Уже десять років в Україні триває війна з російськими загарбниками. Широкому загалові українців досі не відомо достеменно, скільки життів вона забрала, та немає більшого чи меншого болю: нестерпно болить за одного як за всіх, а за всіх – як за кожного. А ще надзвичайно гірко, що життя тих, хто поліг на цій довгій війні, навіть нині мають різну «вартість». А пам’ять про тих українських героїчних захисників, які першими стали на шляху московитської орди у 2014–2015 рр. і поклали свої голови за волю України, після масштабного вторгнення рф у лютому 2022-го стала ніби пасербицею – «нерідною» – на тлі нинішньої кількості полеглих на фронті. Про них, схоже, пам’ятають лише в їхніх родинах.

Власне, Президент Володимир Зеленський, за його словами, лише недавно вперше почув уже не від своїх радників, а від представників громадських структур, що під час АТО Україна теж зазнала відчутних людських втрат. Вичерпніше про ситуацію розповідає Степан ЧОМКО, голова ГО «Івано-Франківська обласна спілка членів сімей загиблих, померлих та безвісти зниклих в зоні АТО» (а ще він є керівником ГО «Єдина родина Прикарпаття»), котрого 2021 року Президент відзначив орденом «За заслуги» ІІІ ст. Нагадаємо, що організацію заснували 2016 р., а наш співрозмовник очолює її з 2017-го…

– Наскільки я розумію, Степане Степановичу, таку організацію створювали для підтримки родин загиблих в АТО?

– Якби не наша організація, то родинами українських захисників, які полягли на сході нашої держави з 2014-го й навіть до 2019-го, ніхто й не опікувався б. Ми вже тоді, на початках цієї війни, разом із представником Міністерства у справах ветеранів в області Володимиром Веркальцем провели у тодішній школі №23 в Івано-Франківську перший потужний захід, присвячений загиблим українським героям, а відтак їздили всіма районами й провадили на Прикарпатті спортивні турніри пам’яті наших захисників...

Ми намагалися показати рідним полеглих героїв, що подвиги їхніх батьків-синів не забуто – вони недарма віддали свої життя за Україну. Такі турніри показували присутнім дітям і молодим людям, якою кров’ю здобувається незалежність нашої держави і можливість учитися й жити під мирним небом.

– Що змінилось у пріоритетах роботи організації з початком великої війни? Видається, що після вторгнення московитів проблеми, пов’язані з наслідками АТО/ООС, залишилися десь на периферії державної уваги?

– Так, масштабна війна все перевернула. Спочатку виглядало на те, ніби про АТО й ООС намагалися забути та відсунути якнайдалі породжені ними соціальні проблеми, ніби їх і не існувало. Але ми разом із 32 іншими організаціями входимо до Всеукраїнської спілки родин загиблих, тож спільно урухомили відповідні питання на рівні Верховної Ради, щоб в Україні не забули про героїв, які загинули з 2014 по 2021 рр.

Щоб нас почули й не могли від нас відвернутися, довелося 2023 року заснувати ще одну громадську спілку – «Єдина родина Прикарпаття», яку я й очолив. Ми стукали в усі двері, в які лише могли. Чужого болю немає. Створювалося враження, що відповідальні особи при главі держави неналежно інформували його про наслідки АТО. Коли ми розмовляли з Президентом, то він казав, що знає про події під час АТО, але не поінформований, що на полях боїв, наприклад, під Дебальцевим, були такі великі людські втрати… Вели ж таку політику в державі, що про реальну статистику полеглих громадськість не інформували, щоб не збурювати суспільство. І коли до відповідальних осіб приходили родичі й запитували, де їхні чоловіки, батьки чи сини, то їм казали буквально таке: їх віддали в лави захисників, а що з ними далі – не знаємо. Не хотіли ті посадовці брати на себе відповідальність.

– Чи нині у родин полеглих в АТО ще багато залишається запитань без відповідей?

– Так, багато. Але добре, що голова Івано-Франківської ОДА/ОВА Світлана Онищук запровадила в системі виконавчої влади в області структуру, яка, взаємодіючи з департаментом соцполітики, відповідає за роботу з родинами загиблих на війні. А найбільший біль для них, на мій погляд, – коли вони нічого не знають про долю рідної людини, коли не підтверджено ймовірну загибель бійця, і немає жодних відомостей про нього: чи перебуває він у полоні, чи зник безвісти і є надія на його повернення живим.

