Уже липень, а думки аж ніяк не медові... Їду до Коршева на Коломийщині – сьогодні двері нашої «Літературної світлиці» у своєму родинному гнізді і творчій колисці відчинив для читачів знаний поет Іван ВІЙТЕНКО. Лину в ті зелені обійми Божої краси з ношею років і відчуттям провини, що свого часу не присвятив цьому сивобородому поетові й почесному громадянинові Коршева жодного слова. Хочу спокутувати свій журналістський борг, а головно – вклонитися яскравому творцю й оберегові українського слова...

З творчої метрики

Іван Дмитрович Війтенко – поет і журналіст, член НСПУ та НСЖУ. Лауреат літературних премій імені Василя Стефаника, Тараса Мельничука, Марійки Підгірянки та Леся Гринюка. Автор поетичних збірок: «Вибирай кольори» (2005), «Журавель на стерні» (2008), «Келих сонця» (2009), «Росяні перевесла» (2010), «Вишневі обрії» (2011), «На крилах неба» (2012), «Світанкові гами» (2014), «За ниткою Аріадни» (2014), «Яблучка для їжачка» «2015). Твори поета друкували в альманахах, у журналах «Перевал», «Буковинський журнал», а також «Німчич», «Писанка», «Дзвін», у газетах «Літературна Україна», «Галичина», «Галицька просвіта», «Свіча», «Вільний голос», «Гуцульський край» та ін.

– То спочатку, Іване Дмитровичу, Ви спробували таки перо журналіста?

– Колись пробував вступити до Львова на журналістику, але не пройшов конкурс. Усе життя пропрацював залізничником і був позаштатним кореспондентом газети «Львівський залізничник», проте як журналіст я починав у коломийській газеті «Червоний прапор». А вірші почав писати ще у школі. У мене була чудова вчителька Євгенія Йосипівна Величко, яка також писала поезії й заохочувала й мене до творчості. Згодом української мови і літератури мене навчала Михайлина Юріївна Приймак. Вона редагувала мої вірші і давала уроки декламації. Поезію «Балада про солдата і «Кобзар» я написав в одинадцятому класі – 1964 року – і переміг на конкурсі в Івано-Франківську.

У мене був дуже розумний і сучасний батько. Разом з матір’ю вони брали активну участь у житті сільської «Просвіти», виконували ролі у виставах драмгуртка... Батько з бібліотеки часто приносив різні книжки, багато читав. Мав дар бесіди і впливу. Вчитися мені було важко, бо в одній половині нашої хати «визволителі» зробили магазин – часто навідувалися сільські пияки, було людно... Але я багато читав. Мама гірко працювала у колгоспі пташницею, а потім свинаркою. Ми жили важко. Пригадую, що писати про маму навіть приїжджали тогочасні журналісти Василь Лизанчук та Ігор Скрутень з «Прикарпатської правди». Сильну написали статтю про неї.

– А коли Ви відчули, сказати б, професійний потяг до творчого слова?

– Може, це й патетично звучатиме, але я завжди відчував внутрішню музику вірша. Мені було приємно, якщо поезія вдавалася. Більшість своїх поезій я знаю напам’ять, а також майже всі твори Василя Симоненка, Степана Пушика. Якось до нас приїхав у гості однокласник дружини Михайло Тринога, який 2005 року запропонував мені видати книжку. Я пообіцяв, що підготую. Відтак зателефонував другові – поетові і драматургові Ярославу Ясінському з села Лісок, де проводять фестивалі імені Квітки Цісик. Саме на його обійсті в селі колись народився батько співачки Володимир. Тож Ярослав пообіцяв щось придумати, але не гарантував допомоги, бо пише модерну, а не традиційну поезію. Тож звів мене з Василем Рябим з Коломиї. Пригадую, що третину моїх поезій Василь викинув. І ми підготували книжку до друку, яка й побачила світ 2005 року.

Коли я побачив це видання, то ніби втратив відчуття простору і часу – літав, як на крилах. Хотів усім похвалитися. Вихід книжки для мене був дивом. Батька вже тоді не було, а мама особливо не захоплювалася поезією, була дуже знищена колгоспною працею. А моїй дружині Марії було приємно. А далі пішло і пішло... Членом Національної спілки письменників України я вже став згодом. Ще до того були книжки «Журавель на стерні», «Келих сонця», «Росяні перевесла», «Вишневі обрії». До вступу в спілку мав уже понад десять книжок…

А з Євгеном Бараном мене познайомив той же Я. Ясінський під час щомісячних «Літературних четвергів» у спілці, куди мене також запросили. Рекомендації в спілку дали потужний літературний критик Петро Сорока з Тернополя, прикарпатська поетеса і вчена філологиня Ольга Слоньовська з Івано-Франківська і згаданий В. Рябий. До вступу в спілку я спеціально 2014 року видав книжку «Світанкові гами», в якій зібрав найсильніші свої твори.

– Які нині у часі війни Ваші творчі барикади?

