Як стверджують знані майстри пера, взірцями сучасної української літератури є твори, образно кажучи, високої полиці. Але їхньою живильною основою, без сумніву, є аматорське письменство. Отож представляємо читачам у сьогоднішній «Літературній світлиці» самобутню поетесу Любов ДУТЧАК із невеличкого села Скопівка на Отинійщині. Поговорили з нею про поетичні стежки в її житті, про роль українського слова у час війни з російськими загарбниками, а також про фейсбучний шлях письменницьких творів до читачів – як найшвидший і водночас доволі небезпечний для їхніх авторів…

Про пані Любу можна з повагою сказати, що вона проста, відкрита і справжня, як дитина. В її творчому набутку ще немає книжок і літературних регалій, але через свою надзвичайну скромність поетеса і не прагне будь-яких земних нагород, а тягнеться лише до ласки Господньої. Рушієм її поетичної творчості є мова серця – любов, християнське співпереживання і людська справжність. Ось як вона сама пише:

– Народилась і живу у невеличкому і чарівному селі, – розповідає Л. Дутчак. – До початкової школи ходила в рідному селі, а середню освіту здобула в Лісному Хлібичині. Саме рідні терени завжди надихали й надихають мене на творчість. Рідна земля – у прямому й переносному значеннях – є найпершим джерелом моїх творів. До речі, у Скопівці справді б’є джерело цілющої води – не тільки її жителі, а й люди із навколишніх сіл споживають цей дар Божий. Хоч чи не в кожному дворі є криниці. А окрасою села і невичерпним духовним джерелом для громади є давня дерев’яна, зведена ще 1891 року без жодного цвяха церква Вознесіння Господнього ПЦУ – архітектурна пам’ятка місцевого значення.

– Любове Петрівно, коли проросло поетичне слово у Вашому серці?

– То цікава історія. Але спочатку розповім трохи про свої життєві ґулі. За плечима у мене, крім самого життя, немає інших університетів. Нині я – сторожиха на одному з підприємств Івано-Франківська. Але свого часу навчалася в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Та не змогла дати собі раду з математикою і через рік залишила навчання, хоча декан щиро переконував мене подумати, поспіхом не забирати документи, щоб відтак можна було відновитись у виші...

Пішла працювати комірницею на складі в Івано-Франківську. Згодом вийшла заміж і народила трійко діточок – одне за одним. Звільнилася з роботи, щоб доглядати за дітьми. А на роботу після шести років перерви дуже хотіла. Тож влаштувалася сторожихою на підприємство, де працював мій чоловік. Нас постійно перекидали з об’єкта на об’єкт. І одного дня вимушена була чергувати на тій базі, де працювала до декрету. Її директор дуже втішився, а я ніяковіла і встидалася, оминала знайомих.

Через три роки трагічно загинув мій чоловік. І моє вдовине життя стало ще важчим – пекельним. Люди мені допомагали, а я не могла нікому допомогти. Треба було самотужки піднімати трьох дітей. Тоді я, щоб віддячити тим людям, почала писати для них поетичні присвяти. Тряслися руки, коли читала свій перший вірш, а дехто навіть не вірив, що то я написала сама. У моєму творчому набутку багато присвят. Коли донька Надійка пішла у перший клас, то синам Петрові й Любомиру було відповідно чотири і п’ять років. Я не жила, а існувала. І надалі працюю сторожихою, але вже на іншому підприємстві Івано-Франківська.

Оті життєві гіркоти якраз і стали рушієм моєї творчості. Хоча свій перший прозовий твір – казку – я написала ще у четвертому класі, коли пасла корову. Змалку дуже любила самотність. У мені чомусь роїлися думки, що я або стану великою людиною, або скоро помру. А в 14 років, закохавшись, написала пісеньку про любов. Нікому не показувала. Писала у ті роки ліричні твори головно про любов та поетичні присвяти рідним. У школі в Лісному Хлібичині у мене була дуже вимоглива вчителька української мови і літератури.

– Що важило для Вас слово у ті важкі роки й важить сьогодні?

– Творче слово тоді було моєю розрадою і спасінням. Коли на душі ставало нестерпно боляче, я писала й ховала у шухляду. Особливо було гірко, коли загинув у ДТП на заробітках мій старший син. Тоді минулі страждання видалися мені мізерними. Я залишилася сама зі своїми болями і думками. Не спала ночами і навіть почала заїкатися від стресів. Сусідка Надія порадила мені читати вірші. І якогось дня я взялася читати їх їй. Вона розпитувала мене про історію кожного вірша і була у захопленні. Тієї ночі я вперше заснула, а головне – вранці, розмовляючи з сусідкою, вже не заїкалася. Тож розумієте, що для мене важить слово? Це нині й порадник мій, і сутність моя, і мій біль... Коли напишу вірша, то заспокоююсь і перестаю плакати.

