В ОУНБ ім. І. Франка відбулася сподівана для багатьох поціновувачів художнього слова творча зустріч із відомим літературним критиком, есеїстом, публіцистом Дмитром Юсипом. Сподівана вже кілька років, бо пана Дмитра, який належить до патріархів української літератури, ми вже давненько не бачили на публічних заходах, що пояснюється причинами цілком об’єктивними: поважний вік, хвороби, нездужання…
Тому так сердечно вітали гостя бібліотеки читачі, особливо ж люди старших поколінь, приятелі й знайомі письменника, від спілкування з яким у них, коли були молодшими, залишилися незабутні спогади. Д. Юсип прийшов на зустріч не сам, а зі своєю дружиною і музою Мартою Шевченко, заслуженою працівницею культури України, керівницею муніципальної капели бандуристів – аматори сцени на початку цього літературно-мистецького дійства піснями зачарували усіх піснями. Прийшов пан Дмитро до шанувальників красного письменства не з порожніми руками, а одразу з трьома своїми новими книжками, в яких представив творчий доробок за багато років: «Слово, вигострене правдою» (2021), «Кому прикре наше діло – нам воно святе...» (2022) та «Літературу роблять воли...» (2024).
В останній з них є й передрукована з «Галичини» за 17 вересня 2020 р. під рубрикою «На роковини «золотого» вересня» публіцистична стаття Д. Юсипа «Заповіт Чингісхана, або Жага оволодіти світом для «сабіратєля всєх русскіх зємєль» залишається в силі». Автор акцентує тут на моменті гостроактуальному з огляду на нинішню московську агресію проти України: «У своєму поступі, у своїх стосунках із сусідами, навіть із вірою Росія завжди намагалася досягнути власної зверхності. Усі повинні її боятися… Усі повинні її слухати. По-іншому вона поводитися не хоче і не вміє».
Глибоко патріотичну, громадянську за своїм змістом і тональністю публіцистику члена НСПУ і НСЖУ Д. Юсипа, як і його матеріали про книжкові новинки, причому не лише художні твори, не раз друкувала «Галичина». У книжці вміщено, скажімо, й опубліковану в нашій газеті за 12 квітня 2012 р. рецензію «Василь Вишиваний пропозицію Ріббентропа відкинув…» пана Дмитра на друге видання книжки Юрія Терещенка й Тетяни Осташко «Український патріот із династії Габсбурґів». Псевдонім Василь Вишиваний, нагадаю, взяв собі австрійський ерцгерцог Вільгельм-Франц Лотрінґен Габсбурґ, син адмірала цісарсько-королівського морського флоту Карла-Стефана – племінника імператора Франца-Йосифа I. Постать архікнязя уособлює, так би мовити, живий приклад того, що й неукраїнці за походженням можуть палко пройматися любов’ю до України й віддавати їй жар свого серця, творче обдарування й навіть життя, а не просто виявляти сентименти до нашого знедоленого люду.
У рецензованій книжці Д. Юсип привертає увагу читачів до такого моменту. Інтерес Вільгельма Габсбурґа до України й українського народу проявився у нього ще з юних літ і не згас, а ще більше зміцнів після його поїздки з родового маєтку під Краковом на Гуцульщину. Там він провів кілька днів у ворохтянського господаря Дмитра Шекерика-Доникового – батька відомого діяча Української радикальної партії, письменника Петра Шекерика-Доникового, й австрійця полонили краса Карпатських гір та полонин, мелодійна мова, народні пісні, культура й шляхетність корінного населення цього краю. Під час служби в уланському полку, що базувався у Стрию і складався переважно з українців, випускник військової академії Вільгельм Габсбурґ пов’язав свою долю з українським січовим стрілецтвом, відтак – з Українською галицькою армією, себто іноземець відстоював українську державність. Ерцгерцог не лише вивчив і вільно розмовляв українською мовою, а й творив нею вірші, які 1921 р. видав окремою збіркою «Минають дні» з присвятою «Борцям, що впали за волю України». Писав українською й автобіографічні спогади, нариси, листи до відомих українських політиків, громадських, військових та церковних діячів. 4 вересня 1947-го у Відні його викрали сталінські ландскнехти, а 18 серпня 1948 р., не витримавши катувань, він помер у Лук’янівській тюрмі Києва.
