Цю публікацію ми починали готувати ще до повномасштабного вторгнення в Україну російських загарбників. Але таки закінчили її вже під час страшних воєнних реалій, коли на тлі тисяч загиблих нібито вже не такою значущою видається чиясь «окрема» смерть. Тому що ніколи не погодимося з думкою, що війна, мовляв, «спише» все, а, навпаки, переконані, що навіть вона дає кожному шанси для особистого очищення...

10 грудня 2021 року у стаціонарному відділенні комунального неприбуткового підприємства «Долинська багатопрофільна лікарня» Долинської міської ради померла у 74-річному віці жителька села Мала Тур’я Долинської територіальної громади Ганна Петрівська. У довідці про причину смерті лікар-паталогонатом вказав атеросклеротичну хворобу серця. Проте син покійної – Руслан – називає кончину матері «смертю… з осадом», тому що серед її причин вбачає не тільки халатну байдужість і бездіяльність керівництва лікарні, хамство, цинічну і не гідну звання медика поведінку деяких долинських лікарів, а й апетити забудівників та діяння тих уже колишніх міських чиновників, які, за словами Р. Петрівського, свого часу виселили жінку з речами з квартири на вулицю і цим довели її до інсульту. Тож чоловік не відкидає і версію змови: мовляв, підприємцям-забудівникам давно сподобалася їхня родинна земельна ділянка між містом Долиною і селом Малою Тур’єю, і своїми діями вони також наблизили мамину смерть.

– Я жив у селі і доглядав за матір’ю, – розповів Р. Петрівський. – Після інсульту 2008 року лівий бік у неї не функціонував, та за потреби мама по хаті ходила. А після лікування в обласній лікарні давала собі раду і навіть поралася по господарству та допомагала мені на городі. Біда прийшла у грудні минулого року. Того гіркого дня мати зранку пожалілася на біль внизу живота…

Ми викликали «швидку», але фахівці, котрі прибули, зарадити справі не змогли. Тож нас доставили до лікарні в Долині. І там мамі надав допомогу лікар-уролог Анатолій Бруско. Матері полегшало. Та я, розуміючи, що за сприяння медиків ми впоралися лише з наслідками якоїсь недуги, наполіг на обстеженні, щоби виявити її причини.

Викликали лікарку з відділення терапії. Та вона сказала, що у них місць немає – все зайнято «ковідними» хворими. Я ж думав, що, може, маму й не конче було шпиталізувати, але варто було хоч якось пролікувати – чи під крапельницею, чи ін’єкції відповідних препаратів призначити, а не весь день тримати у приймальному покої. До того ж це діялось у п’ятницю. А на вихідні спеціалістів потрібних у лікарні не буде. Але лікарка порадила, що оскільки мама почувається добре, її варто забирати додому.

Але я мав направлення від нашої сімейної лікарки Оксани Смик до медустанов Івано-Франківська чи Калуша. Вона не раз була у нас дома, тож розуміла, що мамі потрібна фахова допомога. Я почав шукати авто, щоб відвезти маму до лікарні в Підгірках. На «швидкій» сказали, що то мені буде дорого коштувати – 800 грн., тому я пішов звідти ні з чим. Дорогою зустрів бригаду медиків, котрі доправили нас із мамою із Малої Тур’ї, і звернувся, щоб відвезли назад. Але вони відрадили. Мовляв, у лікарні мама під наглядом лікарів, а що вдома? А стане мамі краще, порадили, – тоді й забереш додому.

Я знову вернувся до приймального покою, де все ще чекала мати. Вже була перша година… Та ніхто до нас не підходив. Тоді я зайшов до своєї сімейної лікарки, яка працює в лікарні. Оксана Василівна порадила мені звернутися до виконувачки обов’язків гендиректорки лікарні – Ольги Ільчишин. Я так і зробив і пояснив керівниці, що хочу відвезти маму в лікарню до Калуша чи Івано-Франківська, тож потрібне авто. Але вона, як кажуть, ні здоров – ні до побачення.

Я тоді подався до відділення неврології. У мами ж свого часу був інсульт, тож думав, що, може, там щось порадять. Звернувся до лікарки Марії Слободян. Вона навідалася до мами, оглянула, поцікавилася, чому мама така бліда? Покликала медсестру, щоб та взяла кров на аналізи. І… всі розійшлися. А згодом прийшов лікар Федір Різень. Глянув на маму і бовкнув: «Привозять мені тут усяких помирати…».

Погаласував, погаласував… Такий весь діловий…і зверхній. Я відповів, що здорових людей в лікарню не привозять. Медсестри запитали лікаря, що робити з мамою? А він відповів, що, мовляв, хай їдуть геть…

Може, вони чули, що я хочу маму забирати в Калуш чи Івано-Франківськ, то й зволікали і нічого не робили? Не знаю. Приїхали згодом з візком і забрали маму в реанімаційне відділення. В палаті, куди її завезли, було дуже холодно. Та все ж її поклали на ліжко, роздягли… Медсестра зробила УЗД і сказала при мені, що з внутрішніми органами в мами все гаразд. Та все ж Ф. Різень написав мені список необхідних ліків на півтори тисячі гривень, і я подався до аптеки. Коли ж повернувся, то побачив, що мама далі лежала гола-голісінька – наполовину на ліжку, а наполовину звисає до підлоги.