– Як війна торкнулася Вашої творчості?

– Після смерті сина я на якийсь час заніміла і не писала нічого нового. Біль не відпускав. Але війна мене знову розбудила до творчості. Навіть не війна, а перша смерть Романа Гурика на Євромайдані. Я не плакала, а ревла, хоч ніколи не знала цього хлопчину. Присвятила йому цикл віршів і віднесла на його могилу в Івано-Франківську та віддала дідусеві. Я працюю через день, але ніколи не пропустила жодного разу, щоб не навідатися на могилу Романа.

Відтоді війна не покидає мою творчість. Дуже важко переношу вісті з фронтів, щонайперше – загибель наших героїв. Маю багато друзів, які, як і я, відчули втрату рідних, і допомагаю їм долати тягарі негативних емоцій. Маю свій гіркий досвід і добре знаю, про що з ними говорити і що у горі людям радити. Переживаю разом з ними. Хоч спілкуємося тільки заочно – ніколи в житті не бачилися і не зустрічалися.

На якийсь час я перестала вести пусті балачки з подругами і зосередилася на тих жінках, яким потрібні мої допомога й розрада. І дякувати Богу, вже допомогла багатьом. Чужі люди називають мене сестричкою. Переживаю й радію, плачу й страждаю разом з жінками, яких я ніколи не бачила. Ніколи марно не обнадіюю і не обіцяю, що з часом все буде добре і час полікує.

Раджу навіть у час найважчої гіркоти брати себе в руки і нести свій хрест. Хоч і можу помилятися. Не завжди спілкування лікує, а інколи доречніша самотність. І завжди у таких обставинах пишу вірші. А головне, що деякі жінки хочуть читати мої поетичні рядки і також виливають свою душу переді мною, як у сповіді. Тож мої вірші потрібні не тільки мені, а й іншим. У війну дуже важко постійно писати про біль і страждання людей, про переживання й розчарування. Інколи так заболить у душі, що годі й витримати. Іду на природу – і вона мене рятує. Забуваю про все на світі.

Люблю писати й ліричні твори. У війну, на мою думку, потрібно писати про все. А ще коли біль нестерпний, пишу гумористичні твори. І ніхто навіть не здогадується, що тоді я буваю на межі. Важливим етапом у своїй творчості вважаю знайомство з редакторкою альманаху «Джерельні дзвони» Марією Боєчко. У цьому виданні вперше три роки тому надрукували й мої твори.

– Ви активно поширюєте свої поезії у фейсбуці – хочете знати справжню думку читачів про рівень своєї творчості чи просто прагнете якнайшвидше їх донести до своїх шанувальників?

– Поетичне слово для мене – це життя. Викладаю свої поезії у мережі свідомо і не боюся несхвальних відгуків – просто хочу вилити душу. Мені байдужі лайки чи хвальби, не чекаю тільки добрих відгуків про свої твори, а передовсім тішуся критичними зауваженнями чи порадами. Бо розумію свій рівень у письменстві й добре усвідомлюю, що враження від публікацій можуть бути різні, а часто навіть дуже контрастні.

Фейсбук для мене ніколи не був, не є і не може бути показником справжності мого письменницького рівня, бо там на авторів чатує небезпека не реального, а викривленого уявлення про свою творчість – здебільшого завищеного.

Не вважаю себе поетесою, яка вже сталася. Вірші – це моя душа і мої почуття. Якщо всі, хто прочитує їх, ставлять уподобайки чи пишуть добрі слова, це ще не означає, що мої твори справді гідні таких відгуків та й не всі шанувальники об’єктивні й фахові у літературно-критичному аналізі.

Просто таким чином читачі мене підтримують – і не більше. Майже 95 відсотків моїх творів – поетичний експромт. Як тільки народжуються у душі – притьмом виливаю їх на папір. У своїй першій збірці, яка, дуже-дуже сподіваюся, незабаром побачить світ, не буде поезій-присвят, а передовсім – воєнна лірика, патріотична, пейзажна і, звичайно, ліричні твори.

– Хай Бог допомагає Вам.

З творчої метрики

Любов Петрівна ДУТЧАК – прикарпатська поетеса, піснярка й авторка взірців гумору. Членкиня спільноти літературного альманаху «Джерельні дзвони» (с. Ковалівка) і Спілки літераторів Коломиї «Суцвіття». Твори авторки друкували у газетах «Гомін», «Галичина» та літературному альманасі «Джерельні дзвони». Понад два десятки віршів поетеси покладено на музику. Лавреатка літературної премії імені Михайла Кучірки.