Поріг літературної світлиці «Галичини» жоден письменник-початківець – знаний чи «побронзовілий» – не переступає непрошеним гостем. Тож до липневої розмови ми запросили прикарпатського поета і пародиста із села Чернієва Івано-Франківської територіальної громади Володимира ПРИСЯЖНЮКА неспроста: по-перше, автор недавно зустрів свою 55-ту світлу ювілейну весну, по-друге, в ньому вже достатньо того внутрішнього світла, яке засвічує і спонукає сяяти інших, а по-третє, у нашій світлиці ще не доводилося розмовляти з гостем про дуже поважні речі навколо творчого слова не лише серйозно, а й жартома.
– Володимире, будь ласка, окресліть свій шлях до творчості.
– Я щасливий, що народився у родині сільських педагогів – вчительки української мови і літератури Ольги Михайлівни та вчителя фізики Василя Васильовича, адже з дитинства був оточений книжками. Мною головно займалася мама, і робила це дуже вміло й делікатно. Тож я швидко навчився читати і писати. Батьки – основа мого становлення як письменника. З них почалися мої життєві дороги до творчості. Саме в дитинстві і завдяки матері й батькові народилася моя любов до слова. Багато я навчився і від свого старшого брата Ігоря, котрий цікавився літературою і також писав поетичні твори.
Римувати усно я почав ще дошкільником, а мама те записувала. Деякі вірші, написані у шкільному віці, збереглися в мене й досі. Відтоді минуло багато років. Та за деякі поетичні римування мені не встидно й сьогодні. Це були ліричні і громадянські твори. А гумор уже з’явився у старших класах. Декілька своїх юнацьких поетичних творів я додав в одну зі своїх збірок. До речі, мало хто з читачів і зрозумів, що ті речі я написав ще юнаком.
Багато працював зі словом і над самоосвітою. У шкільні роки дуже багато читав. Якось заглянув у свій зошит, в якому записував прочитане за рік, і здивувався: у десятому класі я прочитав понад чотириста романів! Де ж я знаходив час? Тепер читаю значно менше. Але школярем я був дуже активним і вчився на «відмінно». І все ж знаходив час для читання. Навіть був переможцем республіканської олімпіади з української мови і літератури. Було престижно, що переміг не столичний школяр, а я – з Прикарпаття.
Тоді майже в кожній школі були різні літературні гуртки, де зростали юні таланти. Звісно, все залежало від їхніх керівників. Хтось із учителів горів своєю роботою і вмів зацікавити молодь і дітей, а дехто просто відбував час. А ще періодично відбувалися злети творчої молоді – я брав участь у них не лише на місцевому рівні, а й на всеукраїнському. До речі, там з перспективною талановитою молоддю займалися відомі українські письменники. То була добра наука і хороший стимул до творчого розвитку. На той час я ще й займався журналістикою, тож після закінчення школи мав уже не одну сотню публікацій у пресі.
– Але попри вагомий родинний фундамент любові до слова, Ви все ж таки обрали шлях викладача історії, а свою першу поетичну книжку видали вже у розквіті літ.
– На літературних сторінках обласної молодіжної газети я пройшов добру школу відомих поетес Галини Турелик та Неоніли Стефурак. Їхні поради, зауваження чи критика допомогли мені сформуватися як письменникові. Я б їх назвав «топ-поетесами». Тоді пройти якісний відбір у газеті було нелегко. Було багато охочих писати. Вважаю, що у ті часи більше працювали з молодими авторами і пропагували письменницьку творчість, ніж нині. При редакціях газет, як і при школах, теж діяли літературні спільноти. Була система виховання молодих талантів. Звісно, я не відкидаю і її шкідливої ідеологічної складової. Але чимало сучасних відомих письменників пройшли ту школу і на тому фундаменті сформувалися як яскраві автори.
Так, у моїй творчості була довга пауза. Але я писав у шухляду. Бо у важкі 90-ті треба було щонайперше виживати. В літературі почав з’являтися творчий непотріб, який друкували ті, хто мав гроші, а рівень поезії відчутно почав знижуватися. То на якийсь час я взяв паузу, придивлявся, що відбувається в українському літературному просторі. Але писав музику і слова до пісень. І сьогодні, до речі, коломийський гурт «Дзвони» зацікавився моїми текстами. Дуже приємно, коли твої твори отримують нове життя і в новому вимірі.