Проте «поставити крапельницю» мамі стало проблематично, бо у хворої «вени поховалися». В неї завше так було, і їй необхідна була допомога не будь-якої медсестри, а фахової… Відтак Ф. Різень знову послав мене в аптеку по дімедрол та анальгін. А коли я звідти повернувся, то вже не застав матір живою.

Що сталося, так і не знаю. Але звинувачую лікарів у нелюдяному ставленні до хворої пацієнтки і в неналежному виконанні своїх професійних обов’язків. І вже звернувся до прокуратури та в поліцію. Але цій справі не дають належного руху, все спускають на місця, щоб там розбиралися – кругова порука…

Настирливі, вперті і непосидючі характери – більмо на оці для будь-якого бодай найдрібнішого чиновника. Тож листування Р. Петрівського з численними інстанціями у пошуках правди – в тому числі й з Офісом Президента України – дуже схожа на «футбол». Щоб не заморочуватися власним розслідуванням, Міністерство охорони здоров’я направило звернення до департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА, а ті – в Долинську лікарню. І таким чином, переказуючи один за одним почергово одну й ту саму версію висновків, визначену «внизу» навіть через конфлікт інтересів, чиновники для людей створюють ілюзію активного діяння й нібито небайдужості до доль тих, хто звертається до них.

– Таку жахливу «медичну допомогу», яку надавали моїй матері, і таке халатне ставлення до хворої і паралізованої людини я бачив уперше у своєму житті, – розповів Руслан. – Дарма винуватці смерті моєї матері думають, що медичне керівництво «відмаже» їх. Від Божого суду того, хто закатував мою маму, ніхто не спасе – доведеться відповідати. Хочу, щоб звільнили лікаря Федора Різеня, поки він іще когось не занапастив. Такі лікарі, як він, ганьблять нашу медицину. А керівницю Долинської лікарні Ольгу Ільчишин потрібно відсторонити від займаної посади, щоб не захищала «бандитів» від медицини...

Серед винуватців смерті своєї матері Руслан називає і сімейну лікарку О. Смик, яка, на його думку, не мала стояти осторонь проблеми зі своєю пацієнткою, а особисто перейматися доправленням її до лікарень у Калуші чи Івано-Франківську.

– Очевидно, не я сам у розпачі мав того дня випрошувати транспорт у керівництва лікарні, а мамина сімейна лікарка зобов’язана була переконувати виконувачку обов’язків гендиректорки лікарні Ольгу Ільчишин, що потрібно надати автомобіль для довезення хворої у Підгірки чи Івано-Франківськ, – переконаний Р. Петрівський.

…Коли ми зателефонували сімейній лікарці родини Петрівських, вона не виявила бажання спілкуватися з нами. Тож ми звернулися до департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА з офіційним запитом. І були здивовані тим, що, виявляється, чиновники від обласної медицини після нашого журналістського запиту «підкоригували» свої попередні висновки щодо ситуації з наданням медичної допомоги та медичного обслуговування Г. Петрівської.

Скажімо, заступник директора департаменту охорони здоров’я Івано-Франківської ОДА Володимир Дзьомбак, реагуючи на лист з Офісу Президента, написав у відповіді синові померлої від 14 лютого цього року те, що, очевидно, йому «вклало у вуха» керівництво Долинської лікарні: «…Лікування надавалося відповідно до стандартів надання медичної допомоги, а керівництво медзакладу провело роз’яснювальну роботу з медперсоналом лікарні, у тому числі і з лікарем Федором Федоровичем Різенем, щодо важливості дотримання медичної етики, тактовної поведінки, деонтології»…

Якби не реагування газети «Галичини» на звернення Р. Петрівського до нашої редакції, то, очевидно, ніхто з обласних чиновників від медицини і не думав би заморочуватися зі створенням обласної комісії з вивчення обставин смерті матері пана Руслана. Бо такою відповіддю департамент охорони здоров’я ОДА, образно кажучи, просто хотів закрити рота невгамовному синові покійної і поставити у справі крапку. Але вже у відповіді на наш журналістський запит на початку березня той самий заступник директора названого підрозділу ОДА повідомив інше: «Департаментом охорони здоров’я Івано-Франківської облдержадміністрації за дорученням МОЗ України від 17.02. 2022 №76 створена комісія щодо випадку надання медичної допомоги та медичного обслуговування Ганні Петровській працівниками КНП «Долинська багатопрофільна лікарня». Заплановане засідання на 28.02.2022 не відбулося у зв’язку з введенням воєнного стану на території України від 24.02.2022 та перенесено на невизначений термін». Отакої!

Отже, у справі наразі поставлено кому, а не крапку. Тому продовження нашого журналістського розслідування у «Галичині» обов’язково буде.

А насамкінець – про осадок. Якщо буде доведено вину долинських медиків, то, звичайно, їх буде відповідно покарано – ще за законами мирного часу. Якщо ж виявиться, що своїми «комісійними зашкварами» чиновники від обласної медицини покривали або виправдовували фахову недолугість та моральну ницість своїх колег із Долинської лікарні, сповідуючи кругову поруку, то й таких керівників також буде покарано, але вже за законами воєнного часу. Війна нічого «не спише» – винним доведеться відповісти.