У заголовок нарису «То є найвища моя винагорода…» Дмитро Юсип виніс слова героя цього твору – засновника Українського національного фронту Дмитра Квецка. Уродженець с. Слободи Болехівської, вчитель історії за фахом, та його найближчі соратники в боротьбі з комуністичною владою Зіновій Красівський і Михайло Дяк 1967 року були засуджені совітською фемідою на тривалі терміни позбавлення волі. Початком підпільної діяльності УНФ вважають жовтень 1964 р., коли з’явився перший номер його друкованого органу «Воля і Батьківщина» (кожен із загалом 16 його номерів виходив у шести примірниках). Спочатку друкував журнал на машинці З. Красівський у себе вдома, потім Д. Квецко обладнав неподалік свого села криївку, де випускати часопис стало набагато безпечніше.
Про зміст публікованих у цьому виданні матеріалів свідчать їхні заголовки: «Політика червоної Москви щодо України», «Десять заповідей українського націоналіста», «Викриття брехні», «Програмові вимоги Українського Національного Фронту», «Катастрофа ріллі», «Як дурив і гнобив Ленін українців», «Пробудження нації», «Розвал неминучий», «Пошилися в дурні» та ін. Багато із цих статей вийшли з-під пера Д. Квецка та З. Красівського.
Власне, про «найвищу винагороду» для себе Дмитро Квецко так сказав у виступі перед односельцями уже в час української Незалежності: «Повірте, мені не треба ні слави, ні зарплати. Зарплатою для мене стали мої 20-літні в’язничні страждання. То є найвища моя винагорода. Найвище багатство…».
На мій погляд, одним із найсильніших Юсипових нарисів з погляду втілення автором патріотичної ідеї в образі конкретної людини – українського дисидента є вміщений у книжці «Слово, вигострене правдою» твір «Тернова ружа цвіла коханням…». Це рядок із поезії талановитого літератора Володимира Іванишина, котрий не зміг розкрити Богом і природою закладений в нього творчий потенціал, бо поповнив довгий список жертв терору совітської влади. Загинув він уже в часи так званої «горбачовської перебудови» за нез’ясованих обставин: за офіційною версією міліції, вчинив самогубство – нібито сам кинувся під потяг. Знівечене тіло дисидента знайшли аж в Іллічівську на Одещині. Народився ж Володимир у с. Дуба на Рожнятівщині 1939 року, однак його дитинство минуло далеко від отчого порога – у Магаданській області рф, куди НКВД депортувало всю сім’ю Іванишиних за зв’язки з ОУН-УПА, за те, що був українським повстанцем його старший брат – 20-річного Євгена вбили облавники.
Після строкової армійської служби В. Іванишин повернувся в Україну уже як цілком сформована особистість. Вступив на філологічний факультет Львівського університету – навчався на його заочному відділенні, водночас учителюючи в рідному селі. Та весь цей час він як виходець із «неблагонадійної» сім’ї, схильний до інакомислення, перебував «під ковпаком» КГБ. Приводом до першого серйозного конфлікту із владою послужила виявлена у нього стаття «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», яку Володимир написав, проте, зі зрозумілих причин, ніде не опублікував. 1965 р. Іванишина запроторили до в’язниці, він там майже п’ять місяців пробув під слідством, зазнав фізичних та моральних тортур. Зрештою, за браком якихось серйозних доказів його вини начебто у проведенні антирадянської агітації і пропаганди Володимира звільнили з-під арешту, однак після цього не давали змоги поновитися на вчительській роботі. Про те, яким жорстоким, цинічним і брутальним було ставлення до нього представників тодішньої влади і як воно відображало суть тоталітарного режиму, йдеться у праці В. Іванишина «Філософія чортового кодла», яка залишилась після його смерті. Власне, у ній літератор дав нищівну відповідь автору пасквілю на нього, опублікованого на початку 70-х років минулого століття «Філософія дармоїда» у рожнятівській районній газеті «Нові горизонти», і всім, хто стояв за спиною цього наклепника. Познайомився Володимир в Івано-Франківську з довголітнім політв’язнем художником Опанасом Заливахою, мав дві пам’ятні зустрічі з ним, про які розповідав лише своїм найближчим друзям.