– А як з’явився гумор у Вашій творчості?
– Він не те, що з’явився, а таке враження, що завжди був зі мною. Я зростав на творах відомих українських і зарубіжних авторів, дуже захоплювався найкращими взірцями гумору. Думаю, що у мене чуття гумору не набуте, а вроджене. Таке воно мені близьке. Та й у моїй родині всі добре відчували гумор.
– Що потрібно, щоб стати «героєм» Ваших літературних пародій?
– Для цього зовсім не треба бути недолугим поетом чи активним графоманом. У мене свої критерії. Щонайперше – твір автора не повинен бути геть слабеньким. Дуже нецікаво творити пародії на нецікаві тексти. Я не просто тупо чи наздогад обираю об’єкт для написання літературної пародії, а обов’язково ознайомлююся з іншими творами того автора. Пишу пародії на твори й аматорів, і відомих авторів. Наприклад, у моєму набутку є пародії на роботи мого улюбленого поета Дмитра Павличка, Сергія Жадана, Оксани Забужко та ін. Також є пародії на менш відомих поетів. На жаль, доба комерції вносить свої корективи й у літературний процес. Прикро, але вони часом дуже неякісні.
– Ви активний учасник різних творчих зібрань і презентацій. Чи потрібні, на Вашу думку, сьогодні літературні гуртки, студії, об’єднання, платформи, спілки тощо? Чи, може, вони пережитки минулого, формальний непотріб?
– З минулими часами у моєї родини свої порахунки, тож непотріб тих часів мене не приваблює. Але я усвідомлюю, що і там було багато позитивних речей, якими ми, на жаль, не зуміли належно розпорядитися. Серед такого позитиву – організація роботи й усвідомлення потрібності літературних об’єднань, які охоплювали би талановитих дітей, молодь і дорослих на всіх вікових рівнях. Нині, на мій погляд, той баланс порушено, а реалізувати свої творчі можливості дуже важко. Багато формалізму, а відчутне зниження загального рівня літературних творів, зокрема і поетичних, на мій погляд, дуже насторожує.
Про це потрібно говорити, і не просто говорити – бити тривогу. І я це питання вже порушував. Молоді потрібно допомагати. Кажу це щиро, як редактор не одного десятка книжок молодих авторів. Адже бачу, що кожна наступна книжка тих письменників, яким свого часу давав поради, на порядок якісніша. Дуже обнадійливо, що на Прикарпатті діє чимало літературних згромаджень, якими можна тішитися і які мають багато добрих ознак європейського рівня. Зокрема то й спільноти творчих людей різних професій, в які об’єднуються не лише письменники, а й художники, музиканти, архітектори, котрі у спілкуванні надихають одне одного на пошук, спонукають до творчого зростання. Саме в такому форматі, на мій погляд, працює літературна платформа «Об’єднані словом» на чолі з поетесою Лесею Геник, а також літературні об’єднання «Ґорґани» у Рожнятові на чолі з Любомиром Михайлівим і «Зґарда» в Яремчі, яку очолювала світлої пам’яті Ярослава Галик.
– Та водночас маємо й тенденції «дикого» формування сучасного українського літературного простору. В чому, на Ваш погляд, його причина. Невже немає кому зупинити той вал графоманства?
– Інтернет, на жаль, дуже на руку такому графоманству – пиши і друкуй, що душа прагне, аби лишень гроші були на видання. Адже інституту належної літературної критики, на моє переконання, у нас нема. Є поодинокі, нечисленні літературні критики, до яких можна і потрібно дослухатися, але й вони губляться серед кон’юнктури і марнославства. Розумієте, дехто, сліпо наслідуючи деякі європейські тенденції, вважає, що займатися літературно-критичним аналізом мають право тільки ті автори, які самі чогось варті у письменстві.
– Якщо так, то чому мовчать наші літературні достойники чи кумири?
– Так, ситуація така, що ті, до чиїх слів могли б дослухатися, чомусь мовчать. Це і для мене питання без відповіді. Очевидно, тому, що вони самі не раз потрапляли під коток критиканства, а не літературної критики. Наприклад, як Тарас Прохасько, якого не раз намагалися змішати з болотом тільки через те, що він не належить до певної письменницької касти, а дистанціюється від різнорідного спілчанства. Може, просто не хоче витрачати час і нерви на марноту марнот. Але часто після незаслуженого критиканства молоді автори розчаровуються і перестають писати. Якщо я відчуваю, наприклад, що людина прагне передусім не хвальби й оплесків, а головно – творчого зростання, то я радий їй допомогти і порадити.