Ми спілкуємося з родинами загиблих за всі десять років війни, а не тільки в часи АТО. І бачимо, що їм легше долати біль від втрати у війні своїх найдорожчих, коли вони спілкуються з іншими такими людьми. Родичі полеглих захисників – вже як єдина сім’я. Ми часто практикуємо спільні поїздки теренами області й України, беремо участь у всенаціональних молитовнях за полеглими українськими воїнами, де зустрічаються родичі героїв з усіх куточків нашої держави і розділяють спільне горе. Чим більше такого спілкування, тим легше кожному переживати власне лихо. Щоб швидше гоїлися душевні рани в наших людей, які втратили на війні рідних, запрошуємо до роботи з ними психологів і реабілітологів.

– Мабуть, нині значно побільшало такої роботи?

– Нам і так роботи ніколи не бракувало. Але масштабне вторгнення російських загарбників справді внесло корективи в нашу діяльність передовсім тому, що на рівні держави відразу всі акценти змістилися на родини полеглих з 2022-го. Найгірше – на рівні держави мовби розділили родини тих захисників, які полягли з 2014-го по 2021-й, і тих, які загинули від 24 лютого. Попервах родичам загиблих воїнів виплачували по 600 тис. грн, відтак, у роки ООС, – до мільйона, а з 2022-го – по 15 млн. Так-от, чимало батьків учасників АТО так і не дочекалися компенсації від держави за загиблих синів і вже відійшли за межу.

Звісно, ми робимо все можливе, щоб таку ситуацію виправити. Зустрічаємося з представниками влади й переконуємо їх, що так не може тривати й далі. Бо це неправильно. Якби не було 2014 року, то не було б 2022-го.

У нашій праці йдеться не лише про роботу з документацією, а й про відпочинок і лікування на Прикарпатті та за кордоном і реабілітацію родин – батьків, удів, дітей та інших родичів. Медики допомагають родинам хоч частково відійти від емоційних навантажень через втрату рідних і близьких людей. Нині медичні послуги родинам полеглих надають безоплатно.

– Які проблеми чи перешкоди у роботі організації тепер найбільше даються взнаки?

– Може, те, що я скажу, комусь і не сподобається, але найбільші перешкоди для нас чинять тепер, як не парадоксально, на рівні територіальних громад. Бо в багатьох ТГ з’явилися свої «князі», які витворяють, що хочуть. Звісно, такі не всі, є добрі, мудрі й порядні керівники, які розуміють ситуацію і йдуть назустріч у допомозі родинам полеглих захисників України. Але, повторюю, є й такі, що відмовляються допомагати, кажуть, що у їхній громаді немає загиблих на війні або що грошей у бюджеті бракує. Та якщо проаналізувати програми у деяких територіальних громадах, то не у кожній з них вписано видатки для допомоги родинам загиблих українських захисників. Проте завдяки голові ОДА/ОВА С. Онищук потроху починають і там працювати по-інакшому.

Часто з керівниками області й міста, які регулярно навідуються до наших воїнів на передову і привозять їм необхідну посильну допомогу, їздять і родичі полеглих свого часу їхніх побратимів. Я сам щороку по кілька разів буваю на фронті з допомогою для воїнів ЗСУ. Гуртуємося з родинами й збираємо потрібне. А попервах ми працювали з нашою «десяткою», возили допомогу по лікарнях…

– Яких змін, можливо, очікуєте в державній політиці щодо ставлення до родин загиблих?

– Зміни вже відбуваються. Тепер не лише громадські чи волонтерські структури опікуються родинами загиблих. Активніше займатися ними беруться і представники влади. Зокрема створюють сприятливі умови для реабілітації як дорослих членів родин загиблих, так і дітей. Ми порушували й порушуємо постійно питання про відкриття лікарень чи пансіонатів для важкопоранених захисників, інвалідів війни. Куди вони дінуться зі своїм каліцтвом? А в таких закладах ветерани перебуватимуть під стаціонарним наглядом лікарів, медсестер, санітарок і соціальних працівників стільки, скільки потрібно. Фронтовики мали б постійно відчувати, що про них піклуються держава й громадянське суспільство. А також родичі полеглих героїв мають бачити, що подвиги їхніх чоловіків, синів чи батьків не забуті.

– Як батько полеглого героя Ви добре знаєте, яка допомога нині насамперед потрібна родинам тих воїнів, що віддали свої життя за Україну…

– Для моєї родини й таких, як наша, на мій погляд, найважливіше, щоб жила і не замулювалася пам’ять про наших дітей, а їх справа не була забутою. Для нас же ця пам’ять – як саме життя. Ми постійно порушуємо питання, щоб запровадити у школах щотижня хоч по дві години для уроків патріотичного виховання. А почати це можна з тих шкіл, в яких навчалися полеглі українські захисники. Також долучаємося до процесу відкриття дощок пам’яті нашим полеглим героям. Бо ж не всюди і не скрізь керівники громад розуміють вагу таких справ, тож часто зволікають із тим. Нині сущі українці мусять бачити, якою ціною обходяться воля й державність нації.