Українсько-американська письменниця Софія МІКОЛЯШ презентувала свій дебютний роман «Наснилося між двох світів. Невагомість», який торік здобув відзнаку міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», у місті своєї юності – Івано-Франківську. Книжка вже зібрала чимало позитивних відгуків та рецензій, зокрема прикарпатський письменник Степан Процюк вважає її саме тією психологічною прозою, якої так бракує нині. Сама ж письменниця зауважує, що в її романі поєдналися дві ментальності – українська й американська. Адже пані Софія два десятки літ жила в Україні і вже 22 роки – в США. В інтерв’ю газеті «Галичина» авторка розповіла про основний меседж свого дебютного твору, його продовження, розкрила таємницю псевдоніма Міа Д’арк, поділилася, як їй вдається зберігати зв’язок зі своїм генетичним корінням за океаном, а також назвала своїх улюблених американських та українських письменників.
– Пані Софіє, недавно в Івано-Франківську відбулася перша презентація Вашого роману «Наснилося між двох світів. Невагомість». Які враження від заходу? Що запам’яталося найбільше?
– Дякую щиро. Це особливо – знайти себе у цей безпрецедентний час у місті своєї юності й презентувати першу книжку саме тут. Відверто, я й досі немов у невагомості, в хорошому розумінні цього слова, від усіх тих несподіваних, приємних моїй душі подій, і почуття вдячності. Письменник Степан Процюк взяв на себе організаторську місію модератора заходу. А палац Потоцьких справді став найкращим простором інноваційних креацій для нього. Атмосфера була надзвичайно тепла, енергія наповнювала. Вдячні слухачі стали читачами і розігнали мою втому від трансконтинентального перельоту та посприяли швидкій акліматизації. Я була зворушена присутністю не лише моїх рідних, однокласниць, однокурсниць, учителів, близьких за духом людей, а й приїздом мого київського видавця пані Неоніли Струк та моєї першої рецензентки Марти Мадій, яка тонко відчула твір. Я дуже вдячна і щаслива людина.
– В Івано-Франківську Ви провели свої дитячі й студентські роки. Наскільки місто змінилося відтоді?
– Останнім часом фактично щороку прилітаю до Івано-Франківська. Дуже люблю це місто і попри всі великі зміни за останні 20 років відчуваю його таким же моїм і рідним. Воно значно помолодшало, так би мовити, з усіма новобудовами і новоствореним бізнесом, та зберегло затишну теплоту автентичної унікальності старих фасадів. Деяка нова архітектура та концептуальні заклади направду вражають.
– Як Ви можете охарактеризувати свій дебютний роман, який його основний меседж?
– Свобода вибору. Відчайдушний пошук цілісності й жіночого щастя. Балансування множинності жіночої душі, як і глибоке занурення поміж двох, як не більше, світів і закамарків жіночого розуму. Подорож до спокою і світу любові. Тонкий причинно-наслідковий зв'язок сучасності зі світом предків. Десь так (усміхається).
– Письменник Степан Процюк, який написав передмову до роману, характеризуючи його, каже, що це саме та психологічна проза, якої бракує українській літературі. Чим Вас приваблює цей жанр?
– Думаю, що психологія і психоаналіз – вже до певної міри мій спосіб життя. Я брала відповідні лекції протягом навчання в East-West University в Чикаго 2016 року. Постійно самонавчаюся, відвідую тематичні семінари та вебінари, надихаюся глибоким і високоенергетичним письмом Степана Процюка, який для мене є неперевершеним у цій ніші української літератури. Також люблю філософські книги Насіма Телеба «Чорний Лебідь», «Антикрихкість». Мислю – значить живу. Отакі книжки, що стимулюють процес мислення, розширюють світогляд і дають змогу краще зрозуміти й себе, мені цікаві. Саме таку книжку мала намір написати.
– У романі Ви приховали своє справжнє ім’я під псевдонімом Міа Д'арк. Як він виник, який зміст у нього вкладаєте?
– Чомусь для власної особистісної цілісності відчувала потребу відділити моє творче начало й ідентифікувала його саме як Міа – світло, я та Д'арк – проривна сила, напір, стихія, сутінки. Ці два начала є у всіх нас.
– Чи матиме роман продовження, адже читала, що це перша книжка з трилогії.
– Так. І сьогодні можу це підтвердити ще більш впевнено. Попри те, що в час весняного карантину писалися більше вірші, а друк першої книги «завис» у невагомості, з 18 липня активно працюю над другою частиною. Свідомо стала на літературний шлях, що якоюсь мірою вибрав мене, і відчуваю велике провідництво вищих сил. Власне 30 серпня на моїй руці з'явилося ще одне значуще татуювання як символ мого цілковитого прийняття цього шляху.
– У США Ви живете вже понад 20 років. Що допомагає не втрачати зв’язок із рідною землею, своїм генетичним корінням?
– Мені дуже пощастило мати шляхетних пращурів. Народитися в інтелігентній сім'ї, що вміє любити і приймати безумовною любов'ю. Ми підтримуємо і леліємо традиції наших предків. Також я в Чикаго виконую багато доброчинної роботи, що вже 7 років пов'язує мене з Батьківщиною.
– Нам часто здається, що в іншому середовищі, місті, країні краще, ніж тут. А як щодо ставлення до письменників, їхнього статусу в США та в Україні?
– Дуже цікаве запитання, дякую. Мені здається, успішним можна стати і в Україні, і в Америці. Та успішніше реалізувати себе, «не виходячи з берегів», – важко. Особливо тепер, коли глобалізацією стерто фактично всі кордони, побічні ефекти чого ми й спостерігаємо з таким явищем, як пандемія. Хочеться побажати всім письменникам відчувати, що їх цінують, незалежно від географії.
– Чи складно знайти в чиказьких книгарнях книжки українських письменників?
– Це не надто типове явище, але нині дедалі більше зростає інтерес до такої літератури. У бібліотеках такі книжки – вже звичне явище.
– Які автори української та американської літератури є найулюбленішими і чому?
– Письменник Степан Процюк – глибока філософія та висока енергетика його слів у всіх книжках справді вражають мене, як світ, по-своєму дуже близький.
З американців люблю класиків. Ернест Гемінгвей є моїм найулюбленішим американським письменником і, напевно, найближчим, саме через його егоцентризм, любов до пригодницького життя та людини з відважним духом. Важливим свого часу був Едгар По, містичні історії якого мали на мене неабиякий вплив у час мого дитинства і ранньої юності.
За пригодницьку динаміку і тонку глибину творів я дуже люблю Джека Лондона та Марка Твена. Бібліотека моїх батьків була вщент наповнена саме такими книжками, вони формували мене. І, звичайно, легендарна Леся Українка, яка є моєю доконечно вільною мавкою.
– Ваша професійна діяльність пов’язана з фінансами та маркетингом, а паралельно творите українську сучасну літературу. Яка із галузей все ж таки перетягає ковдру на себе? Що для Вас нині ближче та важливіше?
– За творіння сучасної літератури – дякую, такий комплімент зобов'язує. У свої 42 врешті довірилася Всесвіту. Відчуваю, що довгі роки репресувала творчі вияви моєї душі, йдучи проти течії, вбачаючи в такій «боротьбі за виживання» зміст середньостатистичного життя. Я приймаю цю нелегку, але життєдайну літературну дорогу. І старатимуся розвиватися, вдосконалюватися.
– Дуже багато людей мріють написати книжку, але так і не наважуються це зробити. Що спонукало Вас відкинути всі страхи та сумніви, почати і завершити свій перший роман?
– Коли людина зустрічає на своєму шляху хоча б одного-двох собі подібних, такі блоки легше усунути. Головне – йти чи повзти, не припиняючи руху вперед, набуваючи стресостійкості. Щодо мене, то особиста присутність на презентації творів письменника Степана Процюка в Чикаго 2018 року й прочитання його книжок додали віри, що написане мною – література, варта свого читача. Страхи мають здатність випаровуватися, коли ми їх проговорюємо й опрацьовуємо. А коли ігноруємо, то це може спаралізувати нашу здатність до повної самореалізації, а значить, і до власної здорової цілісності чи щастя. А хто хоче постійно перебувати у світі нелюбові? (усміхається). Питання риторичне.
– Що для Вас означає бути письменницею, наскільки комфортно почуваєтесь у цьому статусі?
– Відповім на Ваше запитання словами Вільяма Фолкнера: «Не будь письменником, натомість – пиши». Нобелівські лауреати не можуть порадити недоброго. Називатися письменницею в моєму світі – це найвища радість. Слово «письменник» за своєю вібрацією дуже близьке до слова «священник», бо виконує ту ж місію: торкається людських душ. Це слово несе в собі велику відповідальність, але й дарує наповнення відданим. Я врешті-решт відчуваю, що роблю те, до чого була покликана.