– Я знаю, що Ви не любите вислови «літературні кумири» чи «літературні авторитети», та все ж бодай означте тих, перед чиєю творчістю можете схилити голову.
– Маю характер бунтаря і справді багато таких речей сприймаю інакше. Найбільше по духу мені близька творчість Василя Симоненка, яка свого часу стала для мене революцією у поезії. Його поезії – то дивовижний баланс між поетичною простотою і заразом високою художністю. Із прикарпатських авторів з дитинства захоплююся поетичними творами Галини Турелик і Неоніли Стефурак. Дуже люблю, повторюю, Д. Павличка, на якого нині значною мірою незаслужено почастішали нападки з боку молодшого покоління. Мені у дискусіях навіть довелося ставати на його захист. Адже щоб зрозуміти минулі часи, потрібно було тоді жити і творити.
– Чи є такі твори, які Ви і до рук не взяли би?
– Звісно, є, і чимало, навіть серед дуже розкручених і розрекламованих. До речі, є такі і серед лауреаток Шевченківської премії останніх років. Дуже прикро, але сучасна література значною частиною є відбитком того, на що хворе суспільство.
– Що для Вас, Володимире, у житті важить літературна творчість?
– Передусім для мене літературна творчість і є життям. Це моє бачення навколишнього світу, спосіб самовираження, донести до людей ті відчуття, які пережив чи переживаю і хочу поділитися з читачами. Щасливий, що маю багато читачів, навіть попри те, що цікавість до письменства відчутно знижується, а матеріальне домінує. Вважаю, що література переживала різні часи й реалії, але вижила, тож і тепер не занепаде. Але мене дуже насторожує нинішня політика у ставленні до бібліотек. Адміністрації місцевих територіальних громад, як видається, намагаються відтіснити культуру на манівці, на другий план. За моєю інформацією, відбувається відчутне звільнення бібліотечних працівників чи переведення на меншу навантаженість, а відповідно – і нижчі зарплати.
Пригадую недавню тривалу епопею з Коломийською районною бібліотекою. Я тоді також виступив на захист керівництва і колективу бібліотекарів цього закладу. Дуже радий, що вдалося відстояти той осередок культури і скарбницю української книги. До речі, був здивований тим, що не всі відомі місцеві коломийські письменники стали на захист своєї бібліотеки, а зайняли незрозумілу позицію і вирішили відмовчатися.
– Яке значення для Вас має слово?
– Слово – надбання людства, а українське слово – величезний і безцінний скарб нашого народу. І своєю творчістю показую, що до рідного слова потрібно ставитися з любов’ю й повагою. Правда, в наш час українське слово ще й потрібно захищати.
З творчої скрині
Володимир ПРИСЯЖНЮК – український поет, пародист і пісняр. Автор книжки літературних пародій «Тобі сюди, Алісо!» (2016) та збірок ліричних поезій «У середмісті моєї пам’яті» (2017) й «Експресії» (2019). Співавтор колективних збірок поезій: «Енциклопедія сучасної літератури», «В дитячий світ прокралася війна» та «Скарбниця мудрості». Пісні на слова та музику поета виконували лауреати всеукраїнського музичного фестивалю «Червона рута» Тарас Житинський, Олександр Войтко, а також співаки Олександр Свєтогоров, Зоряна Валіхновська, Володимир Ринденко та ін. Твори автора публікували на сторінках українських літературно-мистецьких журналів «Дніпро», «Дзвін», «Форум», «Німчич» і представляли на численних медіамайданчиках, зокрема й на сторінках часопису «Галичина» та літературній платформі «Об’єднані словом».
В. Присяжнюк також лауреат літературної премії імені Романа Федоріва (2019), П’ятого всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича у трьох номінаціях. Його поетичні твори вміщено у хрестоматії «Сучасна література рідного краю» для учнів 5–7 класів, перекладено на іспанську мову в рамках проєкту спільної українсько-іспанської поетичної антології «GALIZA – UKRAINA. Harmonia de corazons», а також на галісійську, білоруську та інші мови.