– Я добре пам’ятаю той гіркий день 24 лютого. Полюбляю вставати зранку. Щодня виставляю свої твори у соціальних мережах. І тоді теж так зробив. А відтак прочитав, що по Івано-Франківську б’ють ракети… Відтоді беру участь у поетичному марафоні – щодня пишу патріотичний вірш. Вже написав понад пів сотні творів. Думаю, що ці поезії хороші, тому що не зациклююся на деклараціях і гаслах, а шукаю ліричний дотик, образність. Ось кілька характерних строф:

(Тарас Мельничук)

«Князь Роси» – так величали поета-політв’язня Тараса Мельничука, лауреата Шевченківської премії, слова з вірша якого я взяв епіграфом до цієї поезії…

Пишу постійно. Але вважаю, що не можна людей – потенційних читачів твого слова – повсякчас пресувати у своїх текстах пролитою кров’ю, горем, руїнами... Потрібно дати і щось світле й позитивне.

– За Вами якось традиційно і, можливо, невмотивовано закріпилося кредо творця головно громадянської поезії...

– Я б так не сказав. Бо у своїх творах я більше лірик. І намагаюся, щоб мої твори звучали, як пісні. Без пісенного стрижня то не вірш, а римована проза. Не кажу їм цього, але, на жаль, навіть у багатьох відомих авторів я часто не відчуваю поезії.

– А хто мав би казати це тим авторам?

– Колись літературна критика була, тож було кому такі речі говорити. Я, наприклад, у світлі поезій В. Симоненка живу й досі. Нині ж ми боїмося своєю правдою когось образити. А літературні критики у наш час переважно, образно кажучи, не зубаті. Простіше написати якийсь улесливий чи хвалебний матеріал. Хоч є й такі, що беруть на роги. Мені часто навіть мої друзі – знані автори – радять краще мовчати, щоб не наражатися і не шукати собі проблем.

Це ненормально. Проте я свої книжки волію редагувати самотужки, так, як їх відчуваю, навіть попри те, що у збірках і будуть якісь огріхи. Маю вже гірку практику віддати книжку в чужі руки. Людина, яка сама не пише, хіба може редагувати твори письменників чи поетів? Та й з наукової точки зору така літературна критика буде, на мій погляд, стерильною.

Я ніколи не ображаюся на нормальну, розумну й глибоку аналітику моїх творів. Наприклад, належно сприймаю думку Євгена Барана, який, образно кажучи, також вміє взяти на роги. Серед прикарпатських літературних критиків високо ціную й літературного критика Дмитра Юсипа. До речі, саме він написав переднє слово до моєї книжки «Світанкові гами», яку я свого часу подав для вступу в Національну спілку письменників України.

– Чи пройшли Ви на своєму творчому шляху школу якихось літературних студій чи об’єднань? Чи потрібні такі згромадження?

– Свого часу такі літературні об’єднання були потрібні, і сьогодні також. Наприклад, і досі в Коломиї є літературна спільнота «Суцвіття» для авторів-початківців, якою сьогодні на базі краєзнавчої бібліотеки в місті дуже плідно керує Марія Шепетюк. А ще є літоб’єднання «Плин» на чолі з Василем Рябим – то вже для тих літераторів, які сформувалися. Лауреат Шевченківської премії Михайло Андрусяк, Микола Васильчук, Василь Михайлищук, Анатолій Осадчий... Є багато потужних і знаних літераторів. На жаль, через погане здоров’я керівника «Плин» тепер тимчасово не функціонує. Але збираємося головно на різних заходах у бібліотечних установах.

– А що думаєте про долю бібліотек у територіальних громадах?

– І в Коломиї через реорганізацію бібліотек було багато шуму, ми – письменники, активісти і культурні діячі – виходили на мітинги, щоб захистити районну бібліотеку. І таки відстояли. Її тепер належно реорганізували. Бібліотека має бути, образно кажучи, не загуслим у павутинні радянським стійлом, а справжнім храмом книжки. І всі заходи у бібліотеці відбуваються тепер вже на іншому рівні – на кращому й сучасному. Петиції писати нині чи листи у таких випадках марно, а потрібно організовуватися, виходити і відстоювати бібліотеки, якщо це потрібно і на часі. Але слід обов’язково мати вагомі аргументи для таких своїх дій. Свої нові книжки я завжди найперше презентую в нашій сільській бібліотеці в Коршеві. У селі є й інші люди, які пишуть літературні твори. Звісно, на своєму творчому рівні.

– Що для Вас важить слово?

– Для мене слово, а особливо останнім часом, після втрати дружини, є, по суті, стимулом до життя. Не знаю, як би я жив у цьому світі, якби не слово. Щодня намагаюся писати. Зі словом виходжу на люди – веду свою сторінку в соцмережах і тішуся масою добрих відгуків. Я цим живу. Слово для мене було і є тим, що тримає у житті. Не відчуваю ні болячок, ні хвороб – хочу творити. І прокидаюся з думками, які хочу занотувати й донести до людей. Це для мене основне. Хочу встигнути на схилі літ, на цій Говерлі, коли вже дивлюся вниз, ще щось гідне створити, і розумію, що міг би написати значно більше, якби швидше прийшов у літературу. Але так сталося. Тож тепер наздоганяю і згадую рядки свого вірша: