, які він описав, оживають в уяві.

Поряд із видуманими героями у романі фігурують і відомі особистості – скажімо, президент Кучма. І дослідження, над якими працюють учені, теж реальні. Зокрема вивчають «роль таламуса» у центральній частині мозку «як первинного механізму селекції інформації», відповідального за формування пам’яті. Йдеться в ньому і про інформаційні технології: ґаджети, чипи, камери стеження, навігаційні системи GPS, дронові оцінки настрою натовпу, томографічні обстеження тощо. Ю. Щербак доходить висновку, що всі вони «поневолюють людину в сотні разів сильніше, ніж усі агенти та стукачі гестапо й НКВД». Оцифрована природа бездушна, губить барви й звуки. Відкидаючи читання книжок, підпавши під владу соціальних мереж, втративши інтерес до минулого, зневажаючи історію та її уроки, люди прирекли себе на безпам’ятство. І пан Юрій робить висновок, що «потрібна нова революція – антицифрова, антикомп’ютерна, антимережева».

У завершальній частині роману – свого роду післямові – автор веде розповідь від самого себе. Він ясно бачить, що сучасна українська дійсність перевершує всі письменницькі фантазії: якщо стається зрада – то з офісу президента, якщо корупція – то вивезення мільярдів доларів, якщо боротьба з пандемією – то завезення в Україну сотень тисяч потенційних носіїв вірусу без жодних карантинних обмежень. Попри безнадію та втому від української історії, коли створюється враження хроноколапсу, тобто зупинки часу, він сподівається, що «Україна повільно, з болісними зупинками, долаючи щодня опір проросійсько-шовіністичної, просовєтської, антизахідної п’ятої колони, поступово, крок за кроком, просувається до відродження національної ідентичності, незалежності не формальної, а справжньої, ... до становлення суверенної державності».

Біль за долю України червоною ниткою проходить крізь «Мертву пам’ять…», оскільки автор книжки, як людина з широким геополітичним світоглядом (своєрідний український Бжезінський), стоїть на сторожі нашої незалежності. Безсумнівно, що роман, як і попередні твори Ю. Щербака, заслуговує на найвище поцінування у сфері літератури, й не лише в Україні, а й за кордоном.

Під щойно відкритою рубрикою «Футуристика сучасності» читайте наступного року й уривки з повісті російського письменника Михайла Мішустіна «Нещеплені», яку видано ще 2017 року. В цьому також, без перебільшення, пророчому художньому творі вичерпно описано умови й обставини проживання людей у так званому цифровому суспільстві, перші ознаки якого проглядаються вже в нинішніх цивілізаційних тенденціях, позірно пов’язаних із боротьбою проти COVID-19…