Письменник Степан ПРОЦЮК оголосив у соцмережах про завершення роботи над романом про видатного українського кінорежисера Олександра Довженка. Після прочитання цієї новини у мене виникло два бажання. Перше – якнайшвидше прочитати роман, друге – поспілкуватися з автором про цю книжку. Щоб здійснити перше потрібно ще трохи почекати, проте з другим, на щастя, всі зорі зійшлися. Тож у розмові з журналісткою «Галичини» письменник розповів чимало цікавих фактів та рефлексій про постать Олександра Довженка, свій роман про нього та шкільну програму з літератури, а також поділився власними творчими планами.

– Пане Степане, вітаю Вас із завершенням роману про Олександра Довженка! Одразу запитаю про те, що цікавить багатьох Ваших читачів: коли книжка вийде друком?

– Сердечно дякую. Я не можу стовідсотково цього знати. Від мене цілком залежить лише час написання книжки. Роман про Довженка я писав рік і три місяці, дуже інтенсивно. Але думаю, що він вийде аж наступного року .

– Роман має назву «Четверо надвечірніх сердець». Які смисли та меседжі Ви в ній заховали? На яких аспектах життя і творчості митця акцентували?

– Якщо я перекажу зараз усі смисли і меседжі, то роман може втратити певну кількість читачів (усміхається, – авт.). Назви моїх кількох попередніх психобіографічних романів дуже прозорі: «Місяцю, місяцю» – про Григора Тютюнника, «Руки і сльози» – про Івана Франка, «Пан» – про Євгена Чикаленка. Назва роману про Довженка трохи інша. Вона стає цілком зрозумілою під час прочитання.

– Що надихнуло і спонукало Вас взятися за образ Олександра Довженка, і в чому, на Вашу думку, основний трагізм цієї постаті?

– Він жив у по-особливому важкий час. Навіть страшний. Нинішні часи, які переживає Україна, частково подібні, але тоді над усім висіла червона радянська безнадія, велетенський концтабір, від якого було неможливо сховатися навіть тим, які проявляли найменше і найбезневинніше інакодумство.

– В одному з дописів у соцмережах Ви зізналися, що працювали над цим романом майже щодня. Чого було більше у процесі написання: творчої легкості чи скрупульозної праці з історичними джерелами та їх художнім переосмисленням?

– Творча, як ви кажете, легкість при написанні таких книжок також виснажує. Адже це одягнена у художню форму біографія митця, його сумніви і внутрішня боротьба, його успіхи і невдачі.

Читач може спостерігати за життям Олександра Довженка, як у фільмі, адже критики не раз зауважували, що моя проза значною мірою кінематографічна. Тож закликаю читати мої вже написані й доступні у продажу книги, щоби переконатися в цьому.

– Яким Ви побачили Олександра Довженка під час роботи над романом? Який епізод його біографії Вас найбільше вразив? Чи змінилося Ваше власне ставлення до цієї постаті у процесі написання книжки?

– Довженко на сторінках мого роману завжди різний і завжди у ньому живе талановитий хлопчик Сашко, що у ранньому дитинстві був зачудованим красою світу.

Епізодів, які мене вражали, до речі, по-різному, було немало. Але найбільше все-таки той, коли він написав у 1943 році кіноповість «Україна в огні». Тоді всім здавалося, що Довженко, попри свій значний талант, цілком лояльний радянський кінорежисер-пропагандист… Після того, як повість прочитав Сталін, життя Довженка значно змінилося.

Я не прикрашаю Олександра Довженка у своєму романі, лише намагаюся все зрозуміти й пояснити. У романі намагався передати його душевну і духовну драму. Це значно складніше, ніж безапеляційно схвалювати або засуджувати.

– Ви написали романи про видатних українських митців і письменників із непростими, багатогранними біографіями: Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Григора Тютюнника, Івана Франка, Євгена Чикаленка… Що саме манить Вас у цих постатях і спонукає повертатися до їхніх історій у творчості?

– Не забуваймо також, що я є автором доволі читаних романів і повістей, які не мають жодного стосунку до художньої біографістики: «Інфекція», «Тотем», «Під крилами Великої Матері», «Травам не можна помирати», «Пальці поміж піском» та інші. Ще цього року має появитися у перекладі чеською моя повість «Бийся головою до стіни». Я присвятив літературі власне життя – так вийшло.

Щодо вашого питання, то, як відомо, усім рухає любов. Любов до кожного зокрема із цих великих українців рухала мною. Хоча цей перелік дуже різний, наприклад, Володимир Винниченко і Архип Тесленко (усміхається, – авт.).

– У художніх біографіях Вашого авторства досі головними героями були чоловіки. Чи замислювалися Ви над створенням твору про відому українську письменницю? Якщо так, то хто могла би стати першою героїнею?

– Усе-таки то випадковість, що у цьому переліку – лише чоловіки. Сподіваюся, що першою героїнею, як ви кажете, мала би бути знаменита українська актриса Марія Заньковецька. Адже я пишу романи не лише про письменників. Той же Довженко – ще й кіномайстер, а Євген Чикаленко – агроном, землевласник і меценат.

– Дуже часто шкільна програма ідеалізує українських письменників, роблячи з них стилізовані портрети в підручниках як осіб без внутрішніх суперечностей, не відображаючи всіх граней творчих особистостей. Як гадаєте, наскільки така методика є шкідливою і в чому полягає її шкода?

– Так, це справді важлива проблема. Думаю, корені такої ідеалізації – у минулій українській бездержавності, де все рідне через свою вразливість вважали поза критикою. Але останні кілька десятків літ незалежності і кровопролитна війна з росією за нашу ідентичність показують важливість реалістичного підходу до дійсності, без солодкавих панегіриків і частих самовихвалянь, які свідчать лише про хворобу росту. Тому, як ви кажете, багатогранність та внутрішні суперечності є справді дуже важливими для розуміння кожного із великих українців, про яких я пишу.

– Ви взяли на себе місію писати психобіографічні романи про видатних українців. Як гадаєте, чому так важливо, щоб постаті української літератури та мистецтва продовжували жити у художніх творах про них?

– До речі, я сердечно дякую своїм партнерам цього своєрідного проекту – написання мною психобіографічних панорамних романів про особистість та її добу – юристу і письменнику Володимиру Кравчуку та видавцю і письменнику Василю Карпюку. Без їхньої діяльної участі цей амбітний проект не мав би шансів бути реалізованим.

Щодо Вашого запитання, то очевидно, що такі постаті у моїх романах стають ближчими і ріднішими читачеві як у проявах свого великого таланту, так у своїх людських хибах і недоліках. Все те, що стає нам ближчим і ріднішим, сприяє нашій любові, на якій тримається світ.

– Хто ще з великих і видатних має шанси стати центральним персонажем книжки Вашого авторства?

Звісно, що, повторюю ще раз, не хотів би обмежуватися суто письменниками, як я це вже й роблю. Тож, якщо дозволить здоров’я, то хотів би написати роман про український театр початку XX століття, в центрі якого має бути любовна історія Миколи Садовського і Марії Заньковецької.

Оскільки я живу суто з літератури – і це справді так! – то потребую мати для того хоч невелике фінансове забезпечення під час написання, бо це важка і кропітка кожноденна робота – писати новий біографічний роман.