Глибину мислення В. Іванишина, невідпорну силу його логічних аргументів засвідчує заява, яку він написав тодішньому прокуророві УРСР і яка сприймається радше як публіцистичний твір. Наведемо уривок із неї: «Це не скарга – скаржитися можна, коли правосуддя прагне хоч трохи виявити істину. Якщо ж одна сторона завчасно знає про свою повну безкарність, тоді як інша приречена на постійне зневаження будь-яких прав, писати скаргу означало б не пошанувати себе. По кількох скаргах, написаних з 1965 по 1970 рр., я зрозумів марність зусиль домогтися елементарної справедливості. Більше того, кожна скарга оберталася новими посиленими утисками (зрозуміло, видозміненими, щоразу «новими тактичними заходами»). Давали зрозуміти: скарги нічого не зарадять, а нашкодять – це точно… Цим листом я не домагаюся нічого (зрештою, нема вже чого домагатися). Я хочу тільки констатувати одні наслідки тої безконтрольності, яка побутує у діях не обмежених у владі осіб. Маю на увазі працівників КДБ, на яких лягає вся відповідальність за те, що сталося та що не припиняється й донині».
Літературознавець Володимир Іванишин у статті про Василя Стефаника перекинув місток від національно-визвольної боротьби українських патріотів за життя геніального новеліста до дисидентської діяльності представників свого покоління, котрі за власні ідейні погляди й переконання мучилися у в’язницях та «психушках». А після появи в «Літературній Україні» його рецензії на виставу Львівського театру ім. М. Заньковецької «Сестри Річинські», яка мала успіх в івано-франківських глядачів, цю публікацію літератора на різних нарадах цитували як зразок особливо небезпечних проявів «українського буржуазного націоналізму» й навіть «фашизму», нею застерігали й лякали…
Тією рецензією на виставу за романом Ірини Вільде Володимир Іванишин остаточно перекрив собі шлях до газет і журналів. Його насильно помістили до психіатричної лікарні в Береговому на Закарпатті, де перебував з осені 1984-го по червень 1985 р. Тож Дмитро Юсип у своєму нарисі порушує питання «про повернення в літературу імені ще одного митця – Володимира Іванишина». Закінчує свій нарис вельми промовистим означенням цієї неординарної особистості: «Людина, яка не вивісила білого прапора. Не скорилася перед насиллям. Людина, трагічна доля якої назавжди залишиться найсуворішим вироком тоталітарному режимові…».
У книжці «Слово, вигострене правдою» вміщено й публікацію з «Галичини» за 11 квітня 2019 р., в якій на прохання редакції газети Д. Юсип ділиться роздумами про видану того року книжку «Франкова Кузня» доби дисидентів-шістдесятників». Пан Дмитро є її упорядником і одним з авторів нарисів про літстудію Львівського університету ім. І. Франка. Чимало з-поміж студентів цього вишу – її вихованців стали у майбутньому відомими майстрами художнього слова, журналістами, перекладачами, науковцями, дипломатами.
Втім, Д. Юсип розмислює не лише про значимість для них здобутого у «Франковій Кузні» літературного гарту, а й про сучасний стан українського красного письменства – загалом, на його погляд, незадовільний. Цю свою думку фахівець з «рухомої естетики», як називають літературну критику, підкріплює міркуваннями й оцінками авторитетних представників української літератури. Розповідає автор багатьох вагомих публікацій на сторінках «Галичини» впродовж десятиліть її історії також про свій шлях у красному письменстві, на якому для нього ставали зримими віхами, життєвими подіями пам’ятні публікації у пресі й окремі книжкові видання – за них Д. Юсипа відзначено такими літературними преміями: Міжнародного Українського вільного університету у Нью-Йорку Фонду Воляників-Швабінських, всеукраїнської у сфері літературно-мистецької критики ім. О. Білецького, обласної ім. В. Стефаника та міської ім. І. Франка.
Пан Дмитро наголошує: для нього завжди були взаємопов’язані освоєння тем національно-духовного відродження й формування його авторської особистості як літератора, громадянина, українського патріота, він стверджує, що «без жодного перебільшення, мене творили» ті публікації та книжки, назви яких свідчать самі за себе: «Іван Франко і Січове Стрілецтво», «Б’ються стрільці на Маківці…», «Сурмач Січового Стрілецтва» (про композитора Михайла Гайворонського), «Засурмили сурми, труби» (до 100-річчя Січового Стрілецтва), «Витязь Листопадового Зриву» – Дмитро Вітовський», «Крути – Українські Фермопіли», «Олена Шовгенів-Теліга», «У пісні перейду, переплавлюсь у звуки» (про Шевченківського лавреата, в’язня брежнєвсько-сусловських концтаборів поета Тараса Мельничука), «Зіновій Красівський. Нарис життя і творчості», «Мій хрест, в руках його нестиму» (про ще одного активного члена УНФ, поета й публіциста о. Ярослава Лесіва), і цей перелік можна продовжувати.
«Галичина» завжди охоче надавала свої сторінки як трибуну для публіцистичних виступів Д. Юсипа. Тут, скажімо, впродовж чотирьох років було опубліковано п’ять його статей, що здобули громадський резонанс: «Узлостило би навіть бородатого Маркса» (6 вересня 2012 р.), «Очищення через Євромайдан» (1 лютого 2014 р.), «Товариш москаль, на Украіну зуби не скаль…» (4 вересня 2014 р.), «Анатомія російського фашизму» (2 травня 2016 р.), «Хотят ли русские войны…» (20-21 червня 2016 р.).
Презентовані у головній бібліотеці краю нові видання Д. Юсипа містять рецензії на поетичні й прозові книжки, нариси про життя і творчість українських письменників та митців. Зокрема Шевченківські лавреати – уродженці Івано-Франківщини стали об’єктом його уваги в есеях «Він світився сам від себе… Пам’яті С. Пушика» («Галичина» за 30 січня 2020 р.), «Василь Вільшук – митець від Бога» (письменник розповідає про знаного скульптора) та «Головний персонаж фотосвітлин Василя Пилип’юка».
Він також відкриває незнані багатьом нашим краянам постаті перекладача творів таджицьких письменників Василя Рудковського та професора Коломийської гімназії, учнем якого був Василь Стефаник, а згодом відомого лікаря залізничної лікарні в Станіславові Романа Яросевича, чиїм ім’ям уже за української Незалежності назвали вулицю в Микитинцях Івано-Франківської громади.
Усі три презентовані того дня в ОУНБ ім. І. Франка літературно-художні видання доповнені рецензіями й відгуками на твори Д. Юсипа, розповідями (зокрема й на сторінках «Галичини») про презентації його книжок, про пошанування пана Дмитра з нагоди його 75-літнього ювілею в обласному Народному домі «Просвіта», авторами яких є письменники, літературознавці, історики-краєзнавці, журналісти. Зокрема книжку «Літературу роблять воли…» відкривають поетична присвята панові Дмитру від нашого земляка Петра Шкраб’юка та передмова «Просвітницьке літературознавство Дмитра Юсипа» знаного вченого й письменника Тараса Салиги, родом із відомого села Вікторова, що біля Галича